Пам’ять не сумісна з фальшю. Особливо пам’ять про трагедії цілих народів — тут життєво потрібна сувора, стисла й проста правда про те, через що довелось пройти людям, як їм доводилось відстоювати саме право своєї нації на життя, й яку ціну довелось за це заплатити. Історія Другої світової війни на українських теренах найяскравішим чином це підтверджує.
9 травня практично в усіх державах пострадянського простору будуть святкувати Перемогу над нацизмом. Говоритимуться правильні, високі слова, згадуватимуть загиблих друзів, тиснутимуть руки живим ветеранам-побратимам, будуть дивитися один на одного, не соромлячись сліз... Програма святкування в найбільших містах Росії практично затверджена. А якою є справа у нас, в Україні — маємо на увазі не стільки організаційні аспекти, як суто людські, етичні, ті, що йдуть від серця?
Відзначення 65-ї річниці Перемоги над коричневою чумою — це саме те свято, яке абсолютно не терпить імперських політико-пропагандистських ігрищ, «ура»-патріотичних піар-акцій (у дусі «хай живе...») й тріскучої вірнопідданської брехні. Це буде блюзнірством та непростимою образою передовсім загиблих у боях, померлих від ран або хвороб або ж — не меншою мірою — нині живих ветеранів, які й виграли ту війну. А цинічно славословити «вождя народів», на совісті якого мільйони жертв кращих, найсамовідданіших людей всіх націй колишнього СРСР — це означає паплюжити саму пам’ять про перемогу.
Російські ветерани (принаймні, краща, мисляча їх частина), совісні громадяни взагалі це прекрасно розуміють. І дуже хочеться вірити, що і влада в Москві дослухається до їх голосу (принаймні, за станом на сьогодні, наскільки відомо, там відмовились від ідеї провести парад Перемоги 9 травня «под сенью» портрета вусатого Генералісимуса). А ось у нас, в Україні, є, м’яко кажучи, низка проблем з очищенням історичної пам’яті про війну від рабського «тиранославства» — принаймні, саме так можна тлумачити інформацію про наміри встановити у Запоріжжі саме до ювілею Перемоги... пам’ятник Сталіну (про це сповіщає сайт podrobnosti.ua).
Між тим у нас, українців, свій, особливий, лютий і незгасний історичний рахунок до кремлівського деспота. І не можна в жодному разі допустити, аби переможні фанфари святкування Перемоги заглушили цей рахунок — навіть в день 9 травня! В чому цей рахунок полягає і хто міг би його сформулювати? Надамо слово людині, яка бачила всі жахіття війни, відчула всю мерзенність сталінської тиранії і, як геніальний митець, могла це відтворити й узагальнити. Йдеться про Олександра Петровича Довженка. Почитаємо його «Щоденники».
Умираючи в Києві од голоду, навесні 1943 року, ще «за німців», батько Олександра Петровича, Петро Семенович Довженко (йому було вже 80 років), «не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав — пише Довженко-син, — дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми — він думав, що ми житимемо усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу. Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному причину загибелі свого народу, бачив крах своїх старечих надій на добро, крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і трудів і, безумовно, цілком вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготовленості до війни. Він помер вісімдесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Його вигнали з моєї і сестриної квартири німці і навіть сильно побили, так сильно, що він довгий час ходив увесь синій од побоїв. Його було пограбовано, обкрадено і вигнано на вулицю. Батькове життя — це цілий роман, повний історичного смутку і жалю».
Так записав Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» 26 листопада 1943 року. А тепер, читачу, замислимось (без пафосу і фальшивого надриву): що несправедливого було в отих прокльонах Довженка-батька? І тут ще — ні слова про Голодомор, репресії, терор... Знову ж таки, без пафосу — хіба не виступає тут Петро Семенович Довженко, українець козацького роду з Чернігівщини, від імені усього народу? А пам’ятник тирану — хіба не є пам’ятником Смерті?
КОМЕНТАРI
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії НАН України:
— «Свято зі сльозами на очах», як співається у пісні... Для Росії, котра претендує на статус світової держави — це велике свято Перемоги (з великої літери), адже саме теперішня Російська Федерація зіграла ключову роль у перемозі. Україна неодмінно мусить святкувати цей день разом із Росією, оскільки вклад наших земляків важко достеменно виділити з вкладу усього Радянського Союзу, як і решти союзних республік. Багато чого ми зараз і не можемо встановити, та й, напевно, не треба, бо небезпека, котра йшла від нацистської Німеччини загрожувала не лише Радянському Союзу, а й усьому світові, була колосальною. Це потрібно розуміти в першу чергу.
При відзначенні цього свята нюанси можуть бути в Україні, Білорусі чи Туркменістані, оскільки ці країни не претендують на статус світових держав.
На першому плані — проблема жертв війни. Ми досі не знаємо точної кількості загиблих на території України — не лише українців, а й жителів інших радянських республік. Так само ми не можемо визначити точної кількості загиблих за межами Батьківщини: тільки 600 тисяч радянських воїнів загинуло в Польщі.
В нашій країні надто мало уваги приділяється вшановуванню пам’яті загиблих. Це щастя, що ми ще маємо живих ветеранів — свідків тієї страшної війни. Багато смертей забуто, а подвиг тих людей має служити для виховання молодого покоління, але, на жаль, просвітницька робота в Україні організована не найкращим чином.
Настав такий час, що наші діти не знають постатей Леніна чи Сталіна, і тієї страшної історичної правди, пов’язаної з ними. Портрети Сталіна, розвішені по всій Москві можуть бути небезпечними для молодого покоління, яке не жило в епоху сталінщини і не знає тих жахіть. Переважна частина людей досі не знає правдивої історії тих часів.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України:
— В Україні всюди потрібно вішати портрети солдатів, героїв, що воювали в окопах, літаках, своєю ратною працею здобуваючи цю перемогу, свободу України від фашистів.
У Вашингтоні 1 січня 1942 року двадцятьма шістьма країнами було підписано декларацію, що проголошувала своєю метою знищення фашизму. Цей день святкують всі об’єднані нації — не тільки пострадянські республіки. 9 Травня відзначають США, Великобританія, Франція...
Ця перемога спільна і в кожного своя, в тому числі й українська. Ми разом з усім світом маємо відзначати цей день як найважливіший в історії.
Олесь ЯНЧУК, режисер, народний артист України:
— Я наведу вам дуже показовий приклад. Восени 2008 року я був у Нью-Йорку. Там є дільниця під назвою East Village. На фасаді одного з музеїв цього району, де проходила виставка робіт Пабло Пікассо, в якості реклами було розміщено величезний портрет Сталіна роботи Пікассо. В цій дільниці проживає багато українців та американців українського походження, котрі побачивши цей портрет, були вкрай обурені, й висловили свій протест керівництву музею і владі міста, мотивувавши це так: Сталін для українців — те саме, що Гітлер для євреїв. Портрет було знято, а виставка тривала після цього ще близько місяця.
Друга світова була надзвичайно жорстокою. Фашистська Німеччина з добре підготовленою армією мала блискавичний план, котрий не вдалося втілити, оскільки він не передбачав холодних російських зим.
Людські втрати просто незліченні — життя людини для системи рівно нічого не вартувало. Сталін якось сказав таку фразу: «У нас людей достаточно, у нас людей много» — ще тоді, коли йому надавали інформацію про загиблих від голоду в Україні 1933 року. Такої ж політики він притримувався і під час військових дій: в полон здаватися заборонено — йти до кінця, не зважаючи ні на що. Саме завдяки цій мужності та мільйонам смертей була отримана перемога.
Моє особисте ставлення до Радянського Союзу, його очільників і засновників, тієї системи терору, котра забезпечувала цілісність цієї супердержави може бути лише негативним. Коли більшовики прийшли до влади, їхнім першим закликом було організувати показовий терор. Ленін надсилав телеграму Троцькому до Воронежа, у якій наказував організувати показовий масовий терор. Вся радянська система трималася на страху і терорі довгі роки.
— Найголовніше в цьому святі — вшанувати пам’ять тих, хто віддав життя, чи пішов із нього передчасно через цю війну. В мого батька було поранення на війні, саме тому він рано пішов від нас. З кожним роком живих свідків війни стає все менше, ми не маємо права забувати про них і повинні їм дякувати.
Мене особисто дратували паради, які влаштовував Віктор Ющенко. Був інцидент, коли один із танків просто заглух посеред Києва, і зрушити його з місця міг лише кран. А минулого року промова президента тривала на 9 хвилин довше, ніж було заплановано, — таким чином літаки летіли, сухопутні війська йшли, а Гарант говорив. От вам відображення ситуації в Україні.
Увагу треба звертати на зовсім інші речі, адже головне — не кількість одиниць військової техніки на параді, а людська пам’ять про ті страшні події.
