Приїхати до Млієва й умліти не вдалося. Квітучого саду на час нашого візиту тут виявився лише 1 гектар. Авжеж, колись потужний науковий центр, найстаріша в колишньому Союзі дослідна садівнича установа з сотнями гектарів насаджень яблунь, груш, вишень, слив, ягідників, з десятками допоміжних господарств, з розгалуженою структурою наукових підрозділів та лабораторій переживає сьогодні не кращі часи. Більшість проектів згорнуто, програми мінімізовано, а то й «законсервовано». Однак директор Мліївського інституту садівництва імені Льва Платоновича Симиренка Іван Хоменко та його співробітники сьогодні, як і щовесни, сподіваються, що відомі всьому світові яблуні, викидаючи ранній цвіт, колись знадобляться і в Україні…
КОМУ ЕЛIТНИХ САДЖАНЦIВ? ЗАДЕШЕВО
Іван Хоменко сказав мені, що за радянських часів мліївські садівники щоосені пропонували до продажу близько 0,5 млн. саджанців високоврожайних сортів різноманітних фруктових дерев. Їх замовляли колгоспи, радгоспи, садівничі товариства, приватні особи. Попит був незмінно високим. Нинішньої осені до реалізації мліївчани матимуть вдесятеро менше — лише 100 тис. саджанців.
— І до тих не докладу розуму, куди збувати, — каже Іван Хоменко. — Ймовірно, знову доведеться возитися по базарах, по містах і селах, розпродуючи мало не задарма елітні сорти. Таке враження, що наша робота нікому не потрібна.
…Мліївський сад було закладено 1887 року. Осуджений царським режимом за зв’язок із революціонерами та засланий до Сибіру студент природничого факультету Новоросійського (Одеського) університету Левко Симиренко, повернувшись через сім років на родинний хутір, починав саджати деревця, вочевидь, ще й тому, що там, у Сибіру, їх було так мало — рідних українських вишень та яблунь. Утім, приватна затія, така собі примха знудженого за милими краєвидами студента невдовзі захопила його цілковито. І вже через кілька років колекційний сад та розсадник у селі Млієві (нині Городищенського району Черкаської області) став найкращим у царській Росії та однією з найбагатших у Європі помологічних* колекцій плодових і ягідних рослин, яка нараховувала понад 1500 цінних вітчизняних та зарубіжних сортів плодово-ягідних і декоративних культур.
1921 року на базі розсадника було створено Мліївську садово-городню дослідну станцію — першу в тодішньому Радянському Союзі. База, як на ті часи, була просто відмінною: за 30 років роботи (Левка Симиренка 1920 року, за версією більшовиків, застрелили бандити) учений створив свою систему вирощення садівного матеріалу, розробив нові агротехнічні прийоми, вніс значний вклад у розвиток помології і навіть починав був займатися клоновим відбором .
НА ГЕКТАР — ТРИ ДИСЕРТАЦІЇ
…Узявши сікатора й засукавши рукави своєї білої сорочки, директор Мліївського «царства» веде нас у той самий сад, що квітує на площі 1 гектар.
— Це сад інтенсивних технологій, — каже Іван Хоменко, проходячи швидким кроком поміж рядами невисоких крислатих яблунь, затоплених білим квітом, «роздаючи» наліво й направо меткі «удари» сікатора. — Садові шість років. Торік ми зібрали тут по 60 тонн яблук з гектара. Тоді як норма — до 20 тонн. У той час як по області збирають по 8-10 центнерів. Є різниця?
Я киваю. Різниця, справді, є.
Директор продовжує крокувати садом.
— Ми розробили й виокремили чотири чинники інтенсивної технології: карликова підщепа, тобто низькорослі, крислаті дерева (це «конструкція» саме мліївських науковців) — раз; високе окулірування (стовбурці, до яких «чіпляють», сиріч прищеплюють живці, не прикопують врівень із землею, а дають «вийти» над поверхнею грунту на висоту 15 — 20 сантиметрів, що надає дереву стійкості в боротьбі з негодою, шкідниками, гризунами) — два; ручний відгин гілок до прямого кута відносно стовбура (це спричинює рівномірне постачання соками плодоносних відгалужень) — три; та мінімальна, однак ретельна обрізка дерева — чотири.
Іван Хоменко зупиняється біля групи садівників. Секатор у його руках продовжує «працювати».
— Ви що, нікому не довіряєте обрізки? — запитую директора.
— Чому ж? — усміхається той. — Просто це одне з моїх найулюбленіших занять. Не увесь же час за наукою сидіти.
А він за нею таки попосидів. Не так давно, 1997 року Іван Хоменко блискуче захистив дисертацію «Захист плодово-ягідних насаджень». То чому б сьогодні доктору наук, шанованому професору не віддатися улюбленому заняттю?
— Хлопці, скільки у цьому саду сьогодні робиться дисертацій? — запитує він співробітників.
— Наскільки я знаю, три, — відказує один із них.
Знайомимося. Микола Кучер, 29 років, молодший науковий співробітник, готується до захисту кандидатської, водночас за шість років роботи в Млієві вже вивів у співавторстві з іншими працівниками три сорти смородини. Для порівняння: ягода звичайних сортів важить у середньому близько 1 грама, а Миколина — майже 5 грамів!
— На осінь, як захиститься, доручу йому відділ, — каже Іван Хоменко. — Молодим треба давати простір, нехай розгортають крила.
До речі, сьогодні в Мліївському інституті трудиться 30 наукових співробітників, з них — 12 кандидатів наук, 14 аспірантів. Середній вік — 38 років. Усього за період роботи селекціонерами Млієва виведено 160 сортів плодових та 34 сорти ягідних культур (у тому числі: 61 сорт яблунь, 25 сортів груш, 11 сортів вишень, 19 сортів черешень, 17 сортів слив, 15 сортів смородини, 7 сортів агрусу, 8 сортів малини).
«ЗОЛОТО» ТА «СРІБЛО» ВІД НІМЕЧЧИНИ. А ВІД УКРАЇНИ?
Попри всі «вітри перемін» наукова робота у Млієві не припиняється ані на день. Так, лише до «Реєстру сортів рослин України на 2001 рік» внесено 27 сортів мліївської селекції.
Мліївські сорти неодноразово нагороджувалися найвищими відзнаками міжнародних та національних виставок. Зокрема, золотими медалями Міжнародної виставки в Ерфурті нагороджені сорти: яблуні — Слава переможцям, сливи — Волошка; срібною та бронзовою сорти груш — Ребриста та Нарядна з Млієва. На Міжнародній виставці в місті Штутгарті золотої медалі був удостоєний сорт яблуні Пепінка Золотиста, а пізніше сорт яблуні Росавка був удостоєний срібної медалі. У 1950 році за створення нових, більш продуктивних сортів яблуні (Слава переможцям, Черкаське урожайне, Лісостепове і ін.) селекціонери Млієва були удостоєні Державної премії.
Та як би не старалися науковці, нинішній стан інституту не йде ні в яке порівняння з тим розмахом, силою, динамікою, які були тут ще 10 — 15 років тому. Потужна імперія, якій на той час (1989 рік) було надано статусу науково-виробничого об’єднання «Сад», включала в себе 22 колгоспи, 27 садівничих товариств, радгосп-технікум, сільськогосподарську школу і, звісна річ, саму дослідну станцію садівництва імені Левка Симиренка.
РЕНЕТУ СИМИРЕНКА «ВИРОК» ПРОЧИТАЄ КІВІ?
Разом з «великою імперією» (СРСР) стали розпадатися й імперії місцевого значення, в тому числі — Мліївська. Десятки тисяч гектарів квітучих садів «звузилися» до 850 га загальної (!) земельної площі. Із 22 дослідних господарств залишилося лише 2. Літню школу садівників розформували. Меморіальні музеї Левка Симиренка й Тараса Шевченка (Кобзар кілька разів бував тут у гостях у Левкового батька — Платона Симиренка, відомого цукрозаводчика) поволі занепадають. Місцеву школу-ліцей з біологічним ухилом перепрофільовано у звичайну середню школу. Навіть бронзові літери, з яких було викладено на підніжжі пам’ятника ім’я Левка Симиренка, щезли. Не приїздять до Млієва і космонавти, відомі письменники. «Заморожено» будівництво житла, заростають лататтям живописні ставки, рідко хто ходить на «острів кохання«…
— Гаразд, нехай держава не в змозі профінансувати у повному обсязі наш соцкультпобут, — каже Іван Хоменко. — Але ж наука — це святе. Навіть за радянських часів вченим за винаходи (в тому числі, й садівникам — за виведені нові сорти) видавали авторські свідоцтва та ще й виплачували премію в розмірі 200 — 300 карбованців. А зараз скільки не трудися — ніхто спасибі не скаже. Давно пора селекціонерам дати дозвіл на право продажу виведених ними сортів, щоб вони могли отримувати за це реальні гроші й реально на них жити, а не чекати невідь- чого й невідь-звідки. Мліївські сорти культивуються в цілому світі, дають суперврожаї, а наші вчені, автори елітних сортів, у тому числі і я, мусимо їздити по дачах чиновників і заробляти собі на прожиток обрізкою гілок. Є логіка?.. Отож і я кажу — немає. Наша продукція, наші технології в Україні нікого не цікавлять. Старі сади в колгоспах, КСП, СТОВах повикорчовували, нових не закладають. На ринках повно імпортних соків, свіжих фруктів на копил авокадо, бананів, ананасів, ківі… Так і кортить гукнути не весь світ, що ніяке ківі не зрівняється із соковитим, тугим, повним вітамінів Ренетом Симиренка! Та хіба хтось почує?
ОСТАННІЙ АРГУМЕНТ САДІВНИКА — ПОЕЗІЯ
Завмер Дніпро, притихли хвилі.
Пташиний гамір завмира
— Сади цвітуть по Україні.
Прийшла свята пора…
Іноді директора життя так допікає, що він сідає за стіл і пише вірші. Але недовго. 59-річний Іван Хоменко знає: лірикою справі не зарадиш. Сад мусить цвісти, і квит. Нехай не на тисячі гектарів. Нехай на одному лише. Але дерево має народити плід. Інакше втрачається сенс буття. У Хоменка є син Ігор. І є внук — теж Ігор (доньчин син). Є кому передати справу. Ігореві 25 років. Він — аспірант Національного аграрного університету, має 22 наукові публікації, є стипендіатом Кабміну. Молодшому Ігореві — 6 років. Освіти — ніякої. Наукових публікацій — нуль. Проте секатором володіє не згірш від діда. І вдома є яблунька, крону якої малий Ігор сформував сам.
ПОВЕРНУТИ ДЕРЖАВУ «ДО САДУ ПЕРЕДОМ»
Інститут у Млієві живий. Це — головне. І на звичайну садівничу станцію його намагалися перетворити, і банкрутом оголосити. Наука вистояла. Але Хоменкові мало. Він не бажає вичікувати, допоки держава повернеться, так би мовити, «до саду передом». За половинного фінансування (бюджетна потреба інституту близько 1 млн. грн., а дають у межах 500 тис. грн.) він примудряється не просто виживати, платити людям зарплату, спрямовувати наукову роботу, а й думати про перспективу. Один із його «пунктів» — іноваційні проекти в садівництві. Досі проекти садів для сільгосппідприємств виконували винятково у спеціалізованому державному інституті по проектуванню садів Діпросад, який є монополістом у проведенні таких робіт. Хоменко і тут сказав, як сікатором обрізав:
— Проектні інститути, в тому числі й Діпросад, на мою думку, відстають від життя. Вони відірвані від науки й виробництва. Готуючи проекти, тамтешні фахівці застосовують застарілі рекомендації. У нас же, як у наукової установи, все свіже: розробки найновіші, технології щойно відпрацьовані. Бог з ним, з Діпросадом. Нехай собі працює на здоров’я. Але ж дайте нам поконкурувати з ним. Ось тоді й подивимось, чиї методи ефективніші, чиїм проектам віддадуть перевагу сільськогосподарські підприємства. Аналіз роботи Мліївського інституту показує: наукові установи готові продукувати нові технології, які за всіма показниками перевищують наявні і забезпечують економічну ефективність виробництва плодів та ягід. При середньорічній урожайності плодових і ягідних культур в Україні 18-45 ц/га кращі сорти яблуні і груші мліївської селекції забезпечують урожайність 250 — 350 ц/га, сливи — 150 — 170 ц/га, вишні — 10— 120 ц/га, смородини — 160 — 170 ц/га. Реалізація потенціалу нових розробок у виробництві дозволить підняти продуктивність плодово-ягідних насаджень щонайменше у 5-6 разів. Беріть і робіть. Та ба! В дійсності використання наших розробок гальмується відсутністю чіткого механізму передачі технологій від наукових установ до сільгосппідприємств. Таке враження, що у вищих чиновників просто немає під рукою калькулятора, і вони не можуть порахувати всієї вигоди, яку несуть в собі наші пропозиції. Отже, нехай і далі панує монополія Діпросаду, навіщо нам зайвий клопіт з прийняттям регулюючих цю доволі безглузду ситуацію документів? З такою логікою ми далеко заїдемо, авжеж.
У ХОМЕНКА НОВИЙ «ПУНКТИК» — СТВОРЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ САДІВНИЦТВА
Того дня, коли ми з фотокором відвідали Мліїв, до інституту прибули науковці з Уманської сільгоспакадемії: професор Анатолій Красноштан, доктор сільськогосподарських наук Олександр Мельник, доцент Лариса Обіход, доцент Юрій Коларьков.
Професор Іван Хоменко без зайвих прелюдій видав свою нову ідею:
— Хочу зробити університет садівництва. Ви зі мною?
Не чекаючи аргументів «за» чи «проти», Хоменко заходився розшифровувати задумку.
— Маємо Мліївський інститут садівництва з більш ніж столітньою історією, маємо Уманську сільгоспакадемію, з якою у Млієва чудові партнерські зв’язки, маємо Городищенський технікум садівництва (безпосередній підрозділ нашого інституту), маємо Черкаську обласну спілку плодоовочівників, маємо обласну філію того ж таки київського Діпросаду. Давайте об’єднаємо все це під одним дахом. Гуртом і батька легше бити. Не кажучи вже за просування іноваційних проектів, розробку перспективних планів, зрештою, за належне фінансування галузі. Ми обгрунтуємо свою ідею, ви підтримаєте, і через пару місяців, гадаю, можна буде сміливо вирушати з нею і в Кабмін, і до Адміністрації Президента.
Не цурається Хоменко і більш локальних, приземлених планів. Розуміючи, що ставка на КСП і СТОВи найближчим часом може «не зіграти» (поки розвернуться, поки докумекають, що садівництво може давати непогані прибутки), він створив при інституті відділ по співпраці з фермерами та приватними власниками.
— Дивись, знайдеться грошовий мішок, який ризикне вкласти кошти в садівництво по-крупному, якому знадобляться не якісь фальшивки, а сучасні інтенсивні технології, здатні дати продукцію одразу й багато, — а ми тут як тут. Зрештою, нам цікаві й дрібні власники. Весна — весною, але дійде до осені, то куди нам із своїми саджанцями потикатися? Їздитимемо, як завжди, Україною, пропонуватимемо елітний матеріал за безцінь. А так буде свою мережа збуту. Уже легше.
59 РОКІВ — ЦЕ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК
Поки держава думає, потрібне їй садівництво чи ні, поки уманські науковці гадають, підтримати Хоменкову ідею про заснування університету садівництва чи вдати, що не зрозуміли, поки маркетологи із новоствореного відділу формують мережу ділерів, сподіваючись таким чином восени все ж розпродати 100 тисяч саджанців, поки над Млієвом витає запаморочливий дух квітучого яблуневого саду, який, що б там не відбувалося, щороку дає дивовижні врожаї, професор Іван Іванович Хоменко не сидить склавши руки. У нього вдома накопичуються книги, журнали, газетні статті. Його дружина Катерина Петрівна, котра завідує інститутською бібліотекою, носить їх додому кипами, робить виписки і складає все в чоловіковому кабінеті. Настане осінь, і Хоменко знову засяде за науку. Професору, доктору наук, лауреату премії ім. Л.П.Симиренка все мало.
— Я знаю, що мало знаю. Тому хочу знати більше.
Тільки в «Збірнику наукових праць», виданому торік зусиллями Мліївського інституту садівництва й Уманської сільськогосподарської академії, вміщено (самостійних та у співавторстві) десять його статей.
Не дає собі спокою ані хвилини. Порядок, чіткість, мета, темп — цими означеннями можна коротко схарактеризувати стиль його життя. Навіть у його приватній оселі, куди разом із уманськими науковцями нас люб’язно запросив Хоменко, ми не побачили типового для науковця розгардіяшу. Двоповерховий будинок, акуратний сад, відведений від річки Вільшанки канал із карасями, в прибудовах — свині, кури, індики, на цвяху — коса, привезена аж із Австрії, криниця з джерельною водою, і він — Іван Іванович Хоменко, у світлому костюмі, при краватці, сивий чуб молодіжно острижений «під бобрик», і очі — мудрого, бувалого в бувальцях, притомленого, але не стомленого, енергійного й заводного 59- річного САДІВНИКА. Усміхається приязно і відкрито.
УМЛІВАННЯ В МЛІЄВІ
— …Хотіли умліти від яблуневого запаху? А я вмліваю од роботи. Вона мені паморочить голову. Хочеться ще багато встигнути.
Старий (хоча який він у біса старий!) Хоменко бере на руки малого Ігоря й додає:
— А що не встигну — вони зроблять. Правда, Ігоре?
Онук киває головою.
— Правда, сину?
До гурту підходить середній Хоменко — Ігор Іванович.
— Правда, батьку.
Утрьох вони стають поруч, щоб попозувати фотокору. А я дивлюся на Хоменків і думаю: не загинемо. Нехай інші скиглять, жаліються на долю, нехай хтось вважає, що народився не в той час, нехай інші чекають кращої долі, кращих заробітків, кращої країни. А Хоменки здужають. Тут. Зараз. Їхньому саду не відцвісти повік. І ми ще вмліємо від мліївських яблунь. Обов’язково вмліємо.
*Помологія — наука про сорти плодових і ягідних рослин
