Інколи на розвалах неліцензійного відео трапляються просто дивні відкриття. Мексикано-дансько-шведсько-фінський фільм «Чорна гвоздика» привернув мою увагу хіба що через назву. Виявилося, що це не детектив і не трилер — однак по-справжньому драматична історія.
Картину (до речі, за участі такої поважної організації, як «Міжнародна амністія») знято двома режисерами — Ульфом Гульбергом і Асою Фарінгер на грунті реальних подій і про реальну людину. Звати цього чоловіка Гаральд Едельстам (грає Мікаель Ніквіст). Він служив послом Швеції у Чилі в тому самому проклятому 1973 році, коли Піночет здійснив свій кривавий переворот.
Едельстам від імені Швеції курирував програму лівого уряду Сальвадора Альєнде «Чорна гвоздика», в рамках якої діти з найбідніших родин мали безкоштовно отримувати по склянці молока на день. Коли ж у Сантьяго почалася бійня, він повівся дуже нетипово для дипломата. Почувши про те, що армія штурмує посольство Куби, він подався туди, пройшов всередину й просто під кулями поміняв прапори на фасаді амбасади — кубинський на шведський, оголосивши тим самим приречений будинок територією свого королівства. Солдати були змушені відступити. Далі — більше. Едельстам почав рятувати людей від розправи військових, котрі хапали своїх опонентів незалежно від ступеню вини останніх і страчували без суду та слідства. Користуючись політичними зв’язками, він буквально виривав жертв із пазурів катів, він дурив патрулі, проводячи просто у них перед носом цілі вантажівки з біженцями, він вивозив людей у багажнику своєї машини, він витягав засуджених навіть із сумнозвісного стадіону, на якому хунта розмістила табір для політв’язнів. Йому неодноразово погрожували смертю, але він не відступав. Зрештою, до того, як Едельстама оголосили персоною нон-грата, він урятував 1300 чоловік.
«Чорна гвоздика» не є надто видатною картиною, але вона доволі чітко та зрозуміло передає смисл поняття, яке через часте вживання звучить дещо абстрактно — боротьба за права людини. Гаральд Едельстам захищав людей, яких не знав, захищав як своїх близьких і рідних, не зважаючи на їхні переконання чи минуле, керуючися лише усвідомленням того, що вони можуть стати жертвами беззаконня і репресій тоталітарного режиму. Держава хотіла забрати в тих людей найдорогоцінніші права — на свободу і на життя. Едельстам лише боровся, щоб ці права не були порушені — і боротьба виявилася успішною.
Сумно те, що в такій ролі чомусь практично неможливо собі уявити жодного українського дипломата, чиновника чи політика. Ні, дещо про права вони знають. Але то вже зовсім інакше «правознавство».
