9 листопада 2009 року виповнюється двадцята річниця падіння Берлінської стіни — 161-кілометрової системи охоронних споруд, яка з 13 серпня 1961 до 9 листопада 1989 року оточувала Західний Берлін, відокремлюючи його від Східного та навколишніх районів НДР. Стіну було споруджено з метою не дати населенню НДР, яке швидко втікало з «держави розвинутого соціалізму», залишати свою країну, «ногами голосуючи» проти побудови соціалізму в Центральній Європі. Падіння Стіни стало початком переходу від достатньо поміркованих внутрішніх реформ у країнах Центрально-Східної Європи до якісно нових змін на міжнародній арені — розвалу соціалістичного табору та злому біполярної ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.
Крах НДР не був наслідком фатального збігу обставин. Швидше, він був запрограмований усією повоєнною історією цієї «першої соціалістичної держави на німецькій землі». Економічна неспроможність забезпечити високий рівень добробуту, співвимірний із рівнем життя у ФРН; політична система, яка цілеспрямовано відучувала громадян від політичної ініціативи та самоорганізації; повна залежність від радянської військової присутності та запопадливість східнонімецького керівництва перед Радянським Союзом, що переходила будь-які розумні межі; замовчування гострих політичних, економічних і, не в останню чергу, екологічних проблем; величезний зовнішній борг та фінансове банкрутство східнонімецької держави — все це сприяло тому, що політична активність східнонімецьких громадян врешті вихлюпнулася в напрямку приєднання до ФРН.
Східнонімецький режим вважався одним із найстабільніших у світі. Проте його стабільність була одночасно і його слабкістю. Адже він тримався на двох важливих засадах. Першою була готовність СРСР надати уряду НДР допомогу в випадку кризи та вжити будь-яких необхідних заходів, включаючи й застосування сили, з метою не допустити зміни статусу-кво в Центрально-Східній Європі, який склався внаслідок Другої світової війни. Другою була пасивна згода населення країни, зумовлена військовою присутністю Радянського Союзу, терпіти правління Соціалістичної Єдиної партії Німеччини (СЄПН), але за умови збереження достатньо високого рівня життя.
Обидва стабілізуючі фактори зникли наприкінці 80-х років. Перший — внаслідок економічної, ідеологічної й суспільної кризи, яка охопила Радянський Союз наприкінці 80-х років. Неспроможність СРСР і надалі гарантувати непорушність прорадянських режимів збройним шляхом сприяла виникненню в країнах Центрально-Східної Європи широких опозиційних громадських рухів та створення революційної ситуації. Другий стабілізуючий чинник перестав діяти унаслідок стрімкого падіння рівня життя та швидкого зростання зовнішньої заборгованості НДР. Але не лише ці події були, на нашу думку, причиною соціального вибуху, що швидко переріс у злам східнонімецької державності. Не меншу роль відіграла привабливість альтернативної моделі розвитку, реалізованої у ФРН, та активна зовнішня політика уряду канцлера Г.Коля, якому вдалося швидко спрямувати реформістський потенціал східнонімецького суспільства у напрямку об’єднання із західним родичем.
Восени 1989 року в НДР розпочалися масові демонстрації проти зловживань верхівки СЄПН з вимогами реформ та права вільно залишати країну. Увечері 9 листопада 1989 року, виступаючи на прес-конференції, яка транслювалася по телебаченню, голова берлінського міського комітету СДПН Г.Шабовскі необдумано під загрозою масових заворушень оголосив про можливість для усіх громадян з наступного дня відвідувати ФРН та Західний Берлін без попереднього дозволу.
Це спровокувало натовп берлінців на штурм вуличних контрольно-пропускних пунктів, що знаходилися в місті. Прикордонники, яким не було доведено жодних розпоряджень, спочатку намагалися відтіснити натовп, але потім, поступаючись масовому натиску, змушені були відкрити кордон. Відкриття швидко переросло в загальнонародний тріумф і сприяло підйому національної самосвідомості німців.
Тепер події в Східній Німеччині стали розгортатися в ще швидшому темпі. Розпочалися масові викриття корупції й зловживань комуністичної номенклатури. Наслідком стали повсюдне зміщення керівників регіональних і місцевих органів влади, ліквідація так званого Демократичного блоку партій у парламенті, саморозпуск Національного фронту — наймасовішої громадсько-політичної організації в країні, вилучення статті про провідну роль СЄПН із конституції країни. З крахом СЄПН стався загальний розлад органів влади усіх рівнів. Це паралізувало роботу навіть місцевого самоврядування. Паралельно розпочалася масова втеча населення до ФРН. Реакцією на загрозу анархії в країні стала переорієнтація громадян із лозунгів створення в НДР демократичного соціалізму на вимоги приєднання до ФРН як найпростішої можливості розв’язати наявні проблеми.
Тим часом уряд ФРН під проводом Г.Коля дотримувався стратегії, яка обумовлювала надання широкомасштабної економічної допомоги Східній Німеччині здійсненням там далекосяжних політичних реформ: проведенням вільних виборів, ліквідацією конституційної монополії на владу з боку СЄПН, дозволом діяльності незалежних політичних партій та вільним волевиявленням східнонімецького населення щодо перспективи об’єднання. Під час переговорів, які відбулися в Бонні 13-14 лютого 1990 року, тверда позиція уряду Г.Коля, який єдиним прийнятним сценарієм вважав введення у НДР західнонімецької марки і відмову Східної Німеччини від самостійної грошової політики, змусила східнонімецьку сторону укласти Угоду про створення валютного і економічного союзу.
Прихід до влади в НДР східнонімецького ХДС та створеного ним консервативного виборчого блоку «Альянс за Німеччину» на перших вільних виборах у березні 1990 р. дозволив сформувати уряд під проводом Л. де Мез’єра, що спрямував зусилля на швидке об’єднання з ФРН, правові аспекти якого були врегульовані низкою угод, ратифікованих Народною палатою НДР та західнонімецьким бундестагом. 3 жовтня 1990 року землі колишньої НДР стали частиною Федеративної Республіки Німеччина. Новий статус було закріплено проведенням у жовтні виборів до ландтагів п’яти нових федеральних земель й міського сенату Берліна. Тим самим їх було інтегровано в федеральний устрій країни.
Які висновки з цієї історії слід зробити сьогоднішнім українським лідерам, особливо напередодні майбутніх президентських виборів?
По-перше, слід зрозуміти, що не можна підпорядковувати внутрішню політику країни зовнішній та намагатися компенсувати внутрішньополітичні прорахунки швидкими зовнішніми здобутками, отриманими за рахунок поспішних поступок опонентам й відмови від наполегливої «торгівлі» з усіма силами, заснованої на чіткому дотриманні державних інтересів і економічному та політичному розрахунку.
По-друге, історія краху НДР наочно демонструє, до чого призводить прагнення робити «подарунки» населенню, не підкріплені спроможностями економіки, спроби пожити на рівні, вищому, ніж це дозволяють доходи до бюджету, особливо ціною інфляції, зниження рівня інвестицій тощо. Така політика подібна наркотичній залежності, в яку легко впасти, але з якою важко жити і неможливо вийти без «ломки», передусім політичного керівництва, що відкрило двері такому «опіуму» для власного народу.
Ліками в періоди зниження добробуту є не «подарунки», але тісніша інтеграція громадян у політичну систему суспільства шляхом розширення, а не звуження їхніх можливостей впливу на політичну сферу на всіх рівнях. Це дає змогу перерозподілити політичну відповідальність, повернувши її частину від керівників громадянам, а отже знижує небезпеку політичного вибуху чи нестабільності.
По-третє, падіння Берлінської стіни свідчить, які небезпечні наслідки може мати свідомий самообман політичного керівництва держави, його вперте небажання бачити і враховувати в політиці некорисні для себе факти, а також прагнення у критичний момент утекти від відповідальності за прийняття непопулярних політичних рішень, або перекинути таку відповідальність на нижчі щаблі чиновницького апарату. В такій ситуації події рано чи пізно починають стрімко набирати неконтрольованого розвитку й вуличний натовп починає вирішувати питання влади. Керівники держави втрачають контроль за суспільством, влада опиняється «під ногами», і вулиця замість «сильних світу цього» вирішує, куди далі буде рухатися суспільство.
Сьогодні, коли вже стартувала президентська виборча кампанія, спостерігаючи за дійовими особами української політики, починаєш шукати серед них того, хто б чітко формулював подальші шляхи суспільного розвитку, апелюючи при цьому не до минулого, не до своєї особистості, тобто себе красивого (розумного, впевненого, послідовного), а до конкретної програми економічних, політичних і соціальних перетворень, як це свого часу зробив Г.Коль.
Ця програма повинна промовляти не про послідовність і безпринципність, зраду і зрадників тощо, а про реформу сільського господарства (яке все менше може конкурувати з субсидованим з боку ЄС сільським господарством наших західних сусідів), реформу освіти (яка все більшою мірою продукує кадровий потенціал для закордонних підприємств, банків і компаній), медичну реформу в напрямку природної для відкритої ринкової економіки страхової медицини, а не радянських моделей, як пропонує дехто з кандидатів (невідкладність питання медичної реформи ще раз засвідчила неготовність медичної системи України до епідемії каліфорнійського грипу), і, нарешті, судову реформу, без якої неможлива ефективна боротьба з валом корупції, що загрожує захлеснути країну.
Шукаєш, але не знаходиш. А отже, сакраментальне Шевченкове:
...Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!
продовжує зберігати актуальність.
