НАСТУПНОГО РАЗУ НЕ БУДЕ
Національна команда України, яка під керівництвом Йожефа Сабо двічі не пройшла відбірковий турнір, зупинившись у серії «навиліт», і яка під керівництвом Валерія Лобановського знову не зуміла пройти відбір на світову першість, більше не існує. Такої збірної у нас більше не повинно бути ніколи. Інакше ми ще і ще раз повторюватимемо одні й ті самі помилки, поступово погіршуючи результат. Наступного разу не буде не тому, що наші футбольні керівники і провідні тренери раптом захочуть відмовитися від усього, що принесли з собою із радянського минулого, і що міцно тягне наш футбол на дно. Все зміниться тому, що такий футбол, яким нас годують вже десять років, незабаром не буде потрібен нікому. Перспектива ця вимальовується настільки ясно, що прослизає навіть крізь щільну охорону бази в Кончі-Заспі, засліплює навіть через затемнені вікна лімузинів та офісів керівників нашого футболу. Зміни будуть, тим більше, що поштовх до них відбувся аж занадто сильний.
ГАНЬБА В ДОРТМУНДІ
Українці до колишньої шахтарської столиці Вестфалії з’їжджалися з усієї Європи. В день гри у пошуках зайвого квиточка на футбол групи мужчин слов’янської зовнішності нишпорили чи не по всіх місцях скопичення уболівальників. Наших співвітчизників, розкиданих по світу у пошуках кращої долі, притягували у Дортмунд два слова — футбол і Україна. Вони розповідали, з якою гордістю вивішують на видних місцях портрети Андрія Шевченка, емблеми київського «Динамо», футболки, шарфи та вимпели збірної України. До середи футбол був чи не єдиним явищем, яке об’єднувало всіх українців і викликало оптимізм. Серед п’ятдесяти двох тисяч глядачів на «Вестфалленштадіоні» наших було кілька сотень. Зате на полі сили перед свистком португальського арбітра Перейри були рівні.
За день перед грою німецькі журналісти оприлюднили свої варіанти складів команд. У нашій команді, на думку німців, Тимощука і Реброва мали замінити Попов і Скрипник, перевірені бійці, сильні у єдиноборствах та грі в повітрі. Німці не вгадали. На лаву разом з Ребровим посадили Гусіна, випустивши Парфьонова. Думати над глибиною тактичних задумів нашого мудрого тренера занадто довго не довелося. Вже з перших хвилин німці буквально «затоптали» наш захист. Повторився кошмар середини першого тайму гри у Києві, коли кожна подача на наші ворота завершувалась ударом iз близької відстані. Особливо «переляканими» виглядали у нас Несмачний та Тимощук, що не додало впевненості решті гравців «групи оборони», як любить говорити живий класик вітчизняної тренерської думки. Німці просто «розчавили» наш захист заколотивши за одинадцять хвилин, з 4-ї по 15-ту, три м’ячі у ворота Левицького, де по черзі «розписалися» Баллак, Нойвілл та Ремер. Лише коли німці втомилися забивати, наші почали попадати по м’ячу, а згодом навіть віддавати його своїм.
Це було шоком, страшним розчаруванням. Слід віддати належне нашим гравцям, які не без допомоги суперників оговтались таки, після чого розстріл наших воріт припинився. Але зробити щось українці були вже не в змозі. Взаєморозуміння між більшістю футболістів нашої команди було повністю відсутнє. Судомні імпровізації у розрахунку на Шевченка виглядали по-дитячому, а тому німці граючи переривали практично всі передачі на наших форвардів. Другий тайм господарі провели під вдячні співи публіки, забивши при нагоді (Баллак) четвертий гол. Успіх Шевченка, який «розмочив» рахунок з точної передачі Реброва, припав на останню хвилину, коли господарі подумки вже святкували перемогу.
ЧОГО СЛІД БУЛО БОЯТИСЯ?
Згадаймо, що перед двома іграми з Німеччиною наші футбольні керівники вголос заявляли, що дуже бояться арбітрів. І мали рацію. Арбітрів справді можна і треба боятися, але в нашому, українському чемпіонаті. Поза межами виступів вітчизняних «професіоналів» та обслуговуючих їх арбітрів все вирішується на футбольному полі, а скарги на суддів сприймаються як розмови для бідних. Боятися слід було зовсім іншого.
За останній місяць наша преса процитувала таку кількість нищівної критики на адресу тренера «бундестіму» Руді Феллера із німецьких газет, що залишається тільки здогадуватись, скільки там писалося і говорилося насправді. Німецькі преса і телебачення відстежували кожен крок керівництва команди, і це було нормально — бо ж це збірна Німеччини, а не команда Феллера. Як тут було не згадати байку старих часів, коли на заяву американця про те, що той може публічно послати свого президента куди подалі, наш відповів, що також може послати куди подалі... американського президента. Цитуючи німців про німців, наші газети та телеканали, поштиво схилялися перед нашим тренерським штабом, не сміючи потривожити лабораторію тренерської мудрості Валерія Лобановського. Якби наш тричі «метр» навіть випустив на поле одинадцять воротарів, всі навколо все-одно віддавали б шану його сміливому задуму не сміючи навіть подумати, що таке рішення дещо суперечить здоровому глузду.
Це почалось не вчора і не сьогодні. Ще чверть століття тому, у далекому вже 1976 році, тренер збірної і «Динамо», яким був тоді Лобановський, оголошував кожну чергову поразку етапом підготовки до наступного турніру, аж поки «Динамо» не вилетіло із Кубка чемпіонів, а збірна спочатку не потрапила на єврофінал, а потім посіла третє і останнє серед «справжніх» команд місце на Олімпійських іграх. Тоді Лобановського теж не влаштовував рівень національного чемпіонату, який він переніс на півроку «в інтересах збірної». Тоді все це знайшлось кому зупинити, і згодом ми знову побачили нормального «земного» Лобановського, який тепер знову пiднесений до самих небес, знову переносить все, що хоче, в національному чемпіонаті, знову програє всі матчi підряд, із «Динамо» і збірною.
Прошу не вважати це «наїздом» на кращого в нашій історії тренера. Тепер всі будуть розумні і сміливі. Лобановський якраз ні в чому не винен. Його заслуги великі, він гідний найбільшої пошани і поваги. Він залишився таким, яким був завжди. Але умови, в яких кожне його слово, навіть не зовсім доречне, вдається ледь не одкровенням найвищого провидіння, коли і в «Динамо», і в збірній найменша критика одразу розглядається як провокація ворогів, Валерій Лобановський втратив відчуття реальності і повів наш футбол не туди. Йому б підказати при нагоді, що існує життя і поза базою в Кончі-Заспі, і в цьому житті все набагато складніше, ніж було в часи Щербицького. Не знайшлось кому підказати. Попередження ж про те, що культ футбольної особи ні до чого хорошого наш футбол не приведе, викликали хіба що істерики «метра» на прес-конференціях.
ПРОФЕСІОНАЛИ
Якби хоч один тренер в Німеччині спробував назвати журналістів непрофесіоналами, він був би назавтра безробітним. Бо професіоналізм журналіста полягає не в тому, щоб писати «правильні» з певної точки зору статті чи знімати «потрібні» телесюжети, а в тому, щоб газета, де пишуть про футбол, продавалася і заробляла гроші, щоб телеканал де говорять і показують про футбол також був популярним і заробляв на себе. Справжню оцінку моїм колегам по перу і мікрофону насправді дають споживачі їхньої праці, тобто читачі і глядачі, а зовсім не герої публікацій чи телепередач. Так само оцінку роботі футбольних тренерів дають насправді не президенти клубів, а глядачі, які або йдуть на футбол, або ні. Якщо ж в Києві на ігри команд, очолюваних двома «професіоналами», збирається за одну-дві гривні півтори тисячі глядачів, то чий професіоналізм виглядає більш сумнівним? Футбольний професіонал повинен виробляти футбольне видовище, яке б купував глядач на стадіоні і біля телеекрану. Якщо це видовище нікому не цікаве, треба або міняти «професіоналів», або поправляти в потрібний бік їхню роботу.
По гарячих слідах поразки у Дортмунді президент ФФУ Григорій Суркіс сказав дуже потрібні слова про те, що, не піднявши наш внутрішній чемпіонат, не бачити нам міжнародних успіхів. Коли ж за правильними словами прийдуть нарешті правильні дії? Коли наші тренери і гравці не дбатимуть лише про результат за будь- яку ціну і не чхатимуть на глядачів? Коли наш чемпіонат буде нарешті нормально організованим і спланованим через голову, а не через інше місце? Коли репортажі з матчів нашого чемпіонату можна буде дивитися, не затикаючи вуха, а насолоджуючись компетентним і грамотним коментарем? Коли футбол у нас не буде нарешті переноситись із теплого літа в холодну зиму? Коли ми забудемо назавжди фразу «в інтересах збірної», якою виправдовується будь- яка сваволя, а інколи навіть відвертий ідіотизм?
В справжніх інтересах нашої збірної є побудова в Україні нормального футбольного господарства, яка у нас підміняється або гучними деклараціями із мінімумом справи, або відвертим руйнуванням цього ж таки недорозваленого поки «футбольного дому».
УРОКИ ТА УРОКИ
Мені вже доводилось свого часу писати про корисність і необхідність запропонованого футбольною федерацією уроку футболу в школах. Це справді перший крок, який може привести до прогресу українського футболу років так за десять. Однак користь з того уроку буде лише тоді, коли із шкільного майданчика юний футболіст прийде до нормальної команди, яка не розбещена аж занадто несимпатичними реаліями, котрі просякли крізь наш футбол від вищої ліги до першості районів. Урок футболу потрібен не тільки школярам. Цей урок не менш потрібен всім нашим «футбольним людям», аби хоча б частина з них почала дивитись на гру мільйонів очима людини цивілізованої Європи з усіма належними наслідками.
Урок футболу, який подала нам футбольна Німеччина, був неприємним і болісним. Ми довідались на цьому уроці, що насправді ми є у футболі не професорами і метрами, а двійочниками, яких справедливо залишили на другий рік чи то пак відбірковий цикл. Цей урок не перший, і боюсь, не останній. Як хотілося б повірити в те, що керівники нашого футболу спроможуться скинути нарешті зi «спорту номер один» нашарування, які відганяють від футболу все розумне і здорове. Що почнуть нарешті говорити правду про самих себе. Якби це сталося, можна було б впевнено сказати, що урок почав засвоюватись. Чи буде так?
«Коли під старовинною університетською мантією ми бачимо лице буфетниці сучасного зенітного училища, щось заважає нам повірити у ту латинь», — мудро сказав колись класик радянського гумору. Велика повага класику, але ми все одно мусимо вірити в майбутнє нашого футболу. Вірити, не- зважаючи на обличчя. Бо серед тих облич — і наші.
