Як відомо, американська кінематографія не може без ворогів. Левову частку голівудського продукту складають гостросюжетні стрічки, в яких точиться вічна війна між добром та злом. Якщо з добром усе зрозуміло, — це здебільшого хоробрі громадяни та громадянки США, то список кандидатів на роль зла має регулярно оновлюватись. Багато проблем у цьому сенсі розв’язував СРСР самим фактом свого існування, кіно про радянську загрозу завжди було затребуване через реальне існування цієї загрози — такої ж багатоликої, як і невловимої. Падіння «імперії зла» спричинило безліч клопоту. Битися з бравими рейнджерами полізли якісь інопланетяни, північно-корейські розвідники, ісламські терористи та інша дрібнота. Та все одно щедра слов’янська натура не позбавила розгублених фільммейкерів спадку, піднесла їм розкішний подарунок — російську мафію. Що фільми про неї досі актуальні в Голівуді, доводить і новий зразок жанру: «Господарі ночі» Джеймса Грея.
Між іншим, Грей сам є онуком російських іммігрантів і свою кінокар’єру в Новому Світі починав 1994 року драмою «Маленька Одеса» про життя- буття російської спільноти в Нью-Йорку. «Господарі ночі» починаються як типовий поліцейський трилер. Є родина поліцейських: батько Альберт (Роберт Дюваль) і старший син Джозеф (Марк Волберг) — бувалі правоохоронці, котрі вступають у двобій з Вадимом Нежинським (Алекс Відов), — російським авторитетом, що підсадив на героїн трохи не цілий Нью-Йорк. Є в Джозефа молодший брат, непутящий Боббі (Хоакін Фенікс), чиє життя геть безтурботне, світське: кокаїн, вечірки, нічні клуби.
Режисерові уявлення про росіян доволі дивні, та ще й з огляду як на його походження, так і на виконання другорядних ролей відомими російськими артистами Оленою Соловей та Олегом Тактаровим. Здається, тільки вони у фільмі й розмовляють російською без акценту, решта загадкових росіян ледь- ледь проговорюють фрази вочевидь чужою для них мовою. Виглядають же вони чи то як латиноамериканці, чи то як турки, але аж ніяк не пострадянські «братки». Росіяни тут радше тло, а вся та війна з ними є не більш ніж приводом для зовсім іншої оповіді: чи вдасться налагодити мир у родині Альберта, Джозефа і Боббі, чи повернеться Боббі до рідного лона, чи відповідає син за батька або брат за брата. Саме такий поворот і робить «Господарів ночі» цікавим фільмом, а добір виконавців основних ролей дозволяє як слід змалювати жорстке зіткнення характерів. Зрештою, в Грея виходить сувора чоловіча історія, в якій саме життя перевіряє головних героїв максимально жорстоко. Гідні — перевірку витримують. У цьому сенсі завершення майже щасливе. Родина — як синонім добра — перемагає.
Виникає ще одна невеличка колізія. У Нью-Йорку нема української мафії. У світлі вищеописаного важко сказати — на лихо чи на щастя. З одного боку, останні роки у багатьох високобюджетних виробах Голівуда почали з’являтися або епізодичні українські персонажі, або наші актори у другорядних ролях, або сцени, відзняті на натурі в нас. Але на роль зла — і, відповідно, на помітне місце на голівудському конвеєрі — ми претендувати ще не можемо. Але то справа майбутнього. Хтозна, десь у 2010-х, може, з’явиться такий собі могутній Петренко, котрий кине виклик Бетмену, Супермену, Брюсу Віллісу і ФБР разом узятим. І станемо ми модною країною. І поїдуть до нас туристи. І в нас потечуть молочні ріки — самі знаєте, у яких берегах.
