Попри усталену думку про відсутність свободи слова в Росії, певні теми серед російських інтелектуалів все ж таки порушуються доволі докладно. Зокрема, йдеться про десталінізацію. У цьому ключі цікаво, що в різних суперечках на телебаченні, в пресі, інтернеті демократи інколи програють своїм опонентам — спадкоємцям радянської ідеології. «Програш лібералів у дискусіях Сергію Кургиняну (переконаний прибічник не лише імперії, а й так званого червоного проекту) — це, як кажуть, доконаний факт. Досить поглянути найбільш значимі передачі за його участю — «Суд часу», де головним його опонентом був Леонід Млєчин, а суддею — Микола Сванідзе, і нещодавній «Поєдинок із Володимиром Соловйовим», у якому Кургиняну протистояв Олексій Венедиктов», — пише Ірина Павлова у своїй статті «Издержки государственности» на «Грани.ру». Аргументи автора, чому це відбувається, читайте нижче:
1. Усі ці роки, доки йшло впровадження позитивного образу Сталіна-державника в суспільну свідомість, ліберали уникали робити акцент на необхідному поясненні того, як була влаштована сталінська система влади. Чому? Мабуть, тому, що тоді очевидними ставали аналогії з чинною російською владою. Політична система, як правило, зводилася до режиму особистої влади Сталіна, а причини репресій — до особливостей його характеру і політичного стилю. Весь справедливий пафос викриттів спрямовувався на репресії, ГУЛАГ та інші жорстокості того часу.
2. Кажучи про сталінський «соціалізм», навіть найпрогресивніші ліберальні експерти погоджувалися з опонентами в позитивній оцінці сталінської модернізації. Розбіжності полягали лише в питанні про «ціну». При цьому не бралася під сумнів статистика заарештованих і розстріляних, народжена в надрах НКВС/КДБ. За нею виходить, що й сама «ціна» сталінської модернізації не настільки велика, а цілком порівнянна з «витратами» на модернізацію в західних країнах. Визнання успішності сталінської модернізації поєднувалося з апологією зовнішньої політики — мало хто встояв перед «привабливістю» сталінського великодержавництва.
3. У тіні залишалася справжня мета сталінської модернізації — створення військової промисловості, внаслідок чого структура виробництва виявилася гранично деформованою. Не пояснювався й той принциповий факт, що сталінська модернізація обернулася глибоким соціальним регресом, відкачуванням в історичному розвитку порівняно з кінцем XIX — початком XX століття, коли Росія рухалася шляхом створення демократичних інститутів, приватної власності та правової культури. Не розкривалися й довготривалі руйнівні соціальні наслідки сталінських перетворень. А це не лише загибель мільйонів людей. Це мільйони людей, які пройшли табори й ввібрали в себе їхній дух. Це знищення суспільства як самостійної субстанції, перетворення його на простір для маніпуляцій влади.
4. Акцентуючи увагу на репресіях і звірствах ГУЛАГу, ліберали звинувачували в них усіх комуністів, зокрема тих, хто не мав до них жодного стосунку. Навпаки, чимало комуністів брежнєвського часу були послідовними антисталіністами, на відміну від сьогоднішніх комуністів партії Зюганова. У тіні залишалися й такі привабливі сторони радянського «розвиненого» соціалізму, як загальна середня освіта, безкоштовна вища освіта, безкоштовна медична допомога тощо. На відміну від лібералів, Кургінян не втомлювався наголошувати на соціальних завоюваннях радянського устрою. Ці його міркування падали на благодатний ґрунт. Люди й без нього пам’ятають, що якихось 30 років тому в країні не було ні бомжів, ні жебраків, ні ґрат на вікнах, ні металевих дверей з кількома замками. Пояснень же того, що насправді відбувалося в країні в брежнєвський період «застою», не давала ні одна, ні інша сторона.
5. Тоді в надрах радянського устрою, буквально за Марксом, зароджувалися основи нових суспільних відносин. «Застій» насправді був періодом інтенсивного, хоч і прихованого соціально-економічного розвитку. Розвивався не радянський колективізм, на потенціал якого досі сподівається Кургінян, а таємний кримінальний індивідуалізм у вигляді тіньової економіки. Якщо на поверхні в 1970—1980-ті роки були зниження темпів зростання виробництва, соціальна атрофія та відчуження працівника від результатів власної праці, то таємно проходило активне привласнення прибутку з державних підприємств суб’єктами тіньової економіки. Коли значна частина цього прибутку перейшла в приватні кишені тіньовиків, саме тоді й було підписано вирок радянському соціалізму. Перебудова, яка розпочалася із закликів зробити соціалізм ефективнішим, як наслідок, привела до його формальної загибелі. Серпневий путч 1991 року, який завершив цю перебудову, означав не «демократичну революцію», як досі вважають чимало лібералів, а всього лише зміну чинної влади. Руйнування «вертикалі» влади партійних комітетів, що скріплювала Радянський Союз як унітарне державне утворення, спричинило його неминучий розпад.
6. Звеличуючи Бориса Єльцина та Єгора Гайдара, ліберали досі не готові визнати справжнього характеру так званої серпневої революції 1991 року і засвоїти з неї необхідні уроки. Вони не наголошують на тому, що гайдарівська реформа вивільнила тіньові кримінальні суспільні відносини, а приватизація сприяла їхній легалізації. Ніхто з лібералів при владі не уявляв, що робити з тією радянською промисловістю, яку вони одержали у спадок і майже 80% якої так чи інакше працювали на війну. Тож чимало заводів припинили працювати, а ставку закономірно було зроблено на використання природних багатств країни. Їхніми власниками стала невелика група приватних осіб. Отже, на зміну радянській державній власності прийшла не капіталістична приватна власність із супутнім їй регулювальником — правом, а гіпертрофована особиста власність, за якої відносини регулює не що інше, як система понять та усунення неугодних. Коли до влади прийшов Володимир Путін, нові власники виявилися безпосередньо залученими до технологічного ланцюжка державної влади.
Останні десять років минули під девізом зміцнення традиційної російської державності. Стало остаточно зрозуміло, що тут немає реальних суспільних сил і самостійних громадянських структур, здатних запропонувати й обстоювати інший, не державницький, а громадянський шлях розвитку країни. З таким історичним спадком і багажем розчарувань останніх десятиліть Кургінян цілком може мати рацію, передрікаючи перемогу нового «червоного проекту» до 2019 року. Певна річ, це буде проект у сучасному виданні. Утім, суть державного устрою, за якого існують лише верховна влада та її піддані, від цього не зміниться.
