Є у світовому кіні дві складові, котрі кіноспільнота, за окремими винятками, виводить на маргінес. Це анімація та ізраїльський кінематограф. Звісно, анімація — жанр з потужними традиціями, є тут свої великі досягнення, але переважною більшістю режисерів та критиків вважається все ж таки чимось несерйозним. Що ж до ізраїльтян, то тут проблема відсутності школи: фільми здебільшого виходять провінційні за рівнем, часто вторинні стосовно потужніших кінематографій.
Ізраїльська анімація «Вальс із Баширом», таким чином, була апріорі приречена на невдачу. Одначе — стала подією останніх років у світовому масштабі, здобувши найвагоміші нагороди, — аж до «Золотого глобуса» та номінації на «Оскар».
«Вальс із Баширом» унікальний в багатьох аспектах. Наприклад, поєднує такі далекі техніки, як анімація й документалістика. Режисер і сценарист Арі Фольман ѓрунтує стрічку на низці інтерв’ю з очевидцями і учасниками ізраїльсько-ліванської війни 1982 року, в якій брав участь і сам автор. У «Вальсі» всі персонажі озвучили самих себе; документальний ряд був трансформований у анімаційний, режисер додав і суто художні фрагменти — такі, як, приміром, початкова сцена, коли через місто, змітаючи все на своєму шляху, мчиться зграя лютих псів. Потім з’ясовується, що це сновидіння одного з героїв, учасника кампанії 1982 року. Він не міг стріляти в людей, тож йому доручили вбити собак у селищі, яке мала атакувати ізраїльська армія: тварини могли зчинити лемент і сполохати ймовірних терористів. Із тих пір зграя привидів майже щоночі переслідує колишнього вояку.
Головний герой фільму, навпаки, виявляє, що сам не може пригадати майже нічого з тих подій, надто ж усе те, що стосується найстрашнішої сторінки війни: винищення таборів палестинських біженців Сабра і Шатіла ліванськими християнами-фалангістами за потуранням ізраїльтян. Власне, «Вальс із Баширом» — подорож Арі у власне минуле, зустрічі з друзями. Фольман нікого не звинувачує, просто намагається зрозуміти, що коїться з конкретною живою людиною на війні; наприклад, у середині фільму зринає чудовий епізод — спогад про Другу світову. Загалом же в кожного з однополчан Арі свій ракурс, своя частка правди, й в усіх так само свій рівень непам’яті.
Об’єднує ж їх один ключовий момент: запеклий бій на вулиці Бейрута, коли Фольманів підрозділ потрапив під щільний вогонь. Один із ізраїльтян схопив ручний кулемет, вискочив просто на середину вулиці й, кружляючи, почав випускати довкола себе довгі черги — просто аби показати, що він не боїться. Він наче танцював на тлі велетенського портрета ліванського президента Башира — чия смерть від рук ісламістів і стала поштовхом до різанини в Сабрі та Шатілі. Танок під обстрілом зі зброєю в руках на тлі портрета мертвого правителя є відповіддю на питання щодо назви фільму: вальс із Баширом — це танок зі смертю, котрий змушені танцювати всі, хто опиняється на будь-якій війні незалежно від того, хто на чиєму боці воює.
І лише гори трупів після балу... Фінал, коли анімація перетворюється на справжню документальну кінозйомку забитих у Сабрі, виглядає цілком логічно. Проте сама конструкція фільму піднімає «Вальс» над рівнем прямолінійного моралізаторства. Адже вся мальована частина, котра починається видінням з собаками і, окрім розмов-спогадів, включає відчутно химерні сцени боїв, може вважатись одним великим сновидінням, колективною галюцинацією, реципієнти якої намагаються уникнути правди, і все ж та правда припиняє сон жорстко і нещадно, являючи себе в обпікаючих документальних кадрах. І цей перехід є спалахом трагедії найвищого ѓатунку, відгукується в глядачеві справжнім катарсисом.
Безумовно, Арі Фольману вдалося створити одну з найбільш вражаючих антивоєнних стрічок за останнє десятиліття. «Вальс із Баширом» — це істинний «апокаліпсис сьогодні» по-ізраїльські. Ба більше — будь-яка кінематографія має рано чи пізно усвідомити саму себе через такий, страшний і великий фільм, присвятивши його самоусвідомленню нації на війні, де пафос загального єднання йде пліч-о-пліч з почуттям всесвітньої провини.
