Долар падає. За останні кілька днів курс покупки основного засобу зберігання українців знизився на 10 копійок. Це означає, що той, хто, наприклад, у «заначці» мав 1000 доларів, збіднів на 100 гривень. Більшість експертів вважають, що, опускаючи долар, влада в особі уряду та Нацбанку стримує інфляцію, величина якої загрожує досягти непристойного двозначного показника. Нагадаємо, інфляція є прямим наслідком популістської соціальної політики Кабміну, побоювань інвесторів, уповільнення економічного зростання, безвідповідальної полеміки щодо реприватизації. Найбіднішим верствам населення, судячи з рейтингів Кабміну та його керівництва, все, що відбувається, імпонує. По суті, середній клас (а саме він є головним держателем доларових заощаджень) через ревальвацію фінансує зростання рейтингу уряду. Однак, крім усієї цієї політичної метушні, ситуація на валютному ринку висвічує низку проблем довготривалої дії: незалежність Національного банку та відсутність стратегії в економічній політиці.
Утім, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко без тіні сумніву стверджує: «Сьогодні є всі підстави та всі прогнози для того, щоб сказати, що він (курс гривні. — Ред. ) — стабільний». Ще вона стверджує, що всі рішення щодо національної валюти приймає виключно Національний банк. «І тому, як і всі громадяни України, уряд є споживачем політики Нацбанку. А курс гривні — його на значну частину формує суто ринок». Адже відомо, що не далі ніж у понеділок прес-служба Мінекономіки поширила прес-реліз, у якому процитувала заяву свого шефа Сергія Терьохіна про те, що «прагнення НБУ втримати курс гривні від ревальвації призводить до зростання обсягів емісії через канал валютного ринку, що може спровокувати інфляцію». При цьому міністр прямо звинувачує Нацбанк в ухилянні від співпраці, у чому фахівці, крім того, вбачають явну спробу обмежити визначену Конституцією незалежність головного банку країни: «Не беручи до уваги неодноразові звертання Міністерства економіки, НБУ відмовляється від змістовної участі в підготовці прогнозно-програмних документів і розглядає згадані документи виключно як урядові». Тим часом, як вважає керівник групи радників голови Національного банку України Валерій Литвицький, у курсоутворенні не можна вбачати антиінфляційної панацеї. У розмові з «Днем» він навів конкретні цифри, які свідчать, що найбільше на крутість інфляційної спіралі впливає саме діяльність уряду. За його словами, в нинішній ситуації основним антиінфляційним завданням влади є збільшення темпів економічного зростання та створення достатньої пропозиції товарів. А поки що статистика відзначає досить різке (порівняно з торішніми темпами) зниження темпів зростання ВВП, що можна оцінювати як один із найголовніших підсумків погано збалансованої діяльності уряду. І чи не тому Мінекономіки поспішило дезавуювати вищенаведене висловлювання міністра. Справді, в цій ситуації набагато краще було б просто помовчати. Історія останнього півріччя показує: чим більше в пресу надходить коментарів із цього відомства, тим сильніше розгойдуються відповідні ринки (м’яса, нафтопродуктів, цукру...). Тож із висновками відомого українського економіста Анатолія Гальчинського про те, що НБУ практично не дає проводити незалежну політику в його сфері, сперечатися важко.
Важливо заспокоїти суспільну думку у зв’язку із теперішньою зміною акцентів у валютній політиці. Йдеться про її лібералізацію, перехід від політики стабільного валютного курсу гривні, її офіційної (помірної) ревальвації, до плаваючого режиму курсу, його ринкового регулювання. Природно, мова в даному випадку йде про принципові новації, що торкаються інтересів не лише суб’єктів ринку, а й практично кожного громадянина, суспільства загалом. Посилюються валютні ризики. Це очевидно кожному. Однак при цьому діють і об’єктивні процеси, якими не можна нехтувати. Залишається покладатися на професіоналізм співробітників НБУ, на їх здатність приймати кваліфіковані рішення. Конче значущим у цьому є збереження суспільної довіри до Нацбанку. Не на словах, а на ділі має гарантуватися його функціональна незалежність. Ніхто не має права втручатися у його функції. Це конституційна норма і винятків у цьому не може бути абсолютно ні для кого. Переконаний у тому, що багато проблем, які стосуються нинішньої ситуації на валютному ринку і збуджують суспільство, пов’язані значною мірою саме з таким втручанням. Цьому потрібно покласти край. Раніше такого не було.
ЗНЕЦІНЕННЯ
Потрібно зрозуміти, що проблема подолання сформованого у роки трансформаційної кризи, особливо в період світової фінансової кризи 1997— 1998 рр., штучного знецінення національної грошової одиниці, її купівельної спроможності виникла не сьогодні. Вона неодноразово обговорювалася і раніше не лише на експертному рівні, а й офіційно — на засіданнях ради НБУ. Починаючи з 2002 р. була запроваджена політика керованої (на рівні 1,5—2% на рік) ревальвації. Однак тепер ці дії поставлено під сумнів. Нині йде пошук більш оптимальних механізмів розв’язання фінансових проблем. Це нормально. Ще раз наголошую: проблема зміцнення валютної позиції гривні реально існує і про неї має знати громадськість; про це слід говорити на весь голос. У чому її суть?
Важливо, щоб люди знали, що для зіставлення купівельних спроможностей окремих грошових одиниць використовується щорічно обчислюваний МВФ показник паритету купівельної спроможності (ПКС). Базою таких розрахунків є співставлення національних і середньостатистичних (світових) цін стандартного набору («споживчого кошика») товарів та послуг. Згідно з даними МВФ (World Economic Outlook Database. April, 2005, IMF), у 2004 р. ВВП на душу населення України у поточних (внутрішніх) цінах складав 1366 дол., а за ПКС — 6554 дол. Як видно, різниця між цими показниками досить суттєва — 4,8 разу. Відповідно можна говорити і про адекватну недооцінку купівельної спроможності гривні у її діючому валютному вимірі.
Країною, у якій у 2004 р. офіційний валютний курс національної грошової одиниці повністю співпадав з паритетним (дорівнював 1,0), була Ірландія. В США відповідний коефіцієнт становив 0,97, Японії — 0,86 і т.д. У менш розвинутих економічно країнах цей розрив, природно, є вищим.
У Чехії це 1,75, Польщі — 1,96, Литві — 2,09, Румунії — 2,87, Болгарії — 3,46, в Росії — 2,49. Зіставляючи ці дані, можна (звісно з великою умовністю) констатувати й те, що купівельна спроможність гривні у її валютній оцінці у 2004 р. була у 1,9 разу нижчою російського рубля та у 2,45 разу — польського злотого. Нагадаю, що йдеться про розрахунки, зроблені на основі офіційної статистики МВФ. Процес валютного знецінення гривні можна відстежити й більш простим способом — через динаміку її офіційного курсу: 1996 р. — 1,89 грн./дол., 1998 р. — 3,42, 2000 р. — 5,44, 2004 р. — 5,31, на даний час — 5,05 грн/дол. Як видно, лише за 1996—2000 рр. валютна позиція гривні ослабла в 2,9 разу. У наступні роки курс не лише стабілізувався, а й почав поступово зміцнюватися, однак і у цьому випадку розходження з 1996 р., коли гривня була запроваджена в обіг, залишаються досить суттєвими.
Якою є практична сторона цієї проблеми, чому вона потребує уваги? Тут важливими є декілька аспектів. Знецінення валютного курсу гривні негативно позначається насамперед на міжнародному іміджі держави, що, окрім іншого, має й політичний аспект. У 2004 р. розрахований на основі офіційного валютного курсу ВВП України становив 65 млрд. дол., а за ПКС — 312 млрд. Адекватними цьому є розбіжності, що стосуються базового показника міжнародних співставлень — ВВП на душу населення.
Можна вести мову й про штучне заниження у валютному еквіваленті реальних доходів населення. Нині середньомісячна зарплата в Україні (на 1.07.05) складає 823,1 грн., що рівнозначно (за поточним курсом) 163 дол., а за курсом 1996 р. — 436 дол. Небезпечним у цьому є і знецінення (у доларовому еквіваленті) вартості фінансових і виробничих активів, що надає штучні переваги для іноземного капіталу. Це особливо небажано на етапі приватизації стратегічних об’єктів, яка розпочалася декілька років тому. Можна розглянути такий приклад. При діючому валютному курсі гривні об’єкт, що виставлено на конкурс, вартістю 10 млрд. грн. коштуватиме для іноземного покупця 1980 млн. дол., а при курсі 1996 р. за нього потрібно було б заплатити 5291 млн. Тут є над чим замислитися.
Потрібно розуміти ще один аспект проблеми, що розглядається. Занижена валютна вартість гривні утворює неадекватні цінові преференції експортоорієнтованим галузям, переливу до відповідних підприємств основної маси утворюваного в економіці чистого прибутку. Структурна деформованість української економіки, яка поглиблюється, пов’язана насамперед з цією обставиною. Якщо у 1993 р. частка експорту у структурі ВВП складала 26%, то в 2004 р. — понад 60%. Відповідно потенціал внутрішнього ринку зменшився від 74% до 40% ВВП. Для порівняння зазначу: в Росії частка внутрішнього споживання становить 77% ВВП, у Польщі — 74%. Ми і тут давно переступили межу допустимого. Нині українська економіка значною мірою залежить від зовнішньої кон’юнктури і через це не може вважатися стійкою. Окрім зазначеного, зміцнення валютної позиції гривні є важливим і у плані здешевлення критичного імпорту, зокрема імпорту енергоносіїв, а також машин та обладнання, які використовуються для технологічного переоснащення вітчизняної економіки. Те саме можна сказати і про здешевлення обслуговування зовнішнього боргу, а також про використання валютного курсу як чинника зниження внутрішньої інфляції.
Розглядаючи порушені питання, я намагався переконати читача у надзвичайно значущому. На мою думку, постановка питання щодо зміцнення валютних позицій національної грошової одиниці — це не видумка голови Нацбанку Володимира Стельмаха чи когось іншого з високих посадовців. Йдеться про проблему, що має стратегічне значення для української економіки. Інша справа — на основі яких механізмів і у які терміни її можна вирішувати. Колізії у суспільній думці стосуються, як на мене, насамперед цього аспекту.
МЕХАНІЗМИ
Розпочну, здавалося б, з банальної констатації того, що будь-які зміни у валютній політиці повинні розглядатися у контексті загальної стратегії економічного розвитку. Для нас визначальними у цьому є дві позиції: а) істотне підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки (за цим показником ми займаємо 86-те місце з 104 країн); б) забезпечення на цій основі випереджаючих (на рівні 8—9%) темпів зростання ВВП (у нас його обсяг — 65 млрд. дол., а у маленькій Чехії — 107 млрд., Польщі — 242 млрд. дол.). То ж за будь-яких умов валютна політика НБУ має підпорядковуватися реалізації цього двоєдиного завдання. Однак коли йдеться про політику ревальвації, то саме у цьому аспекті виникають принципові колізії, які далеко не просто розв’язати. Справа у тому, що в умовах глобальної конкуренції всі країни, у тому числі США, намагаються захистити свій внутрішній ринок і підтримувати експортний потенціал механізмами не подорожчання, а навпаки — здешевлення національної валюти. Це стосується і нашого сьогодення. Складності, які виникли не лише у нас, а й на світовому валютному ринку в цілому, багато в чому пов’язані з цілеспрямованою девальвацією американського долара. Як це позначається на реальній економіці — можна зрозуміти, виходячи з таких розрахунків. У 2004 р. український експорт товарів та послуг становив 38 млрд. дол. При річній ревальвації гривні на 10%, як це рекомендують експерти МВФ, зменшення експортної позиції України становитиме 3,8 млрд. дол. Відповідним чином зменшується обсяг ВВП та доходи експортерів, рентабельність їх виробництва тощо.
Інший штрих цього питання. Україна збирається вже у поточному році вступити до СОТ. Однак потрібно розуміти, що при вступі до цієї організації практично кожна країна як захисний захiд конкурентоспроможності власної економіки використовує механізми здешевлення національної валюти. Одне з підтверджень цього — досвід Китаю. Низький курс юаня весь час був основою китайської експортної експансії. Економічні суперечності США — Китай весь час концентруються на цій проблемі. Серпнева ревальвація юаня, про яку повідомлялося в пресі, це своєрідна поступка Китаю позиції США в обмін на інші преференції. Але йдеться про ревальвацію юаня всього на 2%, що не знімає проблему заниженого курсу китайської грошової одиниці (за ПКС відповідний коефіцієнт становить 4,5) і активного використання зазначеного чинника у економічній політиці цієї країни.
Потрібно враховувати й таку досить пікантну ситуацію. Долар у нас поки що є органічною складовою національної грошової системи. Йдеться про реалії, якими не можна нехтувати. Згідно з офіційною статистикою НБУ, на 1 січня 2005 р. у структурі грошової маси частка іноземної валюти була надзвичайно високою — вона складала 24,2%. Слід обов’язково мати на увазі й доларові накопичення населення, які зберігаються поза банками. Це приблизно ще 25%. Мова йде про об’єктивний феномен перехідної економіки, з яким не можна не рахуватися — тим більше, що поза банками зберігають долари не багаті. Це в основному середні та бідні верстви населення. Для них глибока (підкреслюю саме це) ревальвація — відчутна втрата заощаджень, що накопичувалися буквально по копійці впродовж багатьох років. Це водночас і втрата довіри до національної валюти, до НБУ, до влади загалом.
Яким може бути вихід із цієї ситуації? Світовою практикою напрацьовано кілька достатньо ефективних моделей грошово-валютної стабілізації, серед яких чи не найдієвішою вважається грошово-кредитна політика, побудована за принципом інфляційного (монетарного) тарґетування (target — ціль). У цьому випадку стабільність національної грошової одиниці забезпечується скоординованими діями уряду і центрального банку. Саме така координація у нас нині відсутня. Це слід подолати. Модель інфляційного тарґетування, яка органічно поєднує в собі монетарні та немонетарні інструменти, може стати достатньо ефективною і в нашій державі. Вона складна за своїми механізмами, але над її освоєнням варто працювати.
В той же час політику офіційного інфляційного тарґетування не можна, як це рекомендують представники МВФ, штучно протиставляти механізмам валютного регулювання. Те, що пропонується у Меморандумі МВФ від 2 серпня 2005 р., фактично зводиться до наступного: ліберальній курсовій політиці (політиці плаваючого курсу), що рекомендується, як противага пропонується політика тарґетування — підтримка цільового рівня інфляції з використанням для цього монетарних інструментів. У чисто теоретичному аспекті така модель грошової політики не може викликати сумнівів. Вона стовідсотково коректна. Однак її принципова ущербність полягає у тому, що в ній не враховуються специфічні реалії української економіки, якими не можна нехтувати.
Світовою практикою доведено, що теоретична модель — ліберальна валютна політика — з одного боку і на протилежній стороні як противага — інфляційне тарґетування — може стати ефективною лише за умов достатньої зрілості грошової системи. Ми поки що цього не досягли — у нас не завершено процес ринкової трансформації національної грошової системи, не забезпечено її повну адекватність принципам ринкової економіки. Грошово-кредитна система України (навіть при наявності відповідних інституційних атрибутів) ще не набула рис сталої грошово-кредитної системи ринкового типу. Це знижує ефективність суто монетарного інструментарію грошово-кредитної політики. Я це добре знаю. Однак цього не можуть зрозуміти експерти МВФ, що зумовлює принципові протиріччя в їх рекомендаціях. Тим часом цілком очевидно, що суто монетарні інструменти грошово-кредитної політики не можуть діяти ефективно в умовах, коли, по-перше, в економіці майже незадіяні механізми фондового ринку та іпотечного кредитування; по-друге, коли поза банками обертається третина грошової маси; по-третє, коли не діють механізми дисконтного регулювання; по-четверте, коли існує надмірна доларизація і коли гривня лише частково виконує функції міри вартості та накопичення; по-п’яте, коли не оптимальним лишається рівень монетаризації економіки і т.д.
У цій ситуації потрібно шукати механізми не протиставлення, а навпаки — оптимального поєднання політики інфляційного тарґетування та валютного регулювання. Нам не потрібно забувати уроків попередніх років, коли траплялися численні прорахунки у здійсненні грошово-кредитної політики, а також те, що особлива глибина пережитої економічної кризи серед інших причин пояснювалася і відповідною ситуацією — нашим не достатньо критичним сприйняттям рекомендацій, які далеко не завжди і не в усьому враховували наші специфічні реалії. Рухатися далі по траєкторії ревальвації (а це, як я намагався довести — об’єктивна реальність) потрібно не поспішаючи, поетапно, кваліфіковано вирішуючи накопичені проблеми.
Що стосується вимоги лібералізації, яку я також підтримую, то тут сьогодні найбільш правомірно вести мову про першочерговість лібералізації валютного ринку (це зараз і робиться) та руху капіталів, поступового запровадження політики керованого плавання валютного курсу з обов’язковим збереженням активної присутності НБУ на валютному ринку, продовження політики накопичення його валютних резервів — одного з основних чинників економічної безпеки держави. Потрібно вести пошук оптимального поєднання цих складових. Переконаний у тому, що ця істина добре усвідомлюється керівництвом Нацбанку.
Загалом, я думаю, що при всіх складностях поточного року (у т.ч. й з врахуванням беззастережного популізму) ми поки що не втратили можливості (за умов адекватної політики) достатнім чином контролювати ситуацію у грошовій сфері. Не слід перебільшувати й інфляційні очікування. Це небезпечно. Якщо враховувати хороші показники сільського господарства цього року, стримуючі дії уряду щодо зростання тарифів, а також митні преференції щодо імпорту товарів споживчого ринку, жорстку монетарну політику, зокрема, здійснювані кроки у напрямку ревальвації валютного курсу гривні, а також прогнози щодо досягнення (врешті-решт) піку зростання світових цін на нафту, то можна очікувати, що осінньо-зимовий (сезонний) сплеск інфляції буде відносно помірним, а загальні статистичні показники інфляції 2005 р. не перевищать 10—12%. Це, звісно, багато. Однак цей рівень не є критичним. Важливо упередити небезпеку розкручування інфляційної спіралі у наступному році. Потрібно серйозно думати про зазначену загрозу. Вона реальна. Я виходжу з того, що суттєве зниження рівня інфляції, до чого ми прагнемо, — це головна передумова не лише прискорення процесу нагромадження капіталу, а й реального зростання доходів населення. Стабільна гривня для наших умов — це інфляція до 5—6% річних (у країнах ЄС стеля — 2%). Це — середньорічний рівень 2001—2003 рр. Над цим слід серйозно працювати і тепер, звісно, з урахуванням нинішніх реалій. Без сумнівів, зміцнення валютного курсу гривні — це вагомий інструмент антиінфляційної політики. Про це йшлося вище. Однак його використання має бути всебічно виваженим.
І, нарешті, останнє. У грошово-валютній політиці принципової ваги знову набувають питання її надійного інституційного забезпечення. Це, як уже йшлося, реальна самостійність НБУ та повні гарантії невтручання в його справи не лише міністерських чиновників, а й найвищих державних політиків. Це — відновлення роботи (у повному форматі) Ради НБУ, яка за Конституцією України має ексклюзивні права у визначенні основних засад грошово-кредитної політики, як і ряд інших принципових повноважень, що нині не реалізуються. Це, нарешті, прийняття низки законодавчих актів iз питань грошово-кредитних відносин, де особливо на часі прийняття закону України «Про валютне регулювання». Навіть соромно говорити про те, що такого закону у нас взагалі не існує. Все це далеко не другорядні питання. Вони взаємопов’язані між собою і у комплексі створюють напружену ситуацію, яка є зовсім небажаною для нас сьогодні.
