Нарешті... дочекалися... 27 липня 2012 року розпочнуться Олімпійські ігри в Лондоні. Для когось це просто красиве видовище, а для нас спортсменів — це важлива ноша, адже саме тут можна представити країну, її потенціал та здобутки у спортивній сфері. Саме на Іграх, спортсмени проявляють один до одного найбільше взаєморозуміння, дружбу, атмосферу солідарності та чесної гри, адже лише їм відомо, скільки «поту та крові» вони поклали на підготовку до змагань. Особливо це стосується Української збірної.
Варто згадати, як красиво для спортсменів презентували форму, як помпезно їх проводжатимуть у довготривалу подорож за медалями, але... Як завжди щось у нас не так. Чомусь більшість із наших можновладців думають про красу видовища, а не про реальність та сьогодення. А воно для нашої країни є плачевним.
За оптимістичними даними американської газети Sacramento Bee українські олімпійці можуть виграти дев’ять золотих медалей, а розраховувати загалом аж на 27 медалей. Тобто, Україна буде єдиною державою з ринком, що розвивається, яка увійде в десятку країн з найбільшою кількістю перемог на Олімпійських іграх в Лондоні. Такі прогнози, мене як Олімпійського призера звичайно ж тішать, якби я не знав із власного досвіду другу сторону медалі.
Аби неодноразово дістатися найвищого п’єдесталу, потрібно багато працювати над собою. Але виникає запитання: де?! Інфраструктура щодо підготовки спортсменів до олімпіад та змагань зокрема, явно не в належному стані, якщо не говорити або замовчувати те, що вона взагалі відсутня. Ось, якби запровадити, наприклад, Олімпійські ігри серед людей в костюмах, з хорошими великими офісами і новими автомобілями на краще адміністрування великого спорту, то яке б місце вони посіли, або яким чином би виконували свої обов’язки??? Можливо тоді треба було б придумати нову нагороду: Лузер Олімпійських ігор. Цікаво, чи не так?
Але потрібно завжди пам’ятати, що спортсмени та тренери намагаються знайти способи задля максимального збільшення їхнього власного потенціалу через краще планування, підготовку і виступи, також і чиновники повинні аналогічним чином бути безкомпромісно відданими і відповідати високим стандартам у всьому, що вони роблять.
Неможливо мати висококласних спортсменів і тренерів, що працюють з низьким рівнем адміністрації. Ось такі реалії нашого Олімпійського життя та сьогодення. І на жаль усе це хвилює лише спортсменів, а не можновладців та олігархів, які б могли хоча б частинку свого капіталу віддати на благо країни та розвитку спорту зокрема.
