Сьогодні є підстави очікувати від Росії вивчених уроків. Тільки вивчити їх можна по-різному. Можна усвідомити, що не більше не буває «маленьких переможних воєн», і тому вирішення чеченської проблеми повинно бути не цинічною демонстрацією сили і «килимових бомбардувань», але політичною необхідністю з урахуванням того, що життя має триват и, і весь час усе списувати на війну неможливо. А можна, як це зробив політолог Павловський, заявити в радіоефірі, що ми ще не навчилися вбивати ворога. Неправда, ми вміли. Після жовтня 1917-го. У тридцяті. У п’ятдесяті. І надання особливої ролі спецслужбам зараз буде величезним ризиком повторення цього досвіду, тільки більш сучасно і більш цинічно. Можна просто на роки відтягти вирішення самої проблеми, провокуючи небезпеку вже в ширшому масштабі і психологічно готуючи населення до постійних поліцейських облав.
«Попри усі спекуляції, що йдуть зараз навколо застосування чи незастосування газу під час штурму Палацу культури і визволення заручників, відразу хочу підкреслити позицію Президента — головне, що люди залишилися живими; головне, що влада Росії зробила все можливе для врятування людських життів», — так прес-секретар Президента Олена Громницька передала позицію Леоніда Кучми на вчорашньому брифінгу.
Своє співчуття російському народу висловила абсолютна більшість світових лідерів. Прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, представники адміністрації президента США заявляли, що загибель жертв повністю лежить на совісті терористів. Фахівці різних країн сходяться на тому, що альтернативи штурму приміщення театрального комплексу не було. I західна, і частина російської преси не переконані, що проведену російським спецназом операцію можна вважати успішною з огляду на кількість жертв. З тим же, що в Москві сталася справжня катастрофа, можна тільки безумовно погодитися.
Катастрофа розпочалася не тоді, коли вибухали звичайні, далеко не елітні житлові будинки в Москві і Волгодонську. І навіть не тоді, коли почалася перша чеченська війна. Катастрофа — в тому, що люди на той час уже спокійно сприймали війну як чинник життя. Після розпаду Радянського Союзу відразу на кількох його колишніх околицях зросли цілі покоління, які нічого, крім війни (явної чи прихованої), не бачили, які виховані на ненависті до інших, які сприймають цілі народи виключно як ворогів. Серед них неважко знайти фанатиків, для яких помста стала метою життя, і ця мета виправдовуватиме будь-які засоби. У політичному ж середовищі будь-які засоби завжди традиційно виправдовувалися поставленою метою і революційною доцільністю. Можливо, саме тому жодна з воєн, що велися на пострадянському просторі, досі не завершилася миром.
«Перше наше завдання — це осмислення. Осмислення не тільки психічних аспектів цієї трагедії, її коріння, джерел... Судячи з деяких державних каналів, та й взагалі, зі всіх каналів; судячи з реакції наших держчиновників, є спокуса охрестити цю трагедію двома речами: по-перше, пояснити сам теракт як вияв бандитизму і, по-друге, розчинити Чечню в міжнародному тероризмі. А це означає, ми не хочемо думати про коріння проблеми. Проблема залишається», — сказала в ефірі радіо «Эхо Москвы» політолог Любов Шевцова. І додала, що те, що сталося, сталося в момент, коли Росія «зісковзнула вже у передвиборну боротьбу», у влади і у суспільства не було розуміння, з чим йти на вибори. «Ідея порядку, ідея боротьби з тероризмом буде новим передвиборним гаслом, — попереджає Шевцова, — і Росія знову забуде про реальні проблеми, якими ми живемо».
Безліч коментарів від різних людей, різних фахівців, з різних країн у дні московської трагедії сходилися на одному: тероризм не має виправдання. Але однією з причин цього конкретного трагічного випадку із захопленням більш як семи сотень заручників не могла не бути кавказька політика Росії. Перша чеченська війна закінчилася безславною для Росії мирною угодою, яку підписував покійний генерал Лебедь. Друга чеченська війна стала тлом, на якому до найвищої владної посади в Росії піднявся Володимир Путін. Він обіцяв росіянам швидке закінчення війни, яка триває й досі, в умовах майже повної відсутності інформації. Великою мірою завдяки інформаційній політиці Кремля чеченець для росіянина став виключно бандитом і ворогом номер один — і, заради справедливості, важко сказати, щоб самі чеченці не сприяли такому іміджу. Історії iз захопленням заручників, вимогами мільйонних викупів, кадрами показової страти бранців іще не забулися. На цьому тлі складалося стійке враження, що обидві сторони конфлікту намагалися не говорити правди. Ні щодо справжнього стану справ, ні щодо причин війни, ні щодо намірів провести переговори, ні щодо своїх контактів, ні щодо, зрештою, намірів закінчити війну. Російська політика останніх трьох років явно не була спрямована на переговори і мир, не випадає й говорити про мирні настрої чеченських польових командирів.
Трагічні події в Москві не піддаються звичайній логіці в оцінці їхнiх причин. Адже будь-який представник бунтівної Чечні (як це називалося в західній пресі) не міг не знати, що такий теракт не викличе світової симпатії, особливо на тлі боротьби з міжнародним тероризмом після 11 вересня минулого року. Привернення світової уваги до проблеми в такий спосіб могло викликати й викликало тільки негативні емоції. Можливо, справжньою метою було посіяти страх, довести, що росіянин і в своїй столиці не може почуватися в безпеці? Що жодні каральні акції не здатні покінчити з терористично-партизанською боротьбою. В цьому сенсі можна було б порівняти трагедію в Москві з трагедією Сполучених Штатів 11 вересня 2001 року. І так само, як і тоді, Росія отримала шанс стати нацією, причому об’єднаною не проти (тих самих чеченців), а за. За безпеку своїх громадян; за те, щоб державна політика нарешті перестала бути джерелом національної небезпеки; за те, щоб мати право знати правду, якою б вона не була гіркою. За те, щоб президент звертався із зверненням до нації вчасно.
Правди сьогодні надзвичайно мало. Ніхто не може пояснити, яким чином півсотні добре озброєних і добре оснащених терористів організовано з’явилися далеко не на покинутому московському пустирі. Не може бути щоб тут обійшлося добровільною допомогою одного московського міліціонера, як про це сьогодні пишеться.
Ніхто не зможе відповісти, у чиїх інтересах було забезпечення терористів виходом до телеефіру. Ніхто з представників російської влади не зізнається, який саме газ було застосовано при штурмі театрального комплексу, і чому раптом така велика кількість жертв, якщо йдеться просто про передозування засобу для наркозу? Ніхто не зможе зрозуміло пояснити, що ж відбувалося протягом переговорного процесу, чому він затягувався, хто ним керував? Тим більше, що терористи-захопники ліквідовані, і вже тільки Богу зможуть щось розповісти. Відповіді на питання «Що це було?» вже, напевно, не буде. Так само, як і на питання «Кому вигідно?» — оскільки об’єктивно, будь-який теракт за участі чеченців був би, як би це не звучало цинічно, вигідним офіційній Москві, яка давно намагається пов’язати чеченську операцію з боротьбою проти тероризму. Зрештою, і називати успішною операцію з такою кількістю жертв теж було б цинічним. Досить цинічно, до речі, виглядала і робота російських телеканалів, які інформацію власне про стан заручників, про можливості їхнього звільнення подавали вже після обов’язкового офіціозу.
«У нас недостатньо розвинуте мистецтво вбивати, ми ще не уміємо вбивати ворога... Але ми вчимося. І я думаю, що інтелігенція повинна допомагати країні вчитися вбивати кваліфіковано, інтелігентно, оптимально вбивати ворога». Якщо ці слова Гліба Павловського, вимовлені кілька днів тому в ефірі радіо «Эхо Москвы», будуть зрозумілі й реалізовані прямо, буде просто страшно — не чеченцям, а всім. Бо всі вже були потенційними ворогами.
Запитання виникають і до українських владних органів. Традиційне — чи все можливе було зроблене для визволення українських громадян? Чому не вимагається оприлюднення марки й характеристик застосованого при штурмі газу? Чи перейде солідарність з російським народом у однозначну підтримку російської політики?
Президент Росії Володимир Путін, як повідомив Інтерфакс, заявив учора, що «трагічні події закінчилися, але проблем залишається багато. Ми платимо тяжку ціну за слабкість держави і за непослідовність дій». За словами російського президента, Генштабу РФ передані вказівки із змін до планів застосування збройних сил. Підкресливши, що Росія не піде на будь-яку змову з терористами, Путін також заявив, що «Росія відповідатиме засобами, що співставні з загрозами для неї, у всіх місцях, де знаходяться терористи, організації цих злочинців, де знаходяться вони самi чи їх ідейні та фінансові надихачі». Важко сказати, чи йдеться про терор у відповідь на терор, чи ж, нарешті, про державну політику.
Давно взятий на озброєння вираз «переможців не судять» мав би бути раз і назавжди відкинутим. У московській трагедії немає й не може бути переможця. В ролі переможця може виступити лише народ, який подолає шок, переможе страх і вимагатиме правди від свого керівництва.
КОМЕНТАР
Василь КРУТОВ, генерал-лейтенант запасу СБУ, доктор юридичних наук, професор:
— Ніхто не встановлював критерії оцінки успішності або неуспішності операції на основі кількості загиблих під час її проведення. Взагалі спеціальні підрозділи завжди націлені на проведення безкровних операцій. Головна робота спецпідрозділів і оперативного штабу із звільнення заручників полягає у проведенні переговорного процесу. У крайньому випадку операції входять у силову фазу. У Москві переговорний процес був неможливий, терористи не йшли на контакт з оперативним штабом. Після того, як розпочався, по суті справи, відстріл перших заложників, операція вступила у силову фазу. Кількість загиблих, безумовно, досить велика. Але з огляду на особливості ситуації можна сказати, що жертви — мінімальні. Це цинічно звучить, з цим неможливо погодитись. Загибель кожного заложника лягла рубцем на серці кожного із спецназівців. Я з ними зустрічався, тільки увечері у неділю прилетів із Москви. Жертв було б набагато більше, далеко за тисячу чоловік, якби терористи висадили приміщення. Було б зруйновано не тільки Палац культури, але й сусідні будинки. Уникнути проведення операції було неможливо. У цій ситуації, звичайно, про операцію слід говорити як про успішну.
Методи дій спеціальних підрозділів я не коментую. Я вважаю, що на це слід накласти табу, застосування спеціальних засобів — це прерогатива спецпідрозділів. Думаю, що буде проведено фундаментальне з’ясування дій усіх — і оперативного штабу зі звільнення заручників, і спеціальних підрозділів. У тому числі, з’ясують і правомірність застосування спецзасобів. Цим займатимуться юристи та інші російські фахівці. Зараз ми повинні подякувати і керівництву штабу, і в першу чергу бійцям за те, що вони виявили героїзм. Я аніскільки не перебільшую, вони, безумовно, ризикували своїми життями, коли входили до цієї будівлі. У будь-яку мить міг статися вибух. Якби не було вибухівки, операція була б практично безкровною.
