Видатна роль українства, яке в союзі з іншими волелюбними народами внесло гідний вклад в розгром фашизму під час Другої світової війни, обумовлювалась і його геополітичним значенням у світовому співтоваристві. Україна за такими природно-географічними геополітичними чинниками, як розмір території та кількість населення, була і є однією з найбільших європейських країн, мала й має величезні природні багатства. На початку Другої світової її площа — 564,1 тис. кв. км — була в 1940 р. (в тодішніх межах УРСР, без врахування РРФСР як євроазійської країни) найбільшою в Європі, друга тоді за величиною європейська держава — Німеччина — мала 468,7 тис. кв. км. За наступним геополітичним показником — чисельністю населення (41,3 млн чол.) — Україна належала до найбільш густонаселених країн континенту. Володіла величезними природними багатствами, мала (як і нині має) багатющі корисні копалини — із 120 використовуваних людством їх видів в Україні є 98. Вони поєднувалися з родючими землями, значними лісовими та водними ресурсами, помірним, сприятливим для життя та виробничої діяльності кліматом, з могутньою економікою. Усе це і в роки Другої світової істотно впливало на воєнні можливості сторін — учасників бойових дій. До того ж Україна своїми протяжними кордонами межувала з багатьма державами, займала провідне стратегічне розташування в навколишньому територіальному просторі (в декількох кілометрах від її тодішнього західного кордону — біля м. Рахів у Закарпатті — знаходився географічний центр Європи), мала розвинуту мережу шляхів сполучення. А відтак її участь у воєнних діях на боці тієї або іншої коаліції значною мірою забезпечувала домінування будь-якої з них на континенті.
І не випадково битви Другої світової точились в Україні довше, ніж на території будь якої іншої європейської країни — з березня 1939 по кінець жовтня 1944 рр., мали запеклий характер.
Такі геополітичний потенціал і менталітет здобули загальне визнання і повагу, які напередодні та в роки воєнного лихоліття знайшли своє втілення і в закріпленій в тогочасних офіційних документах характеристиці нашого етносу як «великого українського народу». Так, в ухваленому 14 листопада 1939 р. позачерговою третьою сесією Верховної Ради України Законі «Про прийняття Західної України в склад УРСР» законодавчо закріплювалось, що цей акт дозволив «возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі» (тут і далі розрядка наша. — В.Ш.). Перед цим п’ята сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) надала жителям Західної України радянське громадянство, яке в 1991 р. трансформувалось в громадянство незалежної України. І в подальшому, під час Другої світової і в перші роки після неї, термін «великий український народ» поряд з іншими подібними («великий російський народ») без протиставлення їх уживався в різних модифікаціях як офіційний у відповідних державно-правових і політичних актах, в публічних виступах посадовців та повсякденній розмовній практиці. Наприклад, на третій сесії Верховної Ради УРСР 28 січня 1948 р. йшлося про «могутній український народ, про велику Українську Радянську Соціалістичну республіку», територію, «яка найбільш потерпіла і принесла найбільш тяжкі жертви в роки навали німецького фашизму» тощо. Таке визначення українського народу як великого за територією, чисельністю, можливостями, за своїми видатними досягненнями, роллю і вкладом в розгром фашизму сприяло піднесенню національної гордості, вихованню патріотизму, надихало на нові звершення.
Цими незаперечними обставинами, в першу чергу, обумовлюється характер, тобто визначальні ознаки, властивості, риси участі українства в Другій світовій війні. Це була оборонна, справедлива війна великого українського народу, як і багатьох інших народів, проти фашистських агресорів, яку ми вправі, використовуючи запропоновані ще П. Орликом в його знаменитій Конституції терміни, називати Великою Вітчизняною. Вона була складовою частиною війни Об’єднаних Націй проти фашистських і мілітаристських держав, які прагнули до світового панування. Таке визначення характеру збройної боротьби українства проти фашизму під час Другої світової об’єктивно відповідає змісту першої. Воно також дає можливість бачити її корінну відмінність від мети, засобів і характеру реальних воєнних дій країн-агресорів. Останні стали на шлях порушення міжнародних угод, у тому числі й тих, які складали право війни: Конвенція про початок війни (Гаага, 1907 р.), Конвенція про закони і правила війни (Гаага, 1907 р.), Закони морської війни (Оксфорд, 1913 р.) тощо. Адже ці, визнані міжнародною спільнотою правові акти передбачали, що збройні конфлікти починаються з «попереднього й відкритого попередження, а саме оголошення війни», що «гуманне поводження має бути забезпечене кожному за будь-яких обставин» тощо. Натомість політичні керівники й генералітет агресорів здійснювали раптові, без попередження розбійницькі напади на інші країни, висунули доктрину т. зв. тотальної війни, яку із захватом підтримали Гітлер, Муссоліні, японські очільники та їхні поплічники. У такій війні її призвідники мали як головну мету тотальне, тобто всеосяжне, знищення «неарійських народів», їхніх військ, у тому числі й військовополонених, і взагалі мирного населення неугодних агресорам країн, — щоб захопити території й багатства для використання їх т. зв. арійцями. Натомість Об’єднані нації вели війну не проти народів, а проти фашистських режимів, проти завойовників, які намагались поневолити і знищити інші нації. Зокрема, і на Тегеранській (1943), Ялтинській та Потсдамській (1945) конференціях глав великих держав підкреслювалось, що гітлери приходять і уходять, а німецький народ залишається. Йшлося про оборонний, справедливий характер війни волелюбних народів на захист своєї вітчизни. У Британії її назвали «Битвою за Англію», в Югославії й Китаї «Національно-визвольною війною», в СРСР — «Великою Вітчизняною».Такою вона була і для України.
Відмінність між тотальною війною фашистських режимів, які прагнули ліквідувати неугодні їм народи, і вітчизняною війною останніх проявлялася також і в спрямованості та організації воєнних дій. Під час них фашисти на порушення згаданих вище міжнародних угод застосовували тактику «спаленої землі», руйнували все на своєму шляху, тотально знищували населення, ворожих вояків (під час боїв та в концтаборах для військовополонених), міста і села, в т. ч. разом із жителями. Агресія здійснювалась головним чином силами державних структур, в першу чергу постійної армії. Вона і обслуговуючі її формування мали відповідну усталену побудову, постійний склад, що поповнювався на основі загальної військової повинності шляхом тотальних примусових мобілізацій здатних носити зброю громадян, які проходили відповідний вишкіл. Але збройні сили країн-агресорів при цьому не мали як на чужій, так і на своїй території воєнної підтримки нерегулярних суспільних формувань власних народів. Війська Об’єднаних націй навіть після вступу на землі країн-агресорів не зустрічали з боку населення якогось народного руху опору. Профашистських німецьких, італійських, румунських, угорських чи японських партизанських загонів або бойових підпільних організацій там просто не було. Водночас у вітчизняній війні проти фашистських загарбників брали участь не тільки регулярні війська чи інші державні структури країн — об’єктів агресії, а й, за власною ініціативою, більшість їхніх громадян, які всіма доступними їм методами та засобами боронили свої одвічні землі. При цьому армія втрачала замкнутий характер, разом із регулярними військами ворогові протидіяли народне ополчення, партизани, підпільники, різного роду повстанці, усі патріотично налаштовані особи.
У світлі викладеного недостатнім є визначення воєнних дій, у яких в 1941 — 1945 рр. брав участь СРСР, як радянсько-німецької війни. Воно відображає тільки один геополітичний чинник — географічне розташування. Та й то неточно. Адже в них на боці Німеччини брали участь Угорщина, Румунія, Італія. Таке визначення не враховує дії інших геополітичних і воєнних чинників, яким відповідає термін «вітчизняна війна».
Важливе значення також має вірне визначення відповідно до реальних подій хронологічних рамок воєнного протиборства. Велика Вітчизняна війна українського народу проти фашизму почалася з березня 1939 р. Проголосивши автономну, а потім і суверенну Карпатську Україну, її очільники, в тому числі і А.Волошин, звертались і до Німеччини, і до Румунії, і до США із закликом взяти під захист молоду державу. Але допомоги не отримали, а Гітлер порадив «не опиратись» агресії його союзника — гортистської Угорщини, якій Німеччина надала повну підтримку в загарбницьких діях. Саме тоді українство Закарпаття було змушене зі зброєю в руках боронити свої землі від агресорів і фактично одним з перших в Європі виступило проти гітлерівців та їх поплічників — угорських фашистів. І не можна не погодитись з вояком Карпатської Січі П. Стерчо, який писав (тут і далі зберігаємо орфографію і стиль оригіналу): «Карпатсько-Українська республіка — це перша держава, що постала супротив наростаючого імперіалізму Німеччини під кермом Адольфа Гітлера... Оборонна війна Карпатської України проти мадярщини — це, властиво, початок Другої світової війни». Через закономірний зв’язок суспільних подій протиборство учасників і масштабні бої 1939 р. в Закарпатті є складовою частиною Другої світової війни.
Події того часу в Закарпатті дають також змогу неупереджено розглядати таке непросте питання, як роль ОУН під час цього всесвітнього воєнного катаклізму. І тут дослідникам теж має прислужитися методологічна порада М.Грушевського: «Ми не іконописці, а історики. Ставимо не іконостас, а галерею типових представників нашого громадського руху, в плоті і крові, в сильних і слабих формах їх діяльності». Йдеться, зокрема, про те, що участь ОУН в подіях 1938 — 1939 рр. в Закарпатті відноситься, на нашу думку, до позитивних сторін її діяльності. ОУН була ініціатором утворення Карпатської Січі, всіляко сприяла вишколу збройних сил молодої держави. Чимало її членів зі зброєю в руках боронили країну й героїчно загинули в нерівних боях із фашистськими агресорами. Хоча це не знімає претензій до недалекоглядної, як показав хід історії, орієнтації ряду керівників ОУН в перші роки Другої світової на допомогу фашистської Німеччини у відродженні суверенної української державності. Крім того, вони вдавалися до таких дій, що не відповідали завданням боротьби Об’єднаних націй проти фашистських претендентів на світове панування. На жаль, справедливий висновок, зроблений одним з провідників ОУН А. Мельником в березні 1939 р. про те, що « чин Карпатської України потвердив ту правду нашої програми, що тільки власні сили, а не чужа поміч вирішать справу визволення української нації», далеко не завжди враховувався в майбутньому як автором цієї заяви, так й деякими іншими національними діячами та організаціями. Далекими від дійсності виявились сподівання на зразок тих, що висловлені у зверненні Управи національного об’єднання українців на теренах Третього рейху (22 березня 1939 р.) — про те, що не дивлячись на події в Закарпатті, «Україна і Німеччина остають природними союзниками...Крім Німеччини нема в нас у світі ні одного активного союзника». За ілюзії, як відомо, довелось дорого заплатити. Фашизм не дав свободи нікому, в т.ч. й німцям. Тим більше, нацисти й гадки не мали давати волю і незалежність Україні.
Так само жорстоко прорахувались і ті керівні кола ряду інших країн, що сподівались здобути вигоду від співробітництва з гітлерівцями і цим сприяли вибуху Другої світової. Йдеться, перш за все, про Мюнхенську угоду (1938 р.), згідно з якою Велика Британія і Франція віддали Гітлеру на розтерзання суверенну Чехословаччину, відхиливши при цьому пропозиції інших країн про об’єднання сил для військової допомоги останній. А правителі тогочасної Польщі допомагали німцям у знищенні ЧСР, анексували при цьому частину її території — Тєшинську область, погрожували навіть оголосити війну СРСР у разі направлення ним військ на допомогу Чехословаччині. Ілюзорними виявились і надії тодішнього радянського керівництва уникнути війни з фашистською Німеччиною завдяки зрадницькому пакту про ненапад, який було укладено в серпні 1939 р. Відстрочка, згідно з ним, війни з гітлерівцями — попри певне значення цієї угоди, зокрема, для об’єднання українських земель, для врятування Львова від повного знищення в ході штурму його гітлерівцями у вересні 1939 р. — виявилась значно коротшою, ніж сподівалось сталінське керівництво. Та й вигоди від неї, як показали події 1941 — 1942 рр., не було використано достатньо ефективно для зміцнення обороноздатності країни.
Ідеться, зокрема, і про явну недооцінку сталінським керівництвом такого воєнного чинника, як військова розвідка. Це проявилось і у долі нашого земляка із с. Мала Токмачка Запорізької області Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта авіації І. Проскурова, який в 1939 — 1940 рр. очолював Розвідувальне управління (ГРУ) РСЧА. Його неодноразові попередження про підготовку Німеччиною агресії проти СРСР, критика на адресу найвищого політичного і військового керівництва (в т.ч. наркома оборони маршала С.Тимошенка) за недооцінку воєнної розвідки та її інформації призвели до усунення Проскурова з посади, а потім і до його розстрілу в 1941 р. Натомість Сталін поклався на брехливі запевнення в надісланому йому в травні 1941 р. особистому листі Гітлера про відсутність у Німеччини агресивних намірів щодо СРСР. Більше того. Ідучи назустріч побажанню Гітлера «не піддаватись ні на які на провокації з боку моїх генералів», а якщо ж такі провокації будуть мати місце — «не починати дій у відповідь», навіть після нападу вермахту 22 червня 1941 р. Сталін, за спогадами Г. К. Жукова, декілька годин вагався, не давав санкції на воєнну відсіч агресорам. Трагічні наслідки такої легковірності нині загальновідомі. Це дозволило фашистам практично безборонно перейти в багатьох місцях кордон, знищити на аеродромах значну частину радянської авіації, захопити ініціативу на першому етапі воєнних дій.
Очевидним визнанням вкладу великого українського народу в розгром фашизму й мілітаризму стало підписання від імені СРСР українцем, уродженцем с. Косенівка Уманського району Черкащини генералом К. М. Дерев’янком 2 вересня 1945 р. Акту капітуляції Японії, який таким чином разом із представниками інших держав-переможниць поставив останню крапку в Другій світовій. Тоді ж в 1945 р. підпис делегації УРСР під Статутом ООН означав юридичне визнання України як одну з її фундаторів членом Об’єднаних Націй. Тим самим підтверджувався статус великого українського народу як однієї з воюючих сторін в Другій світовій війні.
За перемогу над фашизмом Україна заплатила страшну руйнівну і криваву ціну. Майже на 14 млн. чоловік зменшилось за роки Другої світової її населення. Прямі людські втрати українства, що перевищували такі втрати будь якої іншої країни світу, поєднувались зі страшними руйнуваннями: німецько-румуно-угорські окупанти зруйнували 714 українських міст, 28 тис. сіл (в т.ч. 250 було спалено разом з жителями), 419 тис. виробничих споруд, 491 тис. житлових будинків, 18,2 тис. закладів освіти, науки і культури, розграбували величезні матеріальні й духовні цінності. Такого страхітливого катаклізму, в якому були поєднані жахлива загибель мільйонів — геноцид українства — з небаченим до того знищенням народного та особистого господарства, культури, побуту, Україна ніколи не зазнавала у своїй історії. Причому Україна була однією з основних ділянок воєнних дій під час Другої світової війни. Понад 7 млн. її громадян воювали із фашистською навалою в рядах Збройних сил СРСР, що складало 23 % складу останніх. У партизанських загонах, підпільних патріотичних організаціях різних напрямів боролися сотні тисяч людей, з яких значна частина загинула. Кожен третій із 7 млн. орденів та медалей, якими були відзначені радянські воїни, вручено представникам України. Понад 2300 наших земляків отримали звання Героя Радянського Союзу, 32 — були відзначені цією нагородою двічі, а український льотчик І. М. Кожедуб став тричі Героєм. Маємо пам’ятати й шанувати всіх, хто боровся за свободу свого великого народу, визволяв його в роки Другої світової.
Звичайно, було перекрученням історичної правди зображувати події, особливо на початку війни Німеччини та її союзників проти СРСР, так, що «згуртовані навколо КПРС» наші люди всі й відразу сприйняли характеристику протиборства з фашизмом як «вітчизняну війну» і з палаючими від ентузіазму очима йшли в бій. Поряд з проявами масового героїзму людей було чимало й тих, хто сподівався з приходом чужинців позбавитись від сталінського тоталітарного режиму, з їхньою допомогою відновити суверенну українську державність. Та й війна, як всяке збройне протиборство — з її фізичним і моральним насильством, загибеллю величезної кількості людей, руйнуваннями, стражданнями, — викликала у багатьох природний страх, бажання будь що уникнути особистої участі в цих кривавих подіях. Хтось намагався скористатися воєнною ситуацією з корисливою метою. Саме на такій основі — чимало випадків дезертирства, ухиляння від призову в армію і прямого співробітництва з окупантами. Але не ці явища визначали ставлення більшості українства до фашистських агресорів. За 1941 — 1943 рр. в СРСР чисельність дезертирів і тих, що ухилились від служби в РСЧА, за деякими підрахунками, склала 1 млн. 666,9 тис. чол. Біля 1 млн. радянських громадян служили в так званих «східних батальйонах» вермахту. Серед них приблизно 550 тис. — біля 20% (відповідно до питомої ваги населення довоєнної УРСР у складі населення всього СРСР) — були вихідцями з України. Але порівняно з 30 млн. радянських людей, в т.ч. 7 млн. з України, які в роки війни пішли на фронт, відщепенці склали відповідно 8,8% і 7,9%.Тобто понад 91,2% (!) радянських громадян призовного віку, в т.ч. 92,1% (!) з України зі зброєю в руках боролись проти фашистських агресорів. А якщо врахувати партизан і підпільників, то ці показники будуть ще вищими. Суворі реалії безжальної політики фашистів наочно показали, що вони прирекли слов’ян, у тому числі і український народ, більшою частиною на винищення, меншою — на перетворення в слуг німецьких, угорських, румунських панів. У таких умовах не залишилось іншого, як захищатись, на нахабний напад відповідати силою, протистояти загарбникам, усіма методами рятувати себе, своїх близьких від загибелі, усю націю від зникнення. І народ не тотожний сталінізму. Не сталінський режим і його злочини захищали українці, а себе, свою землю, свою Вітчизну, свободу для людей всього світу. З плином часу виявляються й не знані донині чи забуті прояви героїзму в тому великому протиборстві з фашистським нашестям. Поза увагою широкого загалу в Україні до цього часу залишається, наприклад, звитяжний подвиг Львова і Харкова, жителі яких разом із військом героїчно відстоювали свої міста від віроломних агресорів.
Рік тому в газеті «День» (№ 67-68 від 16-17 квітня 2010 р.) була надрукована моя стаття з пропозицією встановити в Україні звання «Місто-герой» (варіант — «Місто бойової слави»), яке надавати за масовий героїзм і мужність його захисників, виявлені під час Великої Вітчизняної війни українського народу 1939 — 1945 рр. За видатний вклад в боротьбу проти фашистських загарбників пропонувалось присвоїти звання «Місто-герой» («Місто бойової слави») Львову і Харкову, які б гідно поповнили існуючу в Україні когорту міст-героїв, до якої входять Київ, Севастополь, Одеса, Керч. Ця ідея була підтримана відомими вченими і громадськими діячами в листі Президенту України, рядом депутатів Верховної Ради. Хотілося б сподіватись, що, врешті-решт, така пропозиція знайде позитивний відгук і буде прийнята.
