ЮВIЛЕЙ МАЙСТРА
15 травня минуло 110 років із дня народження великого письменника, нашого земляка Михайла Афанасійовича Булгакова. Головна особливість його літературного стилю — образне, поетичне сприйняття, яке можна помітити навіть з одного рядка з раннього оповідання «Наліт»: «Розірвало чорну кашу завірюхи косим блідим вогнем, і відразу із хмари вивалилися довгі, темні кінські морди...».
Майже всі прочитали його знаменитий роман «Майстер і Маргарита». Багато хто в курсі подій роману «Біла гвардія» і «Театрального роману». Були фільми «Біг» та «Дні Турбіних». Так само всі бачили чудову комедію «Іван Васильович змінює професію», поставлену на основі його п’єси, та перебудовний фільм (єдиний кіношедевр того часу) «Собаче серце». Професор Преображенський і 1987 року вразив нас різкістю та сміливістю думок: «Радянських газет перед обідом не читайте... Розруха не на вулицях, а в голові...». Повість, написана 62 роки тому, приголомшувала своєю актуальністю. До якої ж міри треба було мати зацьковані мізки? Хоча професор медицини нічого «такого» не висловлював, окрім начебто звичайних думок, що грунтуються на здоровому глузді...
Ми досі образливо мало знаємо про геніального автора всіх цих творів. Раніше про нього просто замовчували. Перші публікації з’явилися в 1960-х, а потім (після чергового замовчування) вже в кінці 1980-х був невеликий бум навколо його імені (першими «схаменулися» молдавани і стали друкувати його мільйонними тиражами). Однак про реальні факти біографії письменника видано небагато книжок.
Газета «День» узяла на себе обов’язок дещо систематизувати вiдомостi про Михайла Афанасійовича, щоб заповнити ці інформаційні «прогалини в головах» співвітчизників. Ми впевнені, що його доля буде дуже цікавою для наших читачів, оскільки Булгаков є одним із найулюбленіших письменників не тільки в нас, а й на планеті.
Іще ми хочемо низкою цих публікацій віддати данину шани великій людині, за життя якої не було видано ЖОДНОЇ КНИЖКИ НА БАТЬКІВЩИНІ. Нi в Україні, ні в Росії.
«ОСЬ ПОБАЧИШ, Я БУДУ ПИСЬМЕННИКОМ!»
Народився Михайло Булгаков 3 травня (за старим стилем) 1891 року. У сім’ї Булгакових він був первістком.
Його батько, Афанасій Іванович, був доцентом Київської духовної академії, а мати, Варвара Михайлівна, мала педагогічну освіту.
Афанасій Іванович володів кількома мовами, що, крім викладання, знадобилося йому на посаді цензора з іноземної літератури. Він переглядав книжки, які вилучалися під час обшуків та арештів, і давав свої рекомендації, через його руки проходив і «Маніфест Комуністичної партії». (Скільки від радянської цензури свого часу страждатиме його син!) Афанасій Іванович займався цим для приробітку: сім’я швидко розросталася. Віра народилася 1892-го, Надія — 1893-го, Варвара — 1895- го, Микола — 1898-го, Іван — 1900- го та Олена — 1902 року.
Атмосфера в домі була доброзичливою і творчою. Сім’я Булгакових часто влаштовувала домашній оркестр: батько грав на контрабасі, Микола (юнкер Миколка) — на гітарі, сестра Варвара і мати — на двох роялях, Віра співала...
Влітку вони переїздили на дачу. Там, на великому балконі, ставили спектаклі. Головним «драматичним керівником» був старший брат — Михайло Булгаков. Тоді вперше проявилися його театральні здібності.
Павло Сергійович Попов, перший біограф письменника, повідомляє: «Михайло з дитячих років віддавався читанню та письменництву. Перше оповідання «Пригоди Світлана» було ним написане, коли авторові виповнилося всього сім років...».
Взимку вони жили у великій квартирі на Андріївському узвозі, 13, де продовжувалося їхнє музичне та літературне життя. Старші сестри займалися молодшими братами...
Це був чудовий, безтурботний час.
Раптово влітку 1906 року смертельно захворів Афанасій Іванович. Поїздка до Москви не дала позитивних результатів: гіпертонію нирок (нефросклероз) не лікували. Сім’я залишилася без годувальника. Однак його друзі змогли добитися професорської пенсії для вдови — 3 тисячі рублів на рік.
22 серпня 1901 року Булгакова прийняли в перший клас престижної 1-ї Олександрівської гімназії. У ній готували учнів до вступу в університет, тому був там дуже сильний педагогічний склад.
Незважаючи на сором’язливість, Михайло скоро став «заводієм» поміж гімназичних друзів. Він умів складати забавні історії про вчителів або доглядачів. Ці фантазії в його уяві швидко обростали «реальними» подробицями.
Гімназистам було заборонено кататися на човнах по Дніпру, однак під час весняного розливу вони особливо любили носитися по річці. У напівзатопленій Слобідці човни причалювали просто до трактирів та чайних на палях. Гімназисти уявляли себе у Венеції. Перше місце на цих «вечорах на воді» належало Булгакову. Одне з оповідань Булгакова — вигадана біографія гімназичного наглядача на прізвисько Шпонька — дійшло до вух інспектора гімназії. Мишко оповів, як Шпонька відкрив новий спосіб виготовлення нюхального тютюну й таким чином рухав уперед тютюнову промисловість. Шпонька дійсно нюхав тютюн і носив його в кишені потертого сюртука... Інспектор, бажаючи відновити справедливість, заніс деякі факти з булгакiвської біографії Шпоньки в послужний список наглядача. Невдовзі після цього Шпонька одержав медаль.
Гімназистом старших класів Булгаков намагався «по-серйозному» писати драми та оповідання. У кінці 1912 року він дав їх прочитати сестрі Надії, сказавши: «Ось побачиш, я буду письменником!».
Булгакова вабили богемні професії. Він мріяв стати якщо не письменником, то артистом. Однак не був упевнений у своїх здібностях. А тому пішов уторованим родичами шляхом: два брати матері — Михайло та Микола Покровські — були лікарями. У батьківському роду також були лікарі. І вітчим Михайла Булгакова, Іван Павлович Воскресенський, так само був лікарем. 1909 року Булгаков став студентом медичного факультету університету св. Володимира.
До речі, дід Михайла по батьківській лінії був священиком. Отож одні його родичі лікували тіло, другі — душу.
ПЕРШЕ КОХАННЯ
На другому курсі він закохався в юну Тетяну Лаппу, що приїхала із Саратова. Булгаков учинив, як герой приказки: «Не хочу вчитися, а хочу женитися». Він запропонував руку і серце Тетяні. Закинувши навчання, він написав жартівливу п’єсу на тему майбутнього побутового устрою молодої сім’ї, під назвою «З миру по нитці — голому дуля». Там є такий діалог: «Бабуся: — Ну де ж вони житимуть? — Доброзичливиця: — Жити вони цілком вільно можуть у ванній кімнаті. Мишко спатиме у ванні, а Тася — на умивальнику». Мати Булгакова, Варвара Михайлівна, називала їх божевільними. Він студент, вона тільки-но закінчила гімназію.
Батько нареченої, керівник Саратовської казенної палати, зажадав від майбутнього зятя, як обов’язкову умову для одруження, свідоцтво про перехід на третій курс.
Невдовзі молоді зняли кімнату. Однак ходили обідати до матері Михайла. Загалом, через «любовно-сімейну» епопею, Булгаков провчився в університеті сім років.
МЕДИЧНА ПРАКТИКА
19 липня 1914 року почалася Перша світова. Університет, окрім медичного факультету, було евакуйовано до Саратова. Михайло разом із Тетяною працював у госпіталі. Війна зруйнувала сталий побут сім’ї Булгакових.
Михайло добровольцем Червоного Хреста поїхав на фронт. Він опинився на Південно-західному фронті, де під командуванням Брусилова розгортався наступ. Російські війська зазнавали втрат. У госпіталях було безліч поранених. Булгаков переїхав ближче до фронту — в Чернівці. Улітку 1916 року він працював у прифронтовому госпіталі. Сестрою милосердя там була Тетяна Миколаївна. Раптово Булгакова, як військовозобов’язаного, відкликали до Москви, «направивши в розпорядження смоленського губернатора».
Зі Смоленська Булгакови подалися в Нiкольську (Смоленська губернія) земську лікарню. Там вони жили в жахливих умовах, ліків та інструментів не вистачало. Тут він проявив характер — учорашньому студентові довелося самому робити операції, про які він тільки знав із підручників. З’являються перші начерки «Записок юного лікаря».
У кінці вересня 1917 року Булгакова перевели до В’яземської міської земської лікарнi. У грудні того ж року він писав: «Я бачив, як натовпи б’ють скло в поїздах, бачив, як б’ють людей. Бачив голодні хвости біля лавок, зацькованих та жалюгідних офіцерів...».
КИЇВ В ОБЛОЗI
У лютому 1918 року він разом із Тетяною повернувся до Києва, де вони прожили до осені 1919 року.
У місті постійно змінювалася влада. Приходили то більшовики, то петлюрівці, то денікінські війська, то оголошувалася влада гетьмана Скоропадського.
Сестра Надія вийшла заміж за філолога Андрія Земського. Він став прапорщиком-артилеристом. Брат Микола, який закінчив із Золотою медаллю Олександрівську гімназію і який мріяв про кар’єру лікаря, несподівано вступив до військового училища. Навесні 1917-го Варя вийшла заміж за офіцера. Доля розкидала сім’ю Булгакових.
У Києві, на Андріївському узвозі, 13 Михайло Булгаков відкрив приватну практику, де лікував венеричні хвороби. Мати переїхала до чоловіка, але жили вони по сусідству: Андріївський узвіз, 38, де колись знімали кімнату Михайло і Таня Булгакови.
Булгакова мобілізували петлюрівці. Розповідь дружини: «...Його мобілізували спочатку синьожупанники... Потім удома чую — синьожупанники відходять. О першій годині ночі — дзвінок. Ми з Варею побігли, відчиняємо: стоїть весь блідий... Він прибіг абсолютно непритомний, весь тремтів. Розповідав: його вели з усіма з міста, пройшли міст, там далі стовпи чи колони... Він відстав, кинувся за стовп — і його не помітили... Після цього захворів, не міг підвестися... Напевно, це було щось нервове... Петлюрівці прогнали червоні війська, потім — навпаки, були тут і махновці...».
Оповідання Булгакова, які характеризують цей час, — «У ніч на 3-тє число», «Тиждень просвіти», «Червона корона», «Я вбив».
НА КАВКАЗ
У вересні приїхав у сім’ю Булгакових капітан Борис Андрійович Корецький. Він розповів, що Миколка лежить у п’ятигорському госпіталі, в нього був висипний тиф, але він уже одужує. І передав про це листа Костянтина Булгакова (двоюрідного брата Михайла). Варвара Михайлівна не могла заспокоїтися: її діти в біді. Урятувати їх може тільки старший брат. Булгаков присягається матері, що поїде на Кавказ і допоможе братам вибратися.
За допомогою капітана Корецького було роздобуто документи. У наказі київського коменданта мовилося, що М.А. Булгаков, лікар військового резерву, прямує для проходження служби в розпорядження Керського козачого війська в П’ятигорськ.
Більше тижня пішло на те, щоб добратися до нього. Разом із натовпами спекулянтів, дезертирів та біженців, змучений нескінченними сутичками з комендантами, які виловлювали дезертирів, провисівши на підніжці вагона останню добу, голодний і брудний, він прибув до п’ятигорської комендатури. Булгаков попросив, щоб його відправили в ту частину, де служив Микола Булгаков. У середині жовтня 1919 року він наздогнав свій полк. «БУТИ IНТЕЛIГЕНТОМ — НЕ ЗНАЧИТЬ БУТИ IДIОТОМ!»
«Якось уночі 1919 року, — писав він у своїй автобіографії, — глухою осінню, їдучи в розхлябаному поїзді, при світлі свічечки, вставленої в пляшку з-під гасу, я написав перше маленьке оповідання. У місті, куди затяг мене поїзд, відніс оповідання до редакції газети».
Усе, що з ним відбувалося тоді, описано в «Незвичайних пригодах лікаря». Військові знегоди його дуже стомили. Про перестрілки, погоні, рукопашні сутички приємніше читати в авантюрних романах. Але не стикатися з ними в житті. Він сумує за зеленою лампою батька, за книжками, за затишком кабінету. Фельдшер Голендрюк тихенько дезертирував і сховався в напрямку станції, де його чекала сім’я. Начальство наказало Булгакову провести розслідування. Булгаков із задоволенням написав: «Фельдшер Голендрюк пропав безвісти». Він уже й сам подумував, як би йому «пропасти». «Куди, до біса, я ж інтелігент», — болісно роздумував він. Однак воєнні дороги Білої гвардії його доконали. «Сьогодні я зміркував нарешті. О безсмертний Голендрюк! Досить дурості, безумства. За один рік я побачив стільки, що вистачило б Майн-Рідові на десять томів. Однак я не Майн- Рід і не Буссенар. Я ситий по горло та абсолютно загризений вошами. Бути інтелігентом зовсім не значить обов’язково бути ідіотом... Досить!.. Прокляття війнам відтепер і навіки!»
ЛIКАР СТАЄ ЖУРНАЛIСТОМ
З обозом із двадцяти п’яти підвід Булгаков прибув до Владикавказа, здав поранених у госпіталь і пішов розшукувати кузину Тетяни Миколаївни, яка там проживала. Тут відбулося його знайомство з Юрієм Сльозкіним та Леонідом Федосєєвим, редактором «Кавказской газеты». Використовуючи нові знайомства, він подав рапорт про те, що за станом свого здоров’я не може продовжувати службу в полку. А досвідченіший у справах Костянтин Булгаков навіть дістав у сферах вищого командування розпорядження для Михайла, де мовилося, що лікаря Булгакова потрібно якомога скоріше перевести у військовий резерв і «можна використати у відділі військової інформації нової газети «Кавказ». Особливо доклав до цього великих зусиль її редактор Микола Покровський.
5 лютого 1920 року Михайло Афанасiйович разом зі співробітниками випустив перший номер. Таким чином він став журналістом. Але ненадовго. Білі невдовзі покинули Владикавказ, а Булгаков залишився там разом із висипним тифом. Після місяця «плавання в жару» його хвороба відійшла.
НЕ ДАВ ОБРАЗИТИ ПУШКIНА
На крилах весни до Владикавказа влетіла Радянська влада. Грамотних людей не вистачало, а оскільки Булгаков належав до них, йому запропонували бути завідувачем літературної секції підвідділу мистецтв наросвіти. Завідував підвідділом Юрій Сльозкін. Він тоді був відомий як автор модного роману «Ольга Орг».
У «Нотатках на манжетах» Булгаков яскраво передав атмосферу того часу. Кипіло літературне і театральне життя. По-радянському переглядалася творча спадщина. Образно висловлюючись у стилі Маяковського, у Владикавказі також заповзялися скидати з пароплава сучасності не тільки Пушкіна, але й Гоголя, Достоєвського, а заодно і композиторів — Баха, Гайдна, Моцарта, Чайковського. Усіх топити! Пролетарський рецензент Вокс кував гасла в дусі «Ми проти ліричної сльоти Чайковського!».
Булгаков унаслідок свого міцного характеру не підлаштовувався під нові віяння. Коли лектори кровожерливо накинулися на спадщину великого поета в доповіді «Пушкін і його творчість з революційного погляду», відмінно ерудований Булгаков розгромив аргументи доповідачів. Пушкіна він назвав «революціонером духу російського народу».
І ось уперше критика накинулася вже не на Пушкіна, а на Булгакова (це тривало вже до кінця днів). Його обізвали «російською буржуазією, яка, не зумівши переконати робітників мовою зброї, вимушена спробувати завоювати їх зброєю слова». Сльозкіна та Булгакова збиралися вигнати як «буржуазний елемент»...
Улітку 1920 року несподівано приїхала до Владикавказа дружина Тетяна. Побачивши її у дверях, «від радості занімів».
ДРАМАТУРГIЧНИЙ УСПIХ
Уперше Булгаков почав писати для театру. Він написав декілька агітаційних п’єс і подав одноактну комедію «Самооборона» на тему грабежів під час громадянської війни. Обиватель Іванов організовує самооборонців для відсічі бандитам. П’єса мала успіх! Тоді ж Булгаков вирішив написати п’єсу «Брати Турбіни» — про революцію 1905 року. Тексту її не залишилося. Зате є рецензія М. Вокса, де він зазначав, що «Брати Турбіни» опинилися в складній драматичній ситуації вибору». Є і перша похвала: «...деякі сцени не позбавлені художності». Пізніше Булгаков переніс ідею «Братів» у «Білу гвардію», а потім і в п’єсу «Дні Турбіних». Основа — спогади про сім’ю батьків.
Булгаков на хвилі першого театрального успіху написав іще дві п’єси: «Глиняні женихи» та «Паризькі комунари». Удень — заняття в драматичній студії, увечері виступав із лекціями, вночі — робота над п’єсами.
У лютому 1921 року він написав листа двоюрідному братові Кості Булгакову: «...Пам’ятаю, майже рік тому я писав тобі, що почав друкуватися в газетах. Цього літа я весь час виступав з естрад з оповіданнями та лекціями. Потім на сцені пішли мої п’єси...».
«Турбіни» також публіка приймала з успіхом. У думках він був уже в столиці. І навіть надіслав «комунарську» п’єсу до Москви.
Він стояв на сцені, насолоджуючись аплодисментами, і в той же час тоскно думав: «Адже моя мрія збулася... але як потворно: замість московської сцени провінційна сцена, замість драми про Олексія Турбіна, яку я плекав, поспішно зроблена, незріла річ...». Він переглядав свої оповідання, мріючи видати збірку.
Тоді ж він почав писати «Записки лікаря», «Недуга», «Перший цвіт» та роман «Біла гвардія».
«СИНИ МУЛЛИ»
Грошей катастрофічно не вистачало. Життя у Владикавказі було голодне. Його приятель Пейзулаєв, коли Булгаков поскаржився, сказав: «У мене також грошей немає. Вихід один — п’єсу треба написати. З тубільного життя. Революційну. Продамо її...». На це Булгаков сумовито відповів: «Я не можу нічого написати з тубільного життя, ні революційного, ні контрреволюційного, я не знаю їхнього побуту...».
Через сім днів триактова п’єса була готова. Коли Булгаков її перечитав, він заплакав: «З погляду бездарності це було щось абсолютно особливе, приголомшливе...».
Місцеве товариство від п’єси впало в екстаз. Її тут же купили в автора за 200 тисяч рублів. Через два тижні її було поставлено Першим радянським театром. Прем’єра — травень 1921 року. Називалася вона «Сини мулли».
Задля справедливості треба зауважити, що сюжет, який придумав Булгаков, приблизно повторювали майже всі радянські фільми про громадянську. Тобто два сини мулли: Ідріс — студент, революціонер; Магомет — білогвардійський офіцер. Революція їх розкидала по різні боки барикад. Булгаков вигадав щасливий фінал: батечко, старий мулла Хасбот, і його син Магомет «усвідомили свої помилки» і прийняли революцію.
Треба сказати, що автор згодом ніколи не йшов на компроміс із собою, твердячи, що подібна література — «найгірший варіант заробляти гроші».
Владикавказ вичерпав себе. Куди рвонути: до Києва, до Москви, до Константинополя? Сім’я розбіглася. Сестри жили в Москві та Петрограді. Два брати, Микола та Іван, покинули Росію з денікінцями. Залишається поки що їхати до матері. Але практично без грошей, без професії, з одними мріями про літературну славу.
ЗРОБИВ ВИБIР
У травні 1921-го переїхав до Тифліса. Його покликав туди редактор «Кавказской газеты» Покровський. Булгаков за гроші, виручені від п’єси-«бестселера», поїхав до нього. Але Покровського він не застав — той уже помчав у Батумі. Тетяна Миколаївна приїхала до чоловіка.
Із Тифліса Булгакови подалися до Батумі. Але Покровського і там слід прохолов. Він залишив записку, що його можна знайти в Стамбулі, в редакції російської газети.
Булгакови прожили в Батумі більше, нiж три місяці. Продали обручки. Михайло намагався писати для газет, але в нього нічого не брали.
Вони спостерігали, як одні виїжджали з Росії, а козаки, наприклад, поверталися з Туреччини, і думали, що ж робити самим.
Михайло вирішив відправити дружину до Москви. Вони продали якісь речі, купили квиток Тетяні на пароплав, який ішов до Одеси, звідти — до матері Михайла до Києва — і до Москви. Сестра Надія писала: «Поки що він сидить у Батумі. А дружину послав до Києва та Москви на розвідку — по речі та для проби грунту — чи можна там жити».
У Батумі голодний Булгаков продовжував писати роман «Біла гвардія». У вересні приїхав до Києва до матері. Об’їдався французькими булками із чаєм і цілодобово спав на дивані. Iз Києва до Москви він поїхав у кінці вересня 1921 року. Він рвався до столицi, сподіваючись, що там буде менше радянського неуцтва, що його письменницька кар’єра піде вгору.
У МОСКВI
У листопаді, через півтора місяця після приїзду до Москви, він писав матері: «Ми з Таською абияк їмо, запаслися картоплею, вона полагодила туфлі, починаємо купувати дрова». У Москві починає розквітати НЕП: відкриваються кафе, йдуть театральні прем’єри. Але все це не по кишені 31-річному письменнику.
У грудні він детально описує матері, як йому вдалося залишитися в кімнаті Андрія Михайловича Земського, чоловіка сестри. Шляхом дипломатичних переговорів Булгаков добився того, що домоуправління тимчасово «відчепилося». Соковиті портрети кербудів Булгаков виведе в образі Швондера в «Собачому серці» та в образі Бунші з «Івана Васильовича».
У пошуках роботи Булгаков навіть увійшов до складу бродячого колективу акторів. «Плата — 125 за спектакль, убивчо мало, — признається він у щоденнику. — Оббігав усю Москву — немає місця». Перш ніж стати московським журналістом, Булгакову довелося попрацювати конферансьє, редактором хроніки, займати посаду інженера в Технічному комітеті й складати проекти світлової реклами.
«НАКАНУНЕ»
Тоді сталася знаменна подія: 26 березня 1922 року вийшов перший номер берлінської газети «Накануне». У передовій статті її було таке: «Усе цінне, що світ віками накопичив у безперервній творчості, має бути дбайливо й з любов’ю вручено наступним поколінням». Літературний додаток очолив Олексій Толстой. У Москві було створено московську редакцію газети. Розмістилася вона в легендарному 10- поверховому будинку у Великому Гнєздиковському провулку, названому іменем його будівника і власника — будинок Нірензеє. Газета виходила в Берліні, але продавалася у всіх великих містах Росії — в Москві, Петрограді, Києві. Булгаков почав співробітничати з «Накануне».
Толстой вимагав із Берліна: «Надсилайте якомога більше Булгакова!». І Михайло Афанасійович строчив низку блискучих фейлетонів про сучасне життя: про комуналки, самогоноваріння тощо. Поступово він став у «Накануне» фейлетоністом № 1.
Булгаков писав: «Крамниці стали рости як гриби, окроплені живим дощем НЕПО». Як репортер Булгаков бував у студентських гуртожитках, у МУРі, в дитячій кімнаті, в ресторанах, у судах.
Коли Булгаков з’явився в московській редакції «Накануне», на ньому був сліпучо білий комірець, ретельно пов’язана краватка, немодний, але відмінно зшитий костюм. Форма звертання до співрозмовників — із підкресленням відмерлого після революції закінчення «с»: «извольте-с, как вам угодно-с». Цілування ручок у дам, церемонність поклону.
Він настрочив захоплюючий нарис про Всеросійську виставку сільського господарства. Ретельно було описано й представлені там національні блюда. У день виплати гонорарів Булгаков подав рахунок «на витрати для ознайомлення з національними стравами та напоями різних республік, а саме: шашлики, шурпу, люля-кебаб, фрукти, вино...».
— Чому ж на двох? — запитав вражений завідувач фінансів редакції.
Булгаков незворушно відповів:
— ...По-перше, без дами я в ресторан не ходжу. По-друге, в мене у фейлетоні зазначено, які наїдки дамі припали до смаку. Як хочете, а зроблені мною виробничі витрати покірно прошу відшкодувати.
Найхарактерніший для нього нарис того часу «Столиця в блокноті». Паралельно він створив речі, більші за обсягом.
У літературному додатку до газети «Накануне» у вересні 1922 року з’явилися «Пригоди Чичикова». Булгаков узяв гоголівських героїв і помістив їх у сучасну Москву. Невдовзі вийшла «Дияволіада». Сатиричний твір, де в пародійно-містичній формі висміювався абсурд радянської бюрократії. Було надруковано «Нотатки на манжетах» — про кримські поневіряння Булгакова.
«ГУДОК»
1923 року через знайомого журналіста А. Ерліха отримав місце літпрацівника в газеті «Гудок». У «Гудку» підібралася талановита компанія одеситів, майбутніх знаменитостей: Катаєв, Ільф і Петров, Олеша. Вони весь час жартували один з одного, змагаючись у дотепності.
Булгаков «обробляв» листи робітників. Згадує співробітник редакції: «Йому давали листа якого-небудь начальника пристані або кочегара. Булгаков переглядав листа, очі його загорялися веселим вогнем, він сідав біля друкарки і за 10—15 хвилин надиктовував такий фейлетон, що редактор тільки хапався за голову, а співробітники падали на столи від реготу».
Він прочитав приятелям кілька розділів із «Білої гвардії». Вони розгубилися. Звикнувши до його гумористичних речей, вони не змогли належно її оцінити.
«Він був для нас фейлетоністом, — розповідав Валентин Катаєв, — і коли дізналися, що він пише роман, — це сприймалося як якесь дивацтво... Пам’ятаю, як він читав нам «Білу гвардію», — це не справило враження... І що це за вигадані прізвища — Турбіни! (Катаєв не знав, що це — прізвище бабусі Булгакова по матері...) Подобався «Петербург» Бєлого — ми молилися на нього. Сологуб... Олексій Толстой... Булгаков же ніколи нікого не хвалив... Не визнавав авторитетів...»
За Булгаковим закріпилася слава «оспівувача» білих. Якось був такий випадок. Приятелі в редакції обмінювалися епіграмами. Олеша вигадував на кожного із присутніх швидку епіграму. Подивившись на Булгакова, він сказав: «Булгаков Миша ждет совета... Скажу, на сей поднявшись трон, — приятна белая манжета, когда ты сам не был нутром». Усі відчули якусь приховану провокацію в цьому або навіть донос на його «контрреволюційність». Булгакова впрохали скласти епіграму у відповідь. «По части рифмы ты, брат, дока, скажу я шутки сей творцу, но роль донощика Видока Олеше явно не к лицу», — продекламував Булгаков і вийшов із кімнати. Уже в коридорі Михайла Афанасійовича наздогнав Олеша й вибачився перед ним.
ДОПОМОГА КРУПСЬКОЇ
У підвідділі мистецтв Наркомату освіти Булгаков знову зустрів Юрія Сльозкіна, який йому також запропонував посаду. Але невдовзі підвідділ розформували.
В епоху «ущільнень» як колишній працівник Наркомату освіти Булгаков пішов на прийом до Крупської із проханням про житло. Надія Костянтинівна на проханні поставила позитивну резолюцію. Булгаков так зрадів, що навіть забув подякувати дружині Леніна.
Він одержав кімнату в комунальній квартирі № 50 (номер квартири Берліоза в «Майстрі і Маргариті»), в знаменитому будинку «Ельпіт- Рабкомуна» (Велика Садова, 10), що раніше належав тютюновому фабриканту.
Продовження в наступному п’ятничному номерi
