«Только то и выходит крепко, под чем кровь течет... Только забыли негодяи, что крепко-то выходит не у тех, кто кровь пролил, а у тех, чью кровь пролили. Вот он — закон крови на земле»
Сьогодні ліві проведуть святкові заходи по всій Україні, приурочені до 84-ї річниці Жовтневої революції. У Києві в кращих традиціях пройде «святкова демонстрація», яка почнеться від площі Слави і завершиться мітингом на Європейській площі. За словами лідера КПУ Петра Симоненка, гасла, з якими партія виходить на акції, стосуються «характеру і змісту» нинішньої влади, закликів до протесту проти зниження життєвого рівня і підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Крім цього, комуністи знов збираються у властивій їм манері підняти питання про землю. Соцпартія також збирається провести «святкові заходи» по всій Україні. Акції, за словами першого секретаря політради Соцпартії Йосипа Вінського, проводитимуться у різних формах, котрі будуть визначатися обкомами СПУ
Ось уже другий рік, як річниця жовтневих подій 1917 року в Петрограді виключена з списку державних свят незалежної України. Але це тільки юридично. Зрозуміло, що позбавити колишнє головне свято радянських людей офіційного статусу ще не означає «відмінити його» у свідомості величезної частини суспільства (не тільки комуністів!). Майже всі ми (за винятком сьогоднішніх школярів, але їхній духовний світ, що складається зараз, — це особлива проблема) вийшли з Жовтня, навіть дехто з переконаних борців з тією Системою. Більшовиками сучасного крою, є, по суті, ті, хто ставить цинічні, прагматичні цілі приходу до влади та її утримання вище за вічні етичні закони (хоча б такі фундаментальні, як «не убий» і «не бреши», тобто «не лжесвідчи!»). Криваве дихання революції обпалило всіх, не виключаючи й тих, хто проклинав та проклинає її.
«Наскільки багато чого ще вчора було для нас непорушними догматами, а сьогодні сприймається нами, як байка». Коли міркуєш про Жовтень, важко цілком погодитися з сумною іронією цих слів Мішеля Монтеня. Не дає це зробити біль, природно, якщо людина — не манкурт і не забуває про сотні тисяч яскравих, непересічних людей чотирьох поколінь, що віддали своє життя боротьбі за втілення ідеалів 1917 року (блюзнірством було б брати слово «ідеали» в лапки). Якби тільки борці за справу Жовтня замислилися: а може, у самих цих ідеалах є споконвічна страшна суперечність — не можна досягнути справедливості та рівності на землі, не визнаючи за іншою людиною, нехай навіть представником «експлуататорського» класу, священного права на життя та щастя...
Жовтень пройшов величезною стіною вогню й по Україні. І дарма деякі з націонал-демократів стверджують, що він не має до нашої країни жодного відношення. Не слід забувати, що саме на українських землях багато в чому вирішувався у 1918—1921 рр. підсумок громадянської війни, що була, безумовно, необхідним (для більшовиків) наслідком Жовтня. Не забудьмо, що керівництво Центральної Ради 1917—1918 рр. було переважно соціалістичним (і Грушевський, і Винниченко, і Петлюра відносили себе саме до цієї течії, роблячи, однак, важливе застереження: для них основними були національні пріоритети). Проте Грушевський, наприклад, постійно говорив про своє прагнення будувати Україну «для трудящого люду» на «соціалістичних засадах», а Винниченко визнавав «велику простоту і щирість» намірів більшовиків (замислимось: чи не та це «простота» у політиці, що у мільйон разів «гірша за злодійства»?).
Ще менш відомий такий факт. Навіть Українська повстанська армія у своїй політичній Декларації (вересень 1943 р.) виступила за побудову Української Соборної Самостійної Держави «без панів, поміщиків, капіталістів» і закликала до своїх лав «українських селян, робітників та інтелігенцію» боротися проти гнобителів. Дуже цікаві виникають паралелі, якщо порівнювати іноді програми, здавалося б, абсолютно антагоністичних політичних сил...
Але повернімося до сучасності. Ставлення до Жовтня, безсумнівно, змінилося за останні 15 років (меншою мірою у старшого покоління, але й тут давно немає колишнього ентузіазму, що видно й з даних соціологічних опитувань). До речі, ці опитування часом фіксують вельми цікаві речі. Так, серед респондентів, що відповіли позитивно на питання: «Чи можна вважати якусь конкретну політичну партію правлячою в Україні?», досить значний відсоток (від 18 до 39) тих, хто назвав такою партією... КПУ.
Автор цих рядків не є прихильником фальшивого пафосу в публіцистиці (особливо якщо йдеться про таку сувору і драматичну епоху, як Жовтень і наступні 70 років панування комуністичної ідеології). Проте не можна не відзначити: результат тих суперечливих, непослідовних, непродуманих, а часто й показних реформ, що проводяться у нас з 1991 року, визначить долю демократії в Україні. Бо справжні демократи не мають морального права повторювати гірший з пропагандистських прийомів часів СРСР — малювати десь далеко попереду образ (або міраж?) «світлого майбутнього» (тоді — комунізм, тепер прилучення до цінностей світової цивілізації після звитяжного завершення реформ й того самого «перехідного періоду»).
Люди — навіть так звані «прості», насправді таких немає! — чудово розуміють і погоджуються (нехай не тими словами висловлюють) з однією з найбільш блискучих і здорових думок Леніна, а саме: політичних діячів (додамо: й епохи) треба судити не за тим, чого вони не дали, але обіцяли дати, а за тим, що вони дали нового порівняно з попередниками.
І ось, виходячи з цих критеріїв, цілком можливо, буде поставлено питання: реформи тривають вже 10 років (інший варіант — з 1994 року), а безодня між багатими та бідними не меншає, духовна атмосфера у суспільстві багато в чому важка, довіра народу до влади якщо й підвищується, то надто повільно. Чи такі вже великі цінності демократії у нашому виконанні? Чимала частина суспільства вже зараз саме так ставить питання. Можливо, така постановка проблеми грішить надмірною суб’єктивністю, але ігнорувати саму проблему, її наявність — це означає робити безцінний подарунок комуністам. Тим більше, що живі ще в свідомості людей старі уявлення про небачені соціальні блага, які Жовтень дав експлуатованим (і неможливо довести протилежне людям, які не вірять, що він же, Жовтень, позбавив головного — свободи...)
Видатний російський письменник ХХ століття, кандидат у Нобелівські лауреати Марк Алданов написав у 1918 році з сарказмом: «Знаєте, для чого потрібен Ленін? Для торжества ідей приватної власності!». Цей самий парадоксаліст Алданов вклав у вуста одного з своїх героїв, великого філософа Рене Декарта, таку фразу: «Та правда, яка при першій своїй появі виражає намір ощасливити світ, вселяє мені смертельний, непереборний жах. Катів завжди приводили з собою пророки. Бо всі вони були і лжепророками — для значної частини людей».
Ми запобіжимо появі таких лжепророкiв і катів, якщо всім народом — не указом Президента, а спільною волею людей, — накладемо вічне вето на той «закон крові», про який писав геніальний Достоєвський. І якщо пам’ятатимемо: демократія відрізняється тим, що влада здається в оренду, а не в довічне користування. Здає її в оренду народ, який, на жаль, дозволив більшовикам принадити себе великими, але «простими» лозунгами в 1917 році.
