Архітектурні шедеври і звичайні тролейбуси та маршрутки є непереборними бар'єрами в соціальній і професійній адаптації інвалідів. Насамперед про це йшлося на Першому всеукраїнському форумі лідерів молодіжного громадського руху інвалідів, який завершується сьогодні.
Як показало опитування Національної асамблеї інвалідів України (воно проводилося 2004 року і охопило понад 200 осіб із першою групою інвалідності у віці від 17 до 35 років) головна мрія молодих — незалежність від батьків, забезпечення окремим житлом і створення безбар'єрного архітектурного середовища. На другому місці — можливість працювати. Третє місце 60% опитаних віддали проблемам організації спілкування, четверте місце — освіті й останнє п'яте — створенню родини й народженню дітей. Як розповіла координатор асамблеї Тетяна Баранцова, остання цифра дуже здивувала організаторів опитування. «Це наводить на сумну думку: якщо людина позбавлена здоров'я, то для неї стають недосяжними не лише об'єкти громадського користування. Вона позбавляється мрії про просте людське щастя».
Що ж до проблем iз роботою, навчанням, незалежністю, спілкуванням і архітектурою, то вони нерозривно пов'язані між собою. Згідно з українським законодавством, роботодавці не мають права відмовити в роботі людині внаслідок її інвалідності. Але на практиці, як правило, без великих зусиль відшукується інша причина для відмови. На думку національного кореспондента міжнародного бюро праці в Україні Василя Костриці, причина полягає у відсутності в роботодавців соціальної відповідальності, а також у несвідомості суспільства загалом. З іншого боку, інвалід дійсно не завжди має належний рівень професійної підготовки. До того ж, часто абсолютно незрозуміло: як ця людина добиратиметься до місця роботи. Що стосується освіти, то вищі і середні навчальні заклади не відмовляються приймати до лав своїх студентів інвалідів, але знову ж таки виникає транспортне питання і часто фінансове. До того ж, як показало опитування, люди з обмеженими можливостями не так уже й прагнуть до освіти, мотивуючи це тим, що на роботу потім все одно не влаштуються. Що стосується несвідомості роботодавців, то це, як стверджує В. Костриця, проблема всесвітнього масштабу: «Італійські роботодавці часто приймають на роботу інваліда лише формально. Їхні збитки будуть меншими, якщо людина з особливими потребами просто сидить удома, а вони виплачують йому мінімальну зарплатню. Але це не розв'язання проблеми, адже таким чином вони замикають інваліда в його чотирьох стінах».
А ось у прийнятті проблем інвалідів суспільством Україні поки що не вдається конкурувати з Європою. «Якщо там відкривається кав'ярня, то з усіма умовами і для інвалідів, — розповідає глава Національної асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич. — В жодній країні світу Макдональдс не дозволить собі відкрити повністю бар'єрний ресторан». Проте, не так давно єдиний у світі, за словами В. Сушкевича, недоступний інвалідам Макдональдс відкрився у Львові. Громадськість була приголомшена цим фактом, і інваліди почали відстоювати свої права. Сьогодні скуштувати фірмових гамбургерів може вже будь-який львів'янин, у тому числі й в інвалідному візкові.
Як відомо, існує державна Програма забезпечення безперешкодного доступу людей із обмеженими фізичними можливостями до об'єктів житлового і комунального господарства. Але термінової її реалізації асамблеї домогтися ще не вдалося і, хоча 2004 рік було оголошено «Роком інваліда», концептуально за минулі десять місяців нічого не змінилося. Колишнє формулювання «інвалід» повернулося до широкого вжитку — ще два роки тому називати так людину з обмеженими фізичними можливостями вважалося неетично і некультурно...
