«Баварія» — «Динамо» — 2:1
Микола НЕСЕНЮК
Сліпий жереб євротурнірів вже вп'яте звів «Динамо» і «Баварію».
Зустріч із провідним клубом Німеччини завжди була для киян не просто спортивним
змаганням, а знаковою, як зараз кажуть, подією, яка визначала місце «Динамо»
в футбольній Європі.
«Баварія» вже не перший десяток років є серед європейських
лідерів, і саме ігри з цією командою — це своєрідний тест для тих, хто
бажає зазіхнути на європейські висоти. Легендарного 1975-го перемога над
мюнхенцями у напівофіційному ще тоді Суперкубку вивела «Динамо» до числа
європейських грандів, а Олегу Блохіну принесла заслужений «Золотий м'яч».
1977-го ігри з «Баварією» стали лебединою піснею «золотої» команди Мунтяна,
Трошкіна, Колотова, Веремєєва, Рудакова та інших зірок. 1994-го ігри в
Мюнхені та Києві пролили холодний душ на голови підопічних Йожефа Сабо
після драматичного виграшу в московського «Спартака». Тоді ж вперше спалахнула
зірка Андрія Шевченка. І, нарешті, навесні цього року об «Баварію» розбилися
наші хоч і амбіційні, але зовсім небезпідставні сподівання побачити «Динамо»
на європейській вершині. Після перемоги 75-го «Динамо» на мюнхенському
Олімпійському стадіоні тричі програло 0:1. Після Блохіна жодному з наших
гравців не вдавалося забити гол у лігві німецького суперклубу.
Отакі були традиції. Перед звітною грою «Баварія» не змогла
подолати вдома «Боруссію», а «Динамо» однією лівою розгромило «Прикарпаття»,
яке влітку невідомо навіщо залишили у вищій лізі. Суперника, який вийшов
проти нашого лідера на очищену від снігу мюнхенську траву, можна і слід
було обігрувати. Відсутність Елбера, Ефенберга, Йереміса і ще кількох ключових
гравців баварської «основи» давала нашим шанс зіграти в свій фірмовий футбол
і за рахунок швидкісної взаємодії подолати захист суперників на чолі з
«дідусем» Маттеусом. Тим більше, що наші це вже успішно робили навесні.
Гадаю, що потреби переповідати хід гри, яку вся футбольна
Україна бачила по ТБ, особливої потреби немає. Доцільніше буде подумати
над причинами ще однієї прикрої невдачі нашого футбольного лідера. Видалося,
що на полі в формі «Динамо» цього разу була добре навчена класним тренером
команда гравців, але не було команди людей. Причиною помилки Шовковського,
що призвела до першого голу в наші ворота й зламала заздалегідь продуманий
план на гру, була нервозність нашого захисту. Захисники й воротар вже не
довіряють один одному, кожен інстинктивно намагається взяти на себе функції
партнера, який може помилитися. Судячи з усього, команда мала досить часу
щоб пошукати серед себе причини останніх невдач і це не кращим чином позначилось
на мікрокліматі в колективі. І проходив ніби фірмовий пресинг киян у центрі
поля, і зав'язалася забута вже було комбінаційна гра, і удари по воротах
пішли. А впевненості, переконаності в своїй перевазі, відсутності страху
помилитися не було. На восьмимісячному шляху від Мюнхена до Мюнхена наші
втратили не тільки Андрія Шевченка, а й хорошу футбольну зухвалість, яка
дозволяла схиляти примхливу футбольну фортуну на свій бік.
Справжнє «Динамо» на полі мюнхенського стадіону ми бачили
хвилин двадцять у другому таймі, коли розгублені німецькі гравці не встигали
за нашим напівзахистом, а воротар Кан ледь встигав відбивати удари киян.
Красень-гол Реброва на певний час деморалізував господарів, і вони були
морально готові до поразки. Та не було в очах наших гравців тих бісенят,
які були навесні, не летіли динамівці на крилах натхнення добивати розгубленого
супротивника. Команда не була єдиним організмом. Ось Головко не послухав
Шовковського і відбив м'яча подалі замість того, щоб пропустити. Ось Шовковський
з Дмитруліним посилають один одного подалі на очах мільйонної телеаудиторії.
Ось і другий гол в наші ворота через неузгодженість вищеназваних гравців.
Ось і фінальний свист, який зафіксував поразку «Динамо» в останньому матчі
1999-го.
Тепер буде багато розмов про втому гравців «Динамо» після
важкого сезону. Ця втома справді була. Однак йдеться не про фізичне виснаження:
гравці тої ж «Баварії» грають не менше і не на нижчому рівні. Йдеться про
втому моральну. І «Баварія», і «Реал», і «Манчестер Юнайтед», і «Лаціо»,
так само як «Динамо» сімдесятих-вісімдесятих, є лише футбольними командами.
Їхні гравці й тренери відповідальні лише перед своїми уболівальниками.
Наші ж футболісти цілий рік відповідали перед всією країною. Півтора десятки
молодих хлопців від зими до зими тягнули на собі імідж цілої держави, їхні
перемоги були візитною карткою найголовніших наших політиків і бізнесменів.
Нема більше в світі клубної футбольної команди, чиєю грою постійно опікуються
особисто Президент, прем'єр-міністр, керівники парламенту і ще багато-
багато не останніх людей. Нашим державним керівникам не було що показати
народові й світу, окрім «Динамо». І саме цього психологічного тягаря не
витримали молоді хлопці, які є лише спортсменами. Нервовий злам відчувається
чимраз дужче.
Попереду зима. У футболістів і тренерів є вдосталь часу
для осмислення помилок і налагодження справи. Навесні ми побачимо вже нове
київське «Динамо». А «Динамо»-99 назавжди пішло в історію, залишивши нас
із досягнутими результатами. Дев'ять місяців футбольних переживань і пристрастей
залишаються в минулому. Цей рік був не найгіршим для «Динамо». Подякуймо
ж команді і тренерам за гру, пам'ятаймо ж не поразки, а перемоги, яких
на довгому турнірному шляху теж було чимало.
