Iсторія розпорядилась по- своєму. Всім учасникам лихоліття достатньо було уваги, але потроху для кожного й у викривленому світлі. А тому прошу вислухати і почути.
Мої батьки, галичани, на своїй долі та на долі своєї великої рідні відчули багато нюансів становлення радянської влади та збройного опору підпілля. В мої 10—15 років батьки не боялися розповідати про реальні події 1939—1953 років, хоча мало хто наважувався на таке. З роками можу сказати свою, гадаю, вже виважену думку. Особливо коли почув несхвальне сприйняття слів Президента України на святкуванні Дня Перемоги. Ветеранам хочу сказати.
Перше — зустрічали Червону армію в 1939 році з цікавістю, а проводжали з розчаруванням, на що дуже багато причин.
Друге — в 1944 році зустрічали визволителів без особливого натхнення, а деяка частина населення уже зі зброєю в руках. А коли почалися репресії, колективізація, коли наїхало безліч російськомовних чиновників на керівні посади, то почався опір, явний та прихований. Проте жити потрібно було, і всі розуміли, що якщо радянські війська розбили німця, то ніяке підпілля не допоможе. Але УПА користувалося масовою підтримкою в населення, а радянська влада гвалтуванням насаджувалась, час, батіг та пряник брали своє. Методи встановлення радянської влади були репресивні, відповідні дії УПА теж були насильницькі. Проте, якщо ти захищав своє, то ти — бандит, а якщо насаджуєш всупереч волі населення радянську владу, то ти — герой, інтернаціоналіст.
Час показав, що СРСР та соціалізм — не таке вже й щасливе майбутнє. Радянський Союз розпався, весь світ соціалізм відштовхнув. Доля громадянина — виконувати завдання своєї держави. В цьому сенс служби солдата, за це йому честь, слава, матеріальні блага. Хто не шанує своїх воїнів, годує чужих солдатів.
Хвала воїнам, що вірно служили СРСР і навіть не підозрювали, що соціалізм — тупиковий напрямок розвитку цивілізації.
Честь та хвала воїнам-повстанцям, що захищали свої землі, які поколіннями по зернині важкою працею накопичували свою приватну власність, яку зараз відновили. Захищали свої мову, прапор, тризуб, які з 1991 року стали символами України, захищали те, що стало надбанням нинішньої держави. Так, завдяки воїнам СРСР ми вбереглися від фашистської чуми, етнічні українці об’єдналися. І всі учасники тих історичних подій гідно виконували належні їм місії по обидва боки барикад. І це найголовніше. Така доля солдата, хоча СРСР немає, а Україна постала. І тому треба всім віддати належне, піднятись «червоним», «синьо-білим», «помаранчевим», «сердечним» до такого державницького рівня цієї проблеми. Перепалки на цю тему — це турбота багатьох про свої шкурні інтереси, спекуляції на щирості воїнів, що виконували по закону накази своєї держави, а інакше і бути не могло.
А тому пані Вітренко та їй подібним потрібно по-демократичному та авторитетно заявити: більшість суспільства вас не сприймає, перестаньте мучити український народ своїми істериками та міфами. Україні потрібні злагода, розуміння своєї цілісності.
Те, за що воювала УПА, відбулося, а радянські воїни були гідними героями своєї держави. А ви, товариші, через 60 років тримаєте їх, не по їхній мудрій волі, в стані війни. А їм усім потрібні глибока честь та пошана, вони цього гідні за виконану справу свого життя. А як по- іншому пояснити стан війни школярам-правнукам?
А політикам одним потрібна чесність, а іншим — сміливість та рішучість. Але всім, мабуть, не вистачає мужності, державності, патріотизму, жертовності заради землі пращурів від Луганська до Львова.
Ми всі трохи радянські, а тому вовтузимось, потрібно дорости до розуміння примирення в Німеччині, а не озиратись на «затуліних», старшого брата та не дуже перейматись кількістю голосів на наступних виборах. Для багатьох депутатів показні скандали та обман довірливих людей потрібні як шанс протриматися хоча б ще кілька років. А Україні переконливо необхідні любов і злагода, атмосфера дружньої праці.
І між іншим: один мій дід загинув у 1945 році під Берліном, а другий помер в сибірських таборах НКВС. І обидва вони мені близькі та дорогі.
