Такий підсумок десятирічної роботи на посаді сільського голови Надії Терентіївни Юхно. До останніх виборів вона вважалася одним iз кращих сільських голів області. Але міжконфесійний конфлікт та прагнення активного суперника посісти цю посаду залишили її без роботи...
Незалежності, Юхно отримала від Президента іменний годинник...
— Мені очей опускати нема чого! Ось тільки недавно: відкрили амбулаторію, частково вiдремонтували дороги, їх у п’яти селах багато, може, це і не так видно... Закупили труби для водопроводу у Низкиничах. Відкрили соціальний центр...
— У Надії Терентіївні найперше відзначив би те, що вона до людей з увагою і терпінням. Кожного вислухає і може слухати півгодини, годину. Цьому мені у неї вчитися треба. Я не такий, я холерик, проблему бачу відразу і вже намагаюся щось робити, а інколи не варто поспішати, — визнає Микола Васильович. КУРКА НЕ ПТИЦЯ, ЖIНКА — НЕ ГОЛОВА!
Напевно, Надія Терентіївна таки передчувала, що вибори програє. Інакше б, як Бородчук (найголовніший її конкурент iз шести кандидатур), також обійшла б села, активніше агітуючи за себе. У Миколи Васильовича минула виборча кампанія — далеко не перша. Він був депутатом обласної ради (двох скликань) від Іваничівського району, балотувався у Верховну Раду...
— Я знав, як це робити, тому визначив своїх симпатиків по кожній вулиці кожного з п’яти сіл, і вони організували мені зустрічі з людьми.
— А як ви ставитеся до думки, що «Бородчук розвалив колгосп у Старій Лішні, тому й на сільського голову пішов»?
— Знаю, що і так казали. Я колгосп не розвалив, а реформував. Ми першими в районі створили кооперативи у кожному з чотирьох сіл колгоспу, об’єднали їх у асоціацію, люди змогли краще господарювати.
Звичайно, відносно «кращого господарювання» можна було б і подискутувати. Недарма ж під час минулих виборів спостерігався «волинський феномен», коли навіть передові голови КСП рвонули у сільські голови: ця посада таки дає гарантований шмат хліба без головного болю за посівну і збирання врожаю. Та й це вже пройдений в біографії Бородчука етап...
— Я хотів працювати у Грядах, бо тут живу, тут у сімдесятих 5 років був сільським головою, а Надія ж, до речі, була в мене за секретаря. Я у Лішню 15 років виїздив, хату не там, а тут збудував... Я знав роботу сільського голови більше, ніж інші кандидати.
Бородчук вважає, що виборчий закон «поганенький».
— Два скликання відпрацювала людина, а далі має прийти нова команда, відбутися оновлення влади. Хіба ми непогрішимі, щоб вічно на одному місці сидіти? А перед Надією моя найбільша перевага в тому, що я — чоловік. Ну скажи, Терентіївна, хіба у тебе такі зв’язки, як у мене? Ось місточок зробили без особливих затрат, тільки на особистих контактах...
Кожного дня у сільраді — до трьох десятків відвідувачів, до 11 — 12 години Бородчук не може встати з-за столу через телефонні дзвінки. І вже тепер бачить, що його нова посада — «адський труд»... На сільраду «скинули» соціальну сферу, створила Терентіївна комунгосп, але ж техніки у нім ще немає, та й через високі розцінки буде важко заробити якісь гроші. Села Грядівської сільради мають ту специфіку, що «якби куди ті корови подіти» (каже Надія Терентіївна), все решта — як у ближньому Нововолинську: є у хатах і газ, і вода. Розбещенi близькістю міста і Польщі з її заробітками, селяни не рвуться до роботи на землі. Треба щось вирішувати з барами, з наркоманами, терміново вводити хоча б півокладу дільничного міліціонера...
Послухаєш отак Миколу Васильовича і подумаєш: а може, й правильно, що Надія Терентіївна не боролася з Бородчуком? Знає він, як усе зробити? Хай робить! Єдине, що сподівалася вона на більшу увагу з боку нового голови у її працевлаштуванні. Звичайно, на посаду директора Будинку культури, з якої майже два десятки років тому пішла у сільраду, повернутися нереально. Проте пригодилися б знання і досвід Юхно на посаді секретаря сільської ради. Проте Бородчук такого партнерства не захотів. І на той час, коли ми були у Грядах, Надії Терентіївнi «світила» одна посада: бібліотекаря у Тишковичах.
І це теж проблема, яку окреслили недавні вибори: куди подітися необраному кандидату, якщо добрий шмат життя відслужив громаді й давно дискваліфікувався за первісною спеціальністю? Один з найвідоміших на Волині сільських голів (теж відзначений годинником від Президента), коли його жорстоко «прокатали» на виборах (набрав найменшу кількість голосів, а люди сказали: «Загордився!»), як поїхав до мами у село, так третій місяць зализує душевні рани... СЛЬОЗИ ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА
Минулої зими (і, здається, це було якраз після Водохреща), у холодний — мороз аж тріщав — день журналістське відрядження завело мене у село Низкиничі, а надвечір — і в Тишковичі. Усе це села Грядівської сільської ради, в котрій Надія Терентіївна відслужила людям 18 рокiв. У Тишковичах ми постояли біля величної церкви, з якої щойно вийшла багатолюдна похоронна процесія: напередодні на полюванні загинув міліцейський начальник, уродженець цих місць. Хотіли зайти до місцевого священика, отця Володимира (Понагайби), відомого тим, що у часи найлютішої атеїстичної завірюхи відстояв Божі храми в обох селах, про що тепер, на жаль, забули люди... Але хтось сказав, що він надто старий, а ще більше — слабий, мало не паралізований...
Причина слабкості старенького священика, якому у середині січня виповнилося 80, розкрилася для мене майже через півроку. Ось як описує суть подій, котрі «змінили світ і владу», колишній грядівський сільський голова Надія Юхно:
— Батюшка у нас старенький, правив у Тишковичах уже 36 років. Коли захворів, на допомогу давали молодого священика, який людям не сподобався. А ще кілька неділь запрошували у храм монахів з низкиничівського монастиря. І серед людей почалися розмови, що «монахи хочуть захопити нашу церкву!» Групка людей почала збирати підписи під протестом, і ця кампанія переросла у прагнення змінити патріархат... Отець Володимир прийшов до мене і зі сльозами в очах каже: «Терентіївно, що я їм зробив? Служив вірою і правдою, але ж живим у землю не полізу і в інший патріархат на схилі літ не перейду!» Через конфлікти в отця Володимира стався інсульт...
Надія Терентівна не те щоб втручалася у рішення частини громади... На її думку, за 10 років люди відвикли підкорятися закону. Такий був час у державі: закони і мінялися, і не виконувалися як слід. А зараз вже наводиться порядок, що не всім подобається. Вона пробувала пояснити, що питання можна вирішити тільки законним шляхом, просила хоча б у піст «не робити комедію», дати священику відсвяткувати 80-річний ювілей. На зборах вирішили, що доки отець Володимир править — храму не ділити. А вже наступного ранку зібралися ділити церковне майно. В останній день Водохреща на храмі зривали замки... Я к діючий сільський голова, Юхно мусила бути в епіцентрі конфлікту.
— Що було під тією церквою... Тут же хрестяться — тут же матюкаються і проклинають...
— Я казав людям: ви так нагрішили, що ці гріхи час у монастирі замолювати, — додає і Микола Васильович Бородчук, теперішній грядівський сільський голова. — Батюшка піде сам чи його замінять, а люди у конфлікті вічному лишаються. Батьки будуть одне одного ненавидіти, а діти їхні, може, полюбляться і одружитися захочуть. Отакий у нас може згодом «серіал» вийти...
На його думку, треба було прислухатися до рішення громади, бо «правильно це чи нi, але село хоче української церкви, що й підтвердила Пасха, коли майже все село пішло у храм, а не в сторожку, у якій тепер знайшли притулок прихильники УПЦ (Московського патріархату)».
— Люди пішли у ту церкву, у яку ходили ще їхні предки, — доводить Надія Терентіївна, і Бородчук, врешті, погоджується з нею, що «людям за великим рахунком все одно, який патріархат. Вони хотіли тільки чути у храмі українську мову...»
Надія Терентіївна передчувала, що для неї міжконфесійний конфлікт зіграє на виборах своєрідну «чорну мітку». На її думку, це все і було затіяно й повернуто у конфліктний струмінь саме напередодні виборів. Не жаліє, що її не обрали сільським головою, «а ось те, що обгадили накінець, шкребе...» Пригадує давню історію, коли племінниця пригрозила привезти у сільраду стару самотню тітку і залишити її тут, якщо головиха не потурбується, щоб у тітчиній хаті було тепло.
— Що мала робити, як людині допомогти? Тоді ж вугілля виписували тільки працівникам шахт... За згодою іншого тітчиного родича приписала його до неї, завезли вугілля — а згодом родич сказав, що нічого не знає, і мене звинуватили у корупції, розбазарюванні державного майна, хоча те вугілля ще лежало на подвір’ї! Це теж пережити треба було, доки все з’ясувалося?! Я тепер думаю: і як те все витримувала?! З 1985 року — без вихідних та відпусток, 7 років — секретарем сільської ради, причому і за голів тягнула, а 10 років сама була головою. Мені ця робота вже стала за хрін гіркий...
Чим же запам’ятається грядівським селам її головування? Адже нещодавно, до 10-річчя української
