Чудова новина! Всесвітньо відомий лікар Микола Касьян буде назавжди увіковічений у рідному місті Кобеляки на Полтавщині. Цього тижня Кобеляцька міська рада прийняла рішення про перейменування вулиці Леніна на вулицю Касьяна, а в центрі рідного міста видатного «костоправа» на розі вулиць Шевченка та Касьяна йому буде встановлено пам’ятник. Підбадьорені цією інформацію, ми з ентузіазмом взялися готувати матеріал про те, що це перейменування свідчить про поступове повернення українського суспільства до здорового глузду, відмову від пережитків минулого й ушанування тих, хто справді має величезні заслуги перед українським народом. Аж тут кореспондент «Дня» в Кіровоградській області Людмила Макей надіслала нам інформацію про те, що в районному центрі Бобринець громада міста збирає кошти на встановлення пам’ятника... Льву Троцькому, який тут народився. І весь ентузіазм зійшов нанівець... У нас одночасно відновлюється Батуринська фортеця і встановлюються пам’ятники Катерині ІІ, ми говоримо, що в усьому винна тотальна корупція, і в той же час даємо хабарі... Українці живуть роздвоєною свідомістю, часто навіть не розуміючи цього. Відмова від Леніна на користь лікаря, який врятував чи полегшив тисячі життів — для суспільства життєствердний факт. Одночасне встановлення пам’ятника Троцькому, навіть заради комерційної вигоди, — прояв хвороби роздвоєння, якої можна позбутися тільки спільним вольовим зусиллям. Коли ж зростеться розірвана свідомість і ми перестанемо плутати грішне з праведним? Коли ж до нас насправді повернеться той омріяний здоровий глузд?
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— Коли французи перестануть вшановувати Наполеона, який наробив стільки горя в світі й заради свого марнославства мільйони людей кинув у всесвітню бійню, коли ми перестанемо шанувати людей, які тільки тим і займались, що вбивали (а українців це стосується великою мірою), тоді, може, настане цивілізоване суспільство в усьому світі. Взагалі сакралізація насильства і постатей, пов’язаних із насильством, — це світова тенденція. А ми цю нещодавню історію, до всього, ще дуже боляче відчуваємо, бо знаємо від своїх близьких, у що нам обійшлися ці троцькі, леніни і сталіни. Але думаю, що Троцький — це не тенденція, а, швидше бізнес-проект кількох людей. Хтось, наприклад уманці, заробляє на святому, так, напевно, і бобринці хочуть заробляти на грішному. Сприймайте це як наслідок дуже складної інституціональної перебудови країни. Все це довготривалий процес виходу із Радянського Союзу і, мушу сказати, найближчим часом він не закінчиться. Так що давайте радіти з того, що на Полтавщині шанують людину, яка за своє життя зробила дуже багато добра, і замість злодія вшановують лікаря!
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Більшовики, прийшовши до влади, одразу поназивали своїми іменами все що завгодно: міста, вулиці, кораблі, бібліотеки, школи, стадіони... Вони розуміли, що через назви й символи в голови людей закладається певний ідеологічний код. Тому не треба думати, що наша поблажливість до більшовицької «топоніміки» така вже безневинна. Її потрібно приводити до розуму, ретельно, компетентно аналізуючи кожний конкретний випадок. Спроквола, але цей процес іде, про що свідчить і вшанування в Кобеляках Миколи Касьяна. Сам підхід мені видається правильним: потрібно максимально залучати локальну історію, «свої» імена...
Що ж до Бобринця і Троцького, то мій коментар буде, можливо, дещо несподіваним. Звісно, Троцький — постать демонічна. Він і Ленін — головні творці жовтневого перевороту 1917 року. Лев Давидович був лівим серед лівих, через те й намагався втілити ідею всесвітньої революції. Йому належить ідея трудових армій, як і чимало іншого, що пізніше назвуть «казарменим соціалізмом». Добре відоме його ставлення до України в 1917 — 1920 рр.: і досі вражає інструкція, яку в 1920 р. Троцький підготував для більшовицьких комісарів-агентів, котрих відправляли на Україну. Льву Давидовичу аж ніяк не відмовиш у знанні української «специфіки» і вмінні по-єзуїтськи використати її на свій лад...
Але — парадокс у тому, що саме Троцькому, починаючи з 1922 — 1923 рр. випало бути найзапеклішим, найпослідовнішим і найрозумнішим критиком Сталіна, сталінізму, тоталітаризму. Про це написано ѓрунтовні дослідження (І.Дойчера, Д.Волкогонова). Дивно, що про Троцького нічого не пишуть українські історики. Враження таке, що українські інтелектуали 20-х років сиділи собі тихо й ніяк не реагували на ті політичні дискусії, які в 1923 — 1929 рр. були надзвичайно гострими. Стосувалися вони таких питань, як демократія, історичні перспективи націй, економічний розвиток країни... Троцький був центральною постаттю в тих дискусіях. Резонували вони й в Україні, про що свідчить історія нашого Розстріляного Відродження. Все це варто досліджувати, тільки де ви — браття-історики?!
Ще один парадокс Троцького полягав у тому, що в кінці 30-х він виступив ... за самостійність України! Звісно, Україна мала бути «робітничо-селянською», але все ж логіка політичної боротьби Троцького зі Сталіним вела його до висновку, що Україна зазнає утисків, і що вона має право бути самостійною державою. Про це йшлося в кількох статтях Троцького передвоєнної пори, які в нас передруковувалися, — проте хто знає про них?
Але повернуся до Бобринця. Його міський голова (я з ним знайомий) не є прихильником тоталітаризму. І мотиви його рішень, як мені видається, мають не політичний, а соціально-економічний характер. Уявіть собі злиденний бюджет маленького південного міста на межі Кіровоградської і Миколаївської областей, поставте себе на місце міського голови, — правда ж ви змушені будете шукати якихось «фішок», аби привабити до цього міста туристів, інвесторів, просто проїжджий люд (неподалік проходить траса на Миколаїв, Одесу, Херсон, Крим)... У Бобринці збереглися два будинки, що належали Давиду Бронштейну, батькові «червоного Бонапарта». За кільканадцять кілометрів — залишки села Янівка, де народився Троцький. По-моєму, це цікаво. Зрештою, є ж у Мексиці музей Троцького! І нічого...
Тобто моя думка така: все залежить від того, якою буде концепція пам’ятника. Наскільки мені відомо, у Бобринці не збираються уславлювати й возвеличувати Троцького (як не уславлюють, скажімо, Наполеона у Франції). Хочеться вірити, що пам’ятник (якщо вже за нього беруться) буде адекватним, що його автори уявлятимуть свого «героя» таким, яким він був: «червоним Бонапартом», фанатиком, блискучим оратором і організатором, жорстоким політиком, талановитим літератором, самозакоханим вождем... Одне слово, демоном ХХ століття.
