По-справжньому я став цікавитися Республікою Корея буквально за декілька тижнів перед поїздкою до Сеула, де наприкінці березня відбувся саміт із ядерної безпеки. Отже, я став читати деякі довідникові матеріали про цю країну. Передусім мене вразило те, що за кількістю населення Республіка Корея переважає нашу країну на 2 млн чоловік.
До цього я вже знав, що Південна Корея має розвинуті кораблебудування, машинобудування, електронну промисловість. Побутова техніка під маркою «Самсунг» є майже у кожній українській домівці, а останнім часом стали досить популярними автівки «Хюндай».
Ще колеги журналісти, які в середині 1990-х років побували в Південній Кореї, розказували, що куштували там собачатину.
Звісно, кілька днів перебування в іншій країні замало для того, щоб зробити точні оцінки. Тим більше, коли доводиться висвітлювати саміт чи інший великий міжнародний форум. Втім, певні враження про країну та її жителів залишаються — звісно, якщо відкрити широко очі.
Все починається з воріт, якими в даному випадку був міжнародний Сеульський аеропорт Ічеон. Це чи не найкращий аеропорт у світі. Відразу впала у вічі його схожість із американськими аеропортами, обов’язковими атрибутами яких є фонтанчики з питною водою.
На противагу європейським аеропортам, усі магазини в Ічеоні зачиняються о дев’ятій вечора, хіба що за винятком одного-двох кафе.
Американський вплив відчувався й у самому Сеулі. Це прямокутної форми будівлі з бетону і скла.
Дорогою в столицю не можна було не помітити робіт, які ведуться біля берега моря. Як пояснив працівник українського посольства, таким чином південнокорейці готують майданчики для будівництва житла, якого катастрофічно не вистачає.
Сеул — справді дуже величезне місто. Його будинки прикрашають корейські ієрогліфи, й лише зрідка трапляються кафе з англійськими та французькими назвами. На тротуарах є багато «точок», де прямо на очах готують їжу, у тому числі — з рідкісних комах, яких спеціально вирощують для цього.
До речі, собак я так і не побачив у Сеулі. Разом із тим, ніхто не пропонував скуштувати собачатину, хоча деякі знавці з журналістського пулу стверджували, що тут десь спеціально вирощують собак для гурманів. Попри те, що в Південній Кореї всі американські фільми не дублюються, а супроводжуються титрами, у мене виникло враження, що корейці погано розмовляють англійською мовою. Двічі мені доводилось брати таксі, й обидва рази літні водії дивились на візитівку, на якій було написано адресу корейською мовою, та вводили її в GPS-навігатор. Або ж доводилось показувати конкретну адресу на карті.
А чи не найбільше впадає у вічі те, що корейці пов’язують із червоним кольором. У них це те ж саме, що у нас означає зелений. Наприклад, коли ліфт піднявся на ваш поверх, то, відповідно, загорається червоне світло. І в таксі — червоний колір означає, що воно вільне.
Цікаво і те, як корейці рекламують свою країну. У виставковому центрі, де відбувався саміт, було відкрито павільйони, де бажаючі могли ознайомитися не лише з досягненнями Південної Кореї в сфері атомної енергетики, а й із історією країни. Зокрема, велику популярність мав павільйон культури і туризму. Тут кожен бажаючий міг вдягнутися в національний одяг, який носили різні верстви населення у Середньовіччі, та безкоштовно отримати кольорову фотографію на пам’ять. Мені, наприклад, сподобалось імператорське вбрання, і я попросив, щоб мене сфотографували на мій фотоапарат.
Дуже багато літератури різними європейськими мовами про цю країну роздавали безкоштовно. Мені дісталась книжка «50 чудес Кореї у сфері науки та мистецтва», а також «Оповідання про синову любов, вірність, повагу та співчуття з історії та фольклору Кореї» французькою мовою. Цікаво, що ці книжки видано в рамках проекту сприяння духу та культурі Кореї.
Цікавим для мене виявився куточок каліграфії, де корейською мовою написали моє ім’я і прізвище та місце роботи. У відповідь просили написати це рідною мовою, що я і зробив. Як відзначали південнокорейці, українські імена та прізвища для них є дуже складними. До речі, жителі Республіки Корея, як і більшість східних народів, люблять зніматись із європейцями. Мене попросила сфотографуватися разом південнокорейська журналістка.
На вулицях корейці нічим не відрізняються від європейців, вдягаються так само. Південнокорейський етикет — поклони, наприклад, — помітний лише на офіційних зустрічах, коли молодші за посадою вклоняються старшим, а також коли, наприклад, глави корпорації «Хюндай» вклонялися Президенту України Вікторові Януковичу перед початком переговорів у Сеулі, де мені довелося бути свідком. Щоб зрозуміти, про який тип поклону йдеться, варто згадати те, як міністр Табачник уклонився Януковичу під час візиту президента Туркменістану до України.
