До редакції «Дня» надходить чимало листів від читачів — прохання про захист від свавілля чиновників, несправедливого суду, вимагання хабарів... У відчаї, не знаючи інструменту захисту своїх прав, люди звертаються до ЗМІ як до останньої інстанції. Ми намагаємося не залишати жодного листа без уваги. Проте привернути увагу до проблеми, на жаль, не завжди означає її вирішити.
Декларування прав і свобод людини і громадянина — це лише формальний бік демократії. Згадаймо, Конституція СРСР вважалася чи не найгуманнішою в світі. В той же час вже зовсім у недалеких 80-х роках в таборі загинув Василь Стус, засуджений «гуманним» радянським судом згідно з «гуманним» радянським законодавством. Україна відновила свою незалежність, проте пострадянська інерція й до сьогодні утримує острах серед більшої частини українського соціуму, який не дозволяє відверто захищати власні права і свободи.
Насправді громадянське суспільство, яке ми прагнемо побудувати, передбачає вироблення чіткого алгоритму та цілого механізму захисту своїх прав. Це поступове відвоювання особистого простору, якого ми роками були позбавлені. Юристи постійно наголошують: знаючи свої права та обов’язки, ви маєте значно менше шансів потрапити в халепу, стати жертвою корупційних вимагань або бюрократичної колізії.
Ще 1976 року на захист прав громадян Радянського Союзу стала Українська Гельсінська група, до складу якої входили такі знакові постаті як Микола Руденко, Олексій Тихий, Іван Кандиба, Петро Григоренко. Тоді активна правозахисна діяльність членів УГГ наразилася на запеклий спротив радянської влади. Це означало одне — напівпідпільна діяльність УГГ становить загрозу державній системі, побудованій якраз на нівелюванні цінності основних прав і свобод. Проте чи знають про УГГ сучасні школярі? Чи ставлять їм позицію генерала Григоренка у приклад? Відповідь, на жаль, — ні. Тоді на яких підставах вчитися сьогоднішнім громадянам захищати свої права, а головне — викорінювати страх перед твердим і послідовним захистом своєї позиції?
Минулого року в плані заходів учасників Літньої школи журналістики «Дня» було відвідання виставки у видавництві «Смолоскип», присвяченої видатному правозахиснику генералу Петру Григоренку. Для абсолютної більшості учасників, як тоді і для мене, постать Григоренка стала відкриттям. Будучи, здавалось би, людиною системи — генералом Радянської армії, — він знайшов в собі сили боротися проти цієї системи, прекрасно розуміючи, яка доля на нього чекає. Приклад генерала Григоренка і його однодумців дуже важливий. Вони поклали традицію правозахисту, яку потрібно вивчати й застосовувати у вже, здавалося б, зовсім інших умовах.
Сьогодні в Україні продовжувачем справи УГГ є Українська Гельсінська спілка з прав людини — Всеукраїнська асоціація громадських правозахисних організацій, метою якої є сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України в сфері прав людини та основних свобод. Як розповів «Дню» голова правління Спілки адвокат Аркадій Бущенко, 2009 рік для українського правозахисту став «урожайним» на успішні справи. Проте, як не прикро, переважна більшість з них закінчувалася в Європейському Суді з прав людини, який, як відомо, береться за розгляд справ тільки якщо ні один національний засіб захисту не дав результату. Проте, на щастя, не все так фатально й із українським правосуддям. Цього року Апеляційний суд Харківської області стягнув з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області компенсацію матеріальної та моральної шкоди, завданої громадянину Алексахіну Сергію Вікторовичу працівником органів внутрішніх справ ще... 1998 року. Простіше кажучи, одинадцять років тому пана Алексахіна було незаконно затримано та завдано йому небезпечних для життя тілесних ушкоджень. Тільки зараз йому вдалося добитися справедливості.
Терпіння, час і гроші — це те, що потрібно сьогодні громадянину, щоб добитися ефективності українського правосуддя. І навіть маючи в запасі ці три компонента, небагато людей зголошуються на те, щоб пройти всі судові інстанції аж до Європейського Суду, бо просто не вірять у позитивний результат, вважає Аркадій Бущенко. «Хоча, треба сказати, що в останній час кількість скарг на порушення прав і свобод збоку українських громадян значно збільшилася, — говорить правозахисник. — Ця позитивна тенденція пов’язана з тим, що, по-перше, правопорушенні зараз значно простіше виявити та довести, а по-друге, українці з часом все менше бояться репресій збоку держави».
Свого часу неоціненний досвід боротьби за власні права отримала і газета «День». Рішення Європейського Суду від 29 березня 2005 року стало прецедентним, адже до того жоден ЗМІ пострадянського простору не вигравав позовів проти політиків і, тим більше, не доходив з ними до Європейського Суду (/134809/). Ця історія розпочалася ще під час передвиборчої компанії 1999 року, коли два тодішні кандидати в президенти Наталія Вітренко та Петро Симоненко подали позов проти газети «День», і українські суди визнали «День» винним в заподіянні шкоди честі та гідності кандидатів — на підставі двох публікацій у «Дні» (від 21 серпня та 14 вересня 1999 року, в архіві на сайті «Дня» — www.day.kiev.ua). Натомість Європейський Суд задовольнив оскарження цих рішень газетою «День» та визнав державу Україна винною у порушення права на свободу слова. Напевно, справа захисту прав і свобод — це цілий комплекс різних складових. Звичайно, повинна бути дієва судова система. Крім того, необхідно мати традицію захисту прав і свобод людини. Традиція (чи прецедент) має бути створена лідерами, які першими прокладуть цей шлях. Але найперша складова — наявність високої правової культури та культури взаємодії в соціумі, й розуміння того, що демократія надає не лише права й свободи, але й наділяє обов’язками.
КОМЕНТАРI
Едуард БАГІРОВ, голова Міжнародної ліги захисту прав громадян України:
— На жаль, на сьогодні немає конструктивного діалогу між представниками державних органів влади та громадянами України. А це означає, що українці не мають можливості реалізувати свої права, записані в Конституції. Якщо казати про права, яких нам не вистачає, то це права звернення до органів влади, але якщо навіть таке звернення й надійшло — немає своєчасних відповідей від чиновників. У цілому ж, головна проблема — це незнання українськими громадянами своїх прав. Тому, на мою думку, нам необхідно проводити активнішу роботу в правовому освіченні людей, яке, насправді, нікому проводити, бо чиновники не зацікавлені в цьому. Ще одна проблема — це коли громадяни звертаються до судів і через деякий час відмовляються від подальших судових розглядів. Разом із тим, існують приклади, коли українці вміють захищати свої права, особливо, які стосуються трудового законодавства: виплати зарплат, пенсій, деякі питання майнового характеру. Проблема лише в тому, що дуже часто чиновники відписуються у своїх відповідях законами, що не відповідають сутності запитів. Люди ж, коли отримують відповідь, бачать різні статті законів, що нібито не дозволяють реалізувати їм їхні права. На цьому вони й заспокоюються.
Артем ФІЛІП’ЄВ, провідний юрист-консульт Національного університету «Острозька академія», викладач кафедри цивільно-правових дисциплін, кандидат юридичних наук:
— Я вважаю, що українці так чи інакше готові користуватися своїми правами та свободами, обізнані з ними. Але в людей чітко простежується недовіра до механізмів захисту їхніх прав, який реалізовується державою. Однозначно про все суспільство говорити не можна, але загалом така тенденція простежується. Адже довіра виникає на основі минулого практичного досвіду, який можна здобути лише в ситуації ефективного захисту державою порушених прав. Перше, що я б порадив українцям: не ставитися пасивно до порушення своїх прав і свобод, домагатися їхньої реалізації. В усіх цивілізованих країнах права та свободи громадян реалізуються за допомогою судової системи. В Україні суди працюють загалом нормально, але рішення судів виконуються лише на 30%. Про яку ефективність захисту прав за таких умов може йти мова? Якщо держава не може нормально працювати, треба змушувати її це робити. Адже ми платимо податки зі своїх заробітних плат на утримання державного апарату. Якщо в державних чиновників є кошти, щоб піднімати літаки для власних перельотів по території України, значить можна знайти кошти для реалізації судових рішень. Тому треба бути активними й боротися за свої права. Наприклад, при Острозькій академії діє юридична клініка PRO BONO, яка надає безкоштовні юридичні послуги населенню міста та сіл району. Люди звертаються до працівників клініки з різноманітними проблемами та отримують допомогу.
Андрій РИБАК, заступник декана факультету політико-інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія», кандидат політичних наук:
— По-перше, вміння чи невміння користуватися власними правами й свободами безпосередньо випливає зі стану політичної та правової культури громадян. На превеликий жаль, так склалося історично, що політична та правова культура українців є далекою від демократичних зразків. А тому наші співвітчизники, на відміну від європейців, громадян Канади чи США, звичайно не повною мірою використовують правозахисний потенціал. Однак тут є дві сторони медалі. Становлення у країні розвиненого громадянського суспільства залежить і від дій влади. Іншими словами, наскільки влада сприяє чи не сприяє цьому процесу, виконує чи не виконує конкретні зобов’язання перед своїми громадянами. Однак ми маємо достатньо прикладів, коли такі елементи громадянського суспільства, як громадські правозахисні організації, цілком успішно працюють на ниві захисту прав українців. Будемо сподіватися, що з кожним роком кількість таких прикладів зростатиме. І я вірю в те, що рано чи пізно політична та правова культура наших громадян досягне потрібного рівня. Хоча на це треба час.
Олег САМЧИШИН, президент Української асоціації споживачів:
— Споживач у 2009 році відстоював свої права активніше, він став частиною ринку. Хоча держава для цього нічого й не зробила... Просто українці в період кризи стали більше переживати за свої витрачені гроші, стараються їх відстояти. Утім, права споживачів на сьогодні ще важко захистити — скрізь тотальна корупція. Але, з іншого боку, й споживачеві «нічого втрачати», тому багато хто йде до кінця. У 2010 році я б порадив українцям краще вивчити свої споживацькі права — нині наше суспільство ще погано їх знає. Ні в якому разі не можна підписувати угоди «всліпу». Ну, а якщо вже сталася певна прикра історія і грубо порушуються ваші права — слід звертатися в громадські організації, пресу. Як правило, при загрозі розголосу в ЗМІ порушник іде на компроміс...
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора і завідуючий відділом соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України:
— По-перше, права людини в Україні охороняються законом і правоохоронною системою. По-друге, власною правовою активністю, що передбачає можливість прямого звернення до кваліфікованого правового фахівця. І, по-третє, це захист за допомогою громадських організацій. Проте зовсім інша ситуація, коли виникає взаємодія «людина-влада». Оскільки наша влада перебуває поза законом. Кримський поет Максиміліан Волошин говорив так: «Є два класи поза законом: правлячий та кримінальний». В Україні кримінальний ще якимсь чином регулюється правоохоронною системою, а от правлячий — ні. Прерогативою меншості громадян є звернення за захистом своїх порушених прав до кваліфікованих спеціалістів-правників. Оскільки для цього потрібні чималі кошти. Більшість населення собі цього дозволити не може, відтак страждає від порушень. Найперше — нам не вистачає захисту від свавілля влади. Коли звучить запитання: чи можете ви щось зробити, якщо влада порушує ваші законні права та інтереси? Більше 90% опитаних відповідають — нічого не можемо вдіяти. Найбільшою проблемою незахищеності є неможливість надати невідкладну медичну допомогу та забезпечити конституційне право на працю. Відстоювання прав залежить від кожного особисто. Проте у нас немає життєвого досвіду в реальних умовах відстоювати порушені права. Але ситуація не є настільки фатальною. Деякі права все ж, більш-менш, захищені та гарантовані.Приклади захисту своїх прав громадянами чи організаціями безумовно є, але вони небагаточисленні. Із практики українсько-американського бюро із захисту прав людини, можна назвати успішні справи по захисту прав в’язнів. Завдяки таким організаціям у нас змінюється пенітенціарна система. На білбордах мають писатися адреси та номера телефонів правозахисних організацій, а не те, що на них розміщують зараз. Важлива місія журналістів — давати людям потрібну та корисну інформацію, як захистити себе та свої права.
Підготували Олексій САВИЦЬКИЙ, Людмила ЖУКОВИЧ, «День», Вікторія СКУБА, Острог
