Тепер можна озирнутися на всі дорожні перипетії з гумором. Сказати, що ми ретельно готувалися до першої нашої спільної поїздки — не сказати нічого. Я перечитала про США все, до чого можна було отримати доступ в Україні, — iсторію, культуру тощо. Назубок вивчила увесь маршрут. Явно не сподівалася, що американське посольство мені відмовить у візі. Та зробила фундаментальну і непростиму помилку: почала дещо нервуватися в приміщенні посольства. Тож дам практичну пораду українцям, які прагнуть поїхати за океан: тримайте себе в руках, намертво приклейте білозубу усмішку, з похнюпленим чи жалісливим виразом обличчя вам нічого робити в консулатах чи посольствах. Звісно ж, одразу після одруження з Джеймсом, ми намагалися отримати дозвіл на цю мандрівку, але... мене на повному серйозі відсилали до Варшави за справкою про медичний огляд. Часу на такі «розваги» не було. Та й загалом, пахло приниженням. Отож ми все відкладали та відкладали цю подорож. Ось, нарешті, склалися зорі та фінанси і одразу — відмова. Телефоную до Джеймса, той щиро сміється й каже, щоб їхала додому, він зараз потурбує сенатора штату Оклахома. Я кладу трубку і зосереджено думаю, точніше в мені закипають всі лихослів’я, які я знаю чи бодай колись чула. Перекипівши, знову прямую до віконця посольства, перекриваючи доступ усім більш як на годину. Так чи інакше з’являється сам консул, починають уважно вивчати документи. Хоч як би там було, та класичний український жіночий дебош спрацював. Удома, я застаю Джеймса у стадії переговорів. Він миттєво додзвонився до Сенату. Там одразу відреагували могутнім вихлопом бюрократичного завзяття. Потім ніч, доки Джеймс усім дає «відмашку». Потім Бориспіль — Амстердам. «Велике сидіння» в Амстердамі. Літак до Чикаго. Зупинка мотора. Мені стає зле, я чіпляюся за Джима обома руками. Він сміється, мовляв, се ж тільки один мотор забарахлив, а в літака ще є три, а у тебе серце тільки одне. Він такий спокійний, отож мені про що турбуватися? Синці на його руках від моїх переляканих пазурів потім ще довго не сходили. І довгий політ над океаном поки літак не скине усе пальне, знову повернення до Амстердаму в моторошній мовчанці пасажирів. Знову чекання і знову Амстердам — Чикаго. Безперервна ніч ніколи не закінчиться. Ми рухаємося одночасно з часом. Отже, Чикаго. Технізована просторінь аеропорту. Незручний мотель, на кшталт наших районних готельчиків, одне слово, що чистий. Це те, що вимагає ретельнішого опису. До краю виснажений Джеймс, про себе не кажу, бо дивлюся на все його очима, інакше неминуче щось накою. Джеймс попереджав мене, щоб я нічому не дивувалася. Гаразд, тільки додому. До дому Джима. 24 години безперервно мчимо на комфортабельному автобусі через просторінь Америки, вже знаю, що це шлях від Кримських гір до Карпатських. Міняються пейзажі, незмінна тільки лискуча ошатна стріла дороги і рука водія, яка майже не рухається на кермі. Та ще галасливий лемент його напарника, який не дає йому заснути чи відволіктися. Я розумію: бездоганність дороги і майже впритул небезпека монотонності. Пасажири сплять, я спостерігаю. Людей нема. Бачу машини, трактори, чепурні безкраї кукурудзяні поля, трактори, комбайни. Де люди? Постійно запитую у Джеймса, це уже риторичне запитання, на нього мій чоловік не реагує. Він також не спить, але по його зосередженості ясно, що він щось прикидає і серйозно роздумує. Напередодні у нас була прикра розмова про те, чи зможу я на деякий час залишитися у США, принаймні на рік. Про це я, точно за Скарлет, буду думати потім, бо нарешті — Мускогі, столиця штату Оклахома. Крихітна автобусна зупинка, яку я прогавила, бо миттєво опинилася в цупких обіймах, потім машина, потім я вдома у Джеймса.
На порозі тендітна постать матері, яка чи то молиться, чи то просить...
Поки Джеймс веде розлогі розмови з відвідувачами, я забиваюся у крихітну спаленку, тож маю трохи часу на розлогі щоденнописання. У своєму зошиті я скрупульозно прописую все до найменших деталей і чутливо прислуховуюсь до себе. Вочевидь, я насторожена, ясно, що це не готель, не туристична поїздка. Мене тут чекали майже 7 років. Я потрапила на дуже делікатну приватну територію, вона для мене відкрита, але від мене очікують такої ж тактовності і точного сприйняття її правил. Про мене усі знають. На дружину доктора Мейса тут давно чекали. Але вона ніяк не може потрапити в темпоритм іншої побутової культури, увесь час помиляється, почувається вкрай незграбною. У відповідь усі розвертаються до мене з непробудними сяючими усмішками. У Джеймса також намертво приліплена усмішка-маска, від того він чужіє, даленіє, я почуваюся геть самотньою, безпорадною, бо ані в розмовах, ані в повадках я не вбачаю проблисків духу вільної Америки, задля якої я, власне, і їхала в цю нескінченну подорож. Усе закрито системою фраз, нескінченними о’кей, є проблеми, нема проблем, я можу чимось допомогти, хочеш поговорити» і т.д. Усі всім задоволені, з іскристими посмішками розповідають про свої особисті проблеми, поважніють при найменшому натяку на роботу чи здоров’я, усі готові прийти тобі на допомогу, брати участь у вирішенні твоїх проблем. Скажу відверто, я спершу вкрай насторожено сприймала цю схему спілкування, підозріваючи всіх і вся у нещирості. Тільки-но ми вперше поїхали в громіздкий торговий центр, де працювали невидимі і нечутні могутні кондиціонери, куди здебільшого люди приїжджали, рятуючись од немислимої спеки, і де спортсмени бігали, бабусі гуляли під зеленими платанами, діти гралися на мальовничих штучних галявинах, як одразу збагнула: привітність — суть постійної готовності до контакту. Я з цим мала неабиякий клопіт, бо здавалося вся ота хмара людей суне просто не мене і всі чомусь намагаються саме мені заглянути в очі і за щось вибачитися. Я постійно запитувала у Джеймса, що я роблю не так? Він зажурено усміхався: а ти думаєш мені було легко в Україні? У тебе нема ніяких проблем. Пройшло чимало часу, поки я перестала кулитися за спиною у Джеймса і підняла голову, всім і вся посміхаючись. І стало легше та простіше. Тож я вирішила ні в кого, ні про що не питати. Втім, я маю небайдужого перекладача в особі Джеймса і точно знаю, що через цю «цензуру» не пройдуть мої, м’яко кажучи, емоційні уточнення. (Мої дочки спершу з великим завзяттям намагалися пробитися через непробивну стіну Джеймсової люб’язності. Він веселився, сумував, брав участь у всіх їхніх маленьких і великих клопотах, але коли до нього зверталися з запитаннями, то одразу, як правило, брав за руку і починав розмову. Вона могла бути довгою, а могла бути дуже довгою. Дочки привчилися пильнувати за язиком і коли вже виловлювали запитання, то були готові, що попереду серйозна розмова. Спершу я думала, що це вишкіл гарвардського професора. Ба, ні.) Я скоро збагнула, що потрапила у вкрай релігійне середовище, де увага один до одного є непохитним правилом. Розуміючи, що це християнське оточення, я не запитувала про деталі. Втім, я підозріваю, що такого запитання Джим й не переклав би, аби не наразити мене на світоглядні дискусії, релігійні диспути. На це фізично не було часу. Нас делікатно супроводжували по церквах, храмах, костелах — просторих, зручних, повністю модернізованих. Їх осердя було дуже далеким від моїх улюблених Андріївської, Миколаївської, Покровської церков, Михайлівського чи Володимирського соборів. Хіба от в індіанській церкві мене вразила ікона, де всі апостоли і сам Ісус зображені червоношкірими з традиційними косичками. До мене приглядалися, адже я подарувала їм свій роман про Апостола Андрія. Усі очікували від мене сигналу для початку серйозної розмови. Вона так і не відбулася. А те, що таке мирне, вкрай обивательське середовище може враз перетворитися у серйозний науковий семінар чи конференцію — я мала нагоду не раз пересвідчитися. Для прикладу, якраз широко обговорювався вчинок губернатора штату, який відмовився зносити кам’яну стеллу, встановлену біля школи з накресленими на ній десятьма Заповідями Божими. Збагнувши причину такого інтелектуального переполоху я сказала, що в Україні такий губернатор мав би всі шанси моментально стрибнути у перший владний ешелон. На що Джеймс відповів: ні — йому кінець, він порушив закон. Ми приїхали в США на початку цього вельми знакового скандалу, поїхали, коли він закінчився. Були гарячкові дискусії, розслідування, відстежування, відміряли циркулем і лінійкою, приміряли до теорій Арістотеля та Ейнштейна, зрештою зійшлися на одній думці: він порушив закон. І крапка. Моє вільнодумство щодо українського законодавства Джеймс аж ніяк не схвалював. Закон — не предмет обожнювання, це механізм співжиття, його можна створити, змінити, відмінити зусиллям членів державної спільноти. Через обговорення, вибори, перевибори. Та якщо закон прийнятий — це закон. На мої зауваження, що в Україні, у нашому соціальному законодавстві всі слова правильні, але це лише букви, за якими порожнеча, Джим щораз відповідав незмінним біблійним: «Спочатку було Слово»... Все так. Та я по-справжньому заздрила американцям, які відвідують пошту, оплачують свої рахунки, отримують документи. Точність, вивіреність, незмінна люб’язність — ось разючий контракст між бюрократією України і США. Українська бюрократія безжально краде у нас час, життя та гроші. І навіть приватні служби, як от нотаріальні, надто скопійовані зі знайомих управлінських схем. (На фоні рядових українців, які вирішують у чиновницьких коридорах свої проблеми, Джеймс виділявся як золота стрекоза від мурахів. Він говорив про права, йому — про те, що потрібно ще якийсь папірець. О, безперечно, Джеймс все розумів. Він володів точним окоміром на людей і ситуації. Може, тому він говорив, що ні на яку державу він працювати не буде. Ані на американську, ані на українську. Це було його принциповим рішенням. Він ніколи б не увійшов у державні структури. В Україні він прийняв правила гри, але не схвалив їх. Внутрішньо він був незалежною людиною із власним поглядом на роль держави і права особистості.)
Утім, мої усамітнення вмить припинилися, щойно зауважено мої поривання кудись забитися, заховатися. Вмить з’являється матуся, бере мене за руку і як маленьку зводить до вітальні, де ми вдвох листаємо фотознімки, вирізки з газет, альбоми. Ось покійні сестричка і тато. Ось Джим у дитинстві, юності, юний бакалавр, юний магістр, доктор... На слух оклахомська вимова позбавлена гаркавого «джо», набагато ліричніша і м’якша за класичну американську. Перед від’їздом я вже навіть пробувала заговорити. Ще би трохи... Дружелюбна атмосфера мене до цього всіляко заохочувала. Вранці ми з крихітною мамусею обходимо володіння Мейсів. Пуста земля, неподалік висвічується озерце, але до нього не дійти, замулене, кишить зміями. На деревах веселяться білочки, поміж оселями гордо чимчикує зграя здичавілих індиків. Хтось колись купив їх, але не піднялася рука їх вирізати, тож вони перевальцем бродять знайомими стежками. Годують їх усі разом. Мені неприроднім видаються оті п’ять гектарів незораної і незасіяної землі (землі червоної людини — такий переклад назви Оклахома). Джеймс пояснює, що колись дуже давно тут сіяли бавовну у великих кількостях, довівши тим самим землю до повного виснаження. Ось тепер уряд платить дотації тим власникам, які залишають землю неторканою. Ця земля не знала плуга майже століття. Переді мною — земельний резерв і ресурс держави... Утім інтимні посиденьки з матусею швидко закінчилися. Джеймс рахував миттєвості, проведені мною на цій землі. Темп прискорювався. Ми їздили на позиченій у відомої бізнесменки Джінет машині, комфортабельній і, головне, з кондиціонером, бо спека сягала за п’ятдесят. Дихати було нічим. Отже, у нашому списку три індіанські музеї, культові споруди, дерев’яна військова фортеця, сміттєзавод, військовий госпіталь, підприємство по виробництву будинків, легендарні оклахомські озера, зустрічі в клубі мільйонерів, відвідини індіанського коледжу, оклахомського університету тощо. Це все окрім щоденних запрошень на особисті зустрічі, нескінченних інтерв’ю. Аякже. Усі знають, Джеймс працює десь далеко, по інший бік земної кулі. Та для них — він гарвардський професор, а це височина, яка викликає всезагальну увагу і повагу. Та ще та обставина, що він так би мовити «зробив» себе сам. Адже було мало шансів хлопчині з бідної родини вступити до коледжу, не кажучи вже про докторський ступінь. Та ще водночас Джеймс працює над статтею якоїсь необ’ємної величини на допотопному комп’ютері ще епохи динозаврів і встигає погратися в «цивілізацію», ця комп’ютерна гра, складна, багатоходова, коли я побачила на моніторі знайомі контури, то подумки вилаялася: і тут вона, причепа! А поза нашими мандрівками Україна вже пробралася в будинок Джеймса. Не злазили з телефону діти, ніби щось передчуваючи, щодня телефонували з «Дня». Та Джеймс уже не заводив розмови про наш переїзд до США. Він явно сумував за Україною, за Києвом. Тут йому було легко, затишно, але затісно. І тільки коли ми переступили поріг нашої київської квартири, він розвів руками і вигукнув: «Ось наша маленька хата. Ми вдома. Боже, я вдома!» Тут я не знаю, хто з нас більше радів...
Наш візит відбувався на тлі щойно пережитої трагедії, вибуху торгового центру в Оклахомі, де багато хто з Джимових знайомих втратив рідних і близьких. І проблем місцевого значення: якісь підлітки розбили вікно у синагозі. Джеймс мені пояснює, що в Мускогі є всього одна єврейська родина, і я не розумію загального стривоження, поки не дізнаюся, що на 40 тисяч мешканців цього вельможного містечка з столичним статусом є понад двісті церковних і храмових споруд. У деякі я заглянула і аж тоді збагнула, яку послугу зробив мені Джеймс, коли прихопив в дорогу англомовне видання «Київ», текст якого сам редагував. Ця книжка була, вочевидь, презентаційною, створеною для керівників держави під час закордонних візитів. Моє честолюбство було заспокоєне, коли у відповідь на всі розпити він показував розкішні полтавські чи карпатські краєвиди, чорноморські пейзажі і, найголовніше — українські храми. Переглянувши світлини з «Софією Київською» багато хто не міг повірити, що таке взагалі буває. І тут Джеймс щиро тішився: «Так є, — повторював він, — так є». Він говорив про Україну з матусею, друзями, сусідами, журналістами, прибиральниками та бізнесменами, читав лекцію в клубі мільйонерів Оклахомщини, говорив у музеї племені черокі... Там я була суворо обмежена тільки заасфальтованими доріжками і не сміла навіть доторкнутися до землі, на якій явно миготіло якесь таємниче, але закрите для стороннього ока життя. Джеймса пропустили до вігваму дванадцяти вождів, а мене зупинили. Яким робом вони безпомилково визначили, хто може пройти до головного святилища, а хто ні — мені незрозуміло й досі. А сам він для мене на тій далекій, чужій для мене землі був органічною частиною тої України, яку я щиро любила і якою захоплювалася. Майбутньої України.
