Сьогодні виповнюється двадцять років з того часу як Україна прийняла історичний документ — Декларацію про державний суверенітет. З цієї нагоди Верховна Рада України збереться на урочисте засідання. Очевидно, депутати будуть говорити правильні і пафосні речі. Так, справді, в певний історичний момент цей документ виконав свою місію. Події до та після прийняття Декларації ще доведеться дослідити історикам, але сьогодні, після 20-річного проміжку часу, залишається відчуття гіркоти. Багато в чому Декларація залишилася просто декларацією. Сьогодні Україна залежна — політично, економічно, з військової точки зору, незахищеним є інформаційний простір.
У той час, коли Росія дивиться на Захід, а в Білорусі по телебаченню виступає Саакашвілі, Україна вустами Кузьмука приєднується до спільної системи протиповітряної оборони країн ОДКБ, а в Запоріжжі вже стоїть пам’ятник Сталіну. Ще кілька років тому надія світової демократії на посттоталітарному просторі, сьогодні Україна впевнено крокує у глухий кут, пропускаючи вперед тих, хто так довго докладав зусиль, щоб зіпсувати імідж України.
Звичайно, не все так безперспективно. Для реального, а не декларованого втілення незалежності та суверенітету потрібна нова енергія з новим типом мислення, яке передбачає незмінну асоціацію недоторканності особистого простору із суверенітетом держави. На це потрібен час, а головне, вольові зусилля — те, чого нам якраз бракує.
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю одного з авторів Декларації про державний суверенітет України Володимира ВАСИЛЕНКА, який розповідає про те, як створювався цей історичний документ. А про те, наскільки вдалося реалізувати поставлені в Декларації цілі, — в матеріалі Сергія Стуканова «Декларація і реалізація».
