БЕЗ ДАХУ НАД ГОЛОВОЮ
Ще років 5 — 6 назад бомжі у Житомирі були своєрідною екзотикою — у поодиноких представників цього племені охоче брали інтерв’ю місцеві журналісти. Сьогодні ж їх можна зустріти ледь не на кожному перехресті міста. Водночас, як довідався автор з бесід із різними посадовцями, жодна державна або комунальна установа в Житомирі обліком цієї категорії наших співгромадян не займається, а тому у визначені її чисельності доводиться оперувати приблизними даними. Зокрема, за оцінкою міського голови Анатолія Фесенка, зараз у Житомирі на 290 тисяч чоловік населення налічується більше 1 тисячі людей, які з тих чи інших причин опинилися на вулиці поза своїми домівками. Такої ж думки дотримується і начальник Житомирського міського відділу Управління МВС України в області полковник міліції Олександр Радько. Перший з них вважає, що ця цифра означає десятикратне зростання чисельності бомжів у місті за останні 5 років. О.Радько визначає цей приріст у 10 — 15% щорічно. Причому обидва стверджують, що за темпами бомжизації ситуація у Житомирі є типовою, проте не може вважатися складнішою у порівнянні з іншими середніми або великими містами країни. За їхніми спостереженнями, якими вони поділилися з автором, є досить багато міст, де становище з бомжами значно гірше.
Утім, слід відзначити (і це випливає, зокрема, із розповіді згаданого полковника О.Радька), що значна частина, якщо не більшість, тих, кого ми зазвичай називаємо бомжами, формально такими не є, оскільки мають паспорти, а в них відмітку про прописку, однак живуть, якщо можна так висловитись, на вулиці. Чому? Про це далі. І ще одне зауваження — говорячи про бомжів, ми будемо мати на увазі і чоловіків, і жінок.
Взагалі, в залежності від певних ознак, цей прошарок наших співгромадян умовно можна поділити на кілька основних категорій: тих, хто ще має якийсь дах над головою (квартиру, місце у гуртожитку, за які вони не платять роками, куток у рідних, тощо) і тих, хто вже позбувся такого даху (серед останніх є такі, кого просто вигнали з дому рідні чи близькі, а є й такі, і їхня частка невпинно зростає, хто продав своє помешкання, або втратив право на нього в інший спосіб); є також бомжі осідлі, які живуть у Житомирі, утім, як і в інших містах, багато років, а є бомжі-мігранти (О.Радько називає їх сталкерами і оцінює їхню частку приблизно в 10%), є бомжі з паспортами або іншими документами, що засвідчують їхню особу, а є безпаспортні, які загубили або просто знищили свої документи (останнім весь час потрібно вирішувати дилему — постійно переховуватись від міліції і бути позбавленими будь-якого соціального статусу або легалізуватися в офіційному порядку), але оскільки серед безпаспортних бомжів трапляються і злочинці, то такі особи не поспішають зустрітися з правоохоронцями; ще є бомжі, хто має рідних і близьких (дітей чи батьків, чоловіків чи дружин, братів чи сестер і таке інше), які, відмовивши їм з різних причин, а частіше, через пияцтво, в притулку під своїм дахом, все ж епізодично чимось допомагають їм (іноді хоча б нагодують), а є такі, хто втратив усякі зв’язки з ріднею (таким найгірше — здебільшого їх не хочуть бачити у вічі навіть власні батьки або діти); є також бомжі, хто бажає або спроможний знайти бодай випадкову роботу (не збір пляшок і макулатури), а є ті, хто втратив всякі надії на це і здатен тільки на жебрацтво.
Але відійдемо на деякий час від загальних міркувань. Ось кілька історій, почутих автором від бездомних житомирян або від інших людей, які знали їх.
ЗАСНУТИ І НЕ ПРОКИНУТИСЯ
Геннадію І. було 54 роки (дієслово «було» вжито тому, що, поки писався цей матеріал, до автора дійшла звістка, що він помер в якомусь підвалі). Корінний житомирянин, він в юності захоплювався творами фантастів. Але вже змолоду пристрастився до спиртного, поступово став алкоголіком, але, якщо можна так висловитись, тихим. Працював майстром з ремонту холодильників. З першою дружиною, з якою дітей не мав, розлучився після кількох років спільного життя. Більше 20 років прожив з другою дружиною — в їхній сім’ї виросла дочка, яка нині вже доросла. В останні роки Геннадій втратив роботу і став пиячити сильніше. Щоб дістати грошей на випивку, почав продавати речі з сім’ї. З півроку назад дружина вигнала його з дому, хоча квартира, в якій вони жили, належала ще батькам Геннадія... На його похоронах ні дружини, ні дочки не було.
Ганна Гурченко (вона, як і дехто інший, погодилась на оприлюднення свого прізвища), теж корінна житомирянка. Їй 45 років. Закінчила в свій час Київський політехнічний інститут. 15 років працювала інженером-інструментальником на Житомирському заводі верстатів- автоматів. Кілька років назад, коли підприємство майже зупинилося, потрапила під скорочення штатів. Ще в молодості залишила першого чоловіка зі своїми двома малими синами — пішла до іншого. Проте залишилася прописаною в тій квартирі. І перший, і другий чоловік померли. Сини тепер вже дорослі, живуть у Житомирі, в тій же квартирі, де виросли. Старший вже має свою сім’ю. Їхня мати бомжує вже більше двох років — діти другого чоловіка вигнали її з домівки. Каже, що соромиться навіть зателефонувати до своїх синів. Ночі проводить у підвалах багатоповерхівок, а вдень, як і більшість інших бомжів, порпається в сміттєвих контейнерах в пошуках їжі, порожніх пляшок або макулатури. Бідкається, що бомжів розвелось стільки, що зібрати хоча б з десяток пляшок, або кілька кілограмів макулатури дуже важко. Коли наш кореспондент розмовляв з нею, була напідпитку. «Лягаю спати у підвалі з однією думкою: заснути б і не прокинутися» — каже колишній інженер.
Олександр Новіков народився у Житомирі 40 років тому. Відслужив в армії строкову. В молодості скоїв вбивство — в сварці проломив молотком голову «опонентові». Провів «на зоні» 8 років, працював токарем, отримував зарплату. Там, на поселенні, мав дружину і сина. Однак жінка залишила його і повернулася до рідних у Росію. Поки був в ув’язненні, батьки померли, а їхній дім знесли, прописки немає, на облік його не беруть. Олександр хворий на туберкульоз, але систематично не лікується. Каже, що звертався до міліції, міськвиконкому з проханням надати хоч якийсь притулок, але нічого не добився. Стверджує, що в міліції «обнадіяли» — скоїш, мовляв, новий злочин, то ми тобі швидко знайдемо помешкання. Мріє про притулок, де б такі, як він сам, мали б чисте ліжко, тумбочку для своїх речей, можливість помитися і триразове харчування. І хоче також мати роботу, щоб розплатитися за це.
Володимир Степанюк (йому близько 50 років) «живе» в тій же бетонній ніші, що й Олександр. Його вигнав із хати рідний син, забравши гроші, виручені батьком за свою продану однокімнатну квартиру. Коли я розмовляв з ним, був п’яний мов очіпок.
Довелося автору чути розповідь про одного з патріархів житомирських бомжів, що він нібито регулярно робить досить значні грошові перекази своїй дочці, яка живе в іншому місті з коштів, добутих жебрацтвом або якимось іншим способом.
Картина з натури. У контейнері порпаються двоє бомжів (досить молоді чоловік та жінка). Перший спочатку знайшов цукерку в обгортці, розгорнув папірець, обнюхав солодку кульку і галантно запропонував її дамі. А потім пригостив молодичку ще й знайденим там же підгнилим апельсином. Поласувавши ще чимось з цього контейнера, обоє повільно почвалали вздовж вулиці повз вітрини, завалені ковбасами, сирами, тістечками, іншими апетитними делікатесами.
КОМУ ВОНИ ПОТРІБНІ?
Вже згаданий мер Житомира Анатолій Фесенко в бесіді з автором зауважив, що, на його думку, головною причиною зростання кількості бомжів у місті є наявність значних мас збіднілих в результаті економічної кризи, що переживає наша держава, соціально незахищених людей. В тому, що все більше і більше наших співгромадян опиняється на вулиці, винні і самі ті, хто стає бомжами, і держава приблизно в рівних пропорціях. З одного боку, каже Фесенко, бомжі на рівному місці не з’являються — про них мали б потурбуватись рідні, ті ж самі сини або дочки, які зобов’язані своїм батькам появою на світ. З іншого боку, продовжує він, і органи місцевої влади повинні робити все можливе і неможливе, щоб допомогти цим людям. Зокрема, міськвиконком надає декому з них одноразову грошову допомогу в розмірі 30 — 50 гривень. Але серед 4 тисяч житомирян, хто отримав у минулому році таку допомогу, бомжів було одиниці. Так, на думку завідувачки відділом соціального захисту міськвиконкому Світлани Сапкової, мерія повинна надавати допомогу перш за все дітям-інвалідам, дорослим інвалідам, багатодітним сім’ям. Одиноким престарілим людям та іншим житомирянам, які самі не спроможні створити собі хоча б мінімально необхідні матеріальні умови і часто в разі хвороби не мають можливості придбати потрібні ліки. Однак при таких темпах бомжизації як Житомира, так і інших міст, стверджує мер, ця проблема переростає міський рівень, і повинна бути розроблена відповідна державна програма, підкріплена належним фінансуванням. Коли б у міському бюджеті було достатньо коштів, каже А.Фросенко, можна б було створити спеціальний притулок для бомжів і навіть організувати при них групи фахівців для надання їм медичної допомоги, а також для роботи із соціальної і психологічної їхньої реабілітації.
В свою чергу полковник О.Радько говорить, що в суспільстві нині склалася ситуація, коли виживає той, хто сильніший, а слабшим важко втриматися на поверхні. Бомжі, за його висловленням, це люди, що опинилися на самому дні життя. Бомжами, продовжує він, часто стають внаслідок цинічних дій шахраїв, які, скориставшись довірливістю збіднілих людей, здійснюють сумнівні комбінації. Вимоги закону в таких випадках здебільшого формально виконуються, а тому повернути свої квартири обдуреним людям практично неможливо. Для захисту постраждалих від подібних махінацій людей, вважає О.Радько, потрібно на законодавчому рівні розробити певні механізми, які можна було б задіяти в разі їхнього обману.
Основним документом, яким керується міліція стосовно бомжів, є наказ по Міністерству внутрішніх справ №553 від 1992 року «Про створення спеціальних приймальників-розподільників для осіб, затриманих за бродяжництво». Якихось спеціальних законів чи постанов Кабміну щодо цього не існує. На виконання згаданого наказу в минулому році під час проведення різних оперативних заходів у місті було затримано і доставлено до спецприймальника УМВС, який знаходиться у Житомирі, 329 осіб, із них 290 – це громадяни України. Причому затримують майже виключно тих, у кого немає документів, що посвідчують особу, або стосовно яких є підозри у скоєні ними злочинів. І дійсно серед них було виявлено 25 чоловік, які під виглядом бомжів переховувались від правоохоронних органів. Усіх, кого затримують, фотографують і знімають у них відбитки пальців. Робиться це, сказав «Дню» начальник штабу Житомирського міськвідділу міліції підполковник Володимир Карапетров, з подвійною метою: встановлення на можливу причетність до скоєних злочинів і забезпечення можливості впізнання в разі смерті когось із бомжів. Згаданий спецприймальник-розподільник, розповів авторові під час його відвідин начальник цього закладу підполковник Василь Євпак (останній значний час був начальником Житомирської в’язниці) розрахований на 60 місць. Тих, хто попав сюди, в тому числі й бомжів, спочатку мають право затримати на термін до 3 діб для встановлення особи, а якщо з’явилися підозри про причетність їх до скоєння якихось злочинів, то, з санкції прокурора, можуть продовжити термін перебування підозрюваних в спецприймальнику до 30 діб. Після перевірки затриманим або дають довідки, що посвічують їхні особи, і відпускають на всі чотири сторони, або під конвоєм переправляють у інші міліцейські заклади. Перших ще намагаються десь працевлаштувати, але, зауважує той же В.Євпак, в умовах масового безробіття це вдається в поодиноких випадках (направити, наприклад, пастухами в сільгосподарські підприємства). А із зазначеною довідкою людина вже має право отримати паспорт, а з ним і надію десь прописатися і хоча б самотужки влаштуватися на якусь роботу. Зокрема, згідно з указом Президента України від 16 червня 1999 року, в обласних центрах та інших великих містах створені центри адаптації осіб, які втратили соціально корисні зв’язки. У Житомирі такий центр представляє собою невеликий гуртожиток на 40 чоловік. Там приймають і тимчасово приписують за направленням органів міліції чи місцевої влади і майже виключно тих, хто був випущений із місць позбавлення волі. І втратив зв’язки з рідними і близькими. Так, за минулий рік з 38–ми чоловік, які зверталися за допомогою до центру адаптації (а як пам’ятаємо, кількість бомжів у Житомирі оцінюється приблизно в 1000 чоловік) 34 вийшли на свободу з в’язниць. Проживало ж там в цей же період постійно 29 осіб, з ний 13 чоловік отримали допомогу з пропискою, 14 чоловік поставили на облік, у міському центрі зайнятості, з яких 3 були працевлаштовані, а 4 направлені на лікування в медичні заклади. Як бачимо, в своїй основній масі бомжі навіть не намагаються звернутися до центру адаптації. Як розповів «Дню» колишній старший інспектор закладу Леонід Іщук, багатьом представникам цього прошарку не подобаються достатньо жорсткі правила проживання там, зокрема, діє заборона на вжиття спиртного. І далі згадав, що особливо «свободолюбиві» мешканці центру, які йдуть з нього, буквально за кілька тижнів стають схожими на звичайнісіньких бомжів.
За словами О.Радька, бомжі є також одним із факторів погіршення криміногенної ситуації в місті, хоча в переважній більшості це стосується дрібних крадіжок (курей з сараїв, білизни з сушарок багатоповерхівок, посуду, виробів з кольорових металів, тощо...). Ці люди, каже він, дуже деградують. Коли стоїть холодна чи навіть морозна погода, багато з них помирає від переохолодження. Всього ж за минулий рік у Житомирі, за даними міліції, замерзли або вмерли з іншої причини 29 безпритульних городян.
Далі, якщо погодитись із твердженням, що бомжами стають перш за все особи, схильні до алкоголізму (утім, особливих доказів такої думки, мабуть, не потребується), то логічно було б вислухати і тих, хто професійно займається їхнім лікуванням. Так, за даними Житомирського обласного наркологічного диспансеру, в області на обліку знаходяться 28 тисяч хворих на алкоголізм. Причому, за оцінками його фахівців, реальна кількість таких хворих вдесятеро більша. До 25–30% пацієнтів облнаркодиспансеру, підкреслив в бесіді з вашим кореспондентом його головний лікар Анатолій Бех, складають саме бомжі. До 6% «контингенту» закладу – це алкоголіки, направлені на примусове лікування за ухвалою суду. Водночас, говорить А.Бех, будучи державними комунальним закладом, облнаркодиспансер фінансується всього на 30–40% від потреби, і коли б хворі або спонсори не робили благодійних внесків і не платили за ліки, то коштів на безплатне лікування цій установі вистачило б максимум на 3 місяці. Кількість ліжко-місць скорочується: замість 450 місць на початку 90–х років у поточному році тут повинно залишитися 150 місць. Тому хворих на третю стадію деградації (а це в основному бомжі) у диспансері тримати 45 діб, яких потребує повний курс лікування і реабілітації, вже не можуть. Хоча багато бомжів намагаються потрапити туди не стільки, щоб підлікуватись, скільки для того, щоб використати диспансер як своєрідну базу перепочинку. Зважаючи на це, зараз керівництво цього закладу збирається звернутися до облдержадміністрації з пропозицією про створення спеціальних нічліжок або притулків для бомжів. Взагалі (тут А.Бех солідарний з житомирським мером) повинна бути розроблена загальнодержавна програма допомоги деградованим людям.
Ідею створення притулку для бомжів підтримує і начальник управління охорони здоров’я Житомирського міськвиконкому Сергій Кобилінський. Останній вважає, що з огляду на велику загрозу розповсюдження різних інфекційних хвороб, на які хворіють найчастіше бомжі, цих людей потрібно тримати під медичним контролем. «Люди не можуть бути нічийними, – каже С.Кобилінський, – і суспільство повинно допомогти їм». Хоча, стверджує він, у тому, що такі люди опустилися на саме дно суспільства, вони на 100% винні самі, оскільки із–за слабкості свого характеру не змогли вирішити свої проблем.
Проте головний психіатр області і віце-президент Асоціації психіатрів України Віктор Шумлянський має свій, дещо парадоксальний погляд на зазначені проблеми. На його думку, нема достатніх підстав говорити про бомжів як людей з порушеною психікою. Вважаючи, що зростання їхньої чисельності є в певній мірі симптомом деградації суспільства в цілому, він водночас проводить аналогії між становищем у нашому суспільстві бомжів із стилем життя так званих «хіпі» 60–70-х років минулого століття. А ще В. Шумлянський вважає бомжизацію міст природною платою нашого суспільства за демократичні процеси.
Деякі категорії бомжів, за словами заступника начальника обласного управління соціального захисту Василя Шушпана, зокрема пенсіонери та інваліди, мають право на проживання в спеціальних інтернатах. Однак особливого бажання, говорили автору керівники місцевої міліції, потрапити туди більшість із них не виявляє, віддаючи перевагу «вільному» життю у підвалах, на горищах, тощо.
І ще один суттєвий момент. Шанси бомжів, визнає заступник директора Житомирського обласного центру зайнятості Віра Шишковська, влаштуватися на постійну роботу мізерні: за рівнем безробіття область посідає одне з чільних місць в Україні.
НЕВТІШНЕ РЕЗЮМЕ
Безсумнівно (і це вже частково звучало в попередньому викладі), що бомжизація наших міст має два основних аспекти. Перший із них пов’язаний з особистісними чинниками, другий — із суспільними.
До особистісних чинників слід віднести слабкодухість, відсутність волі, схильність до пияцтва, байдужість до власного становища, слабку обізнаність із законами, невміння раціонально розпорядитися своєю власністю. Наслідком поєднання слабкодухості із схильністю до пияцтва стає те, що такі особи втрачають авторитет у сім’ї і покірно залишають свої домівки, коли їх звідти виганяють. І ще. В абсолютній більшості майбутні бомжі в таких випадках навіть не намагаються відстоювати (хоча б через суд) свої права.
Складніша справа з тими нашими співгромадянами, які добровільно продали (найчастіше за безцінь) своє житло, а гроші, які б могли використати для оренди якогось помешкання, віддали родичам або пропили, чи ці гроші у них відібрали шахраї, бо позбавитись власного житла нікому заборонити не можна. Автор впевнився, в процесі спілкування з безпритульними житомирянами, більшість із них байдуже ставиться не тільки до свого зовнішнього вигляду і суспільного статусу, але й до власного життя взагалі. Проблема байдужості бомжів до власної долі мала б стати предметом посиленої уваги фахівців-психологів.
Щодо суспільних чинників. Слід відзначити, що процес бомжизації міст є, вочевидь, складовою частиною більш загального процесу люмпенізації широких прошарків населення України, що спричинилася невдалим проведенням соціально-економічних реформ. В нинішніх умовах, коли боротьба за виживання стала повсякденною реальністю нашого суспільства, гіпотетично можливий і такий підхід до проблем, що розглядаються — вважати бомжів ізгоями, які не витримали жорстокої конкуренції за гідне місце в людській спільності, ізгоями, викинутими суспільством на узбіччя життя. Якщо розвинути цю думку до логічного завершення, то ми будемо змушені визнати, що деградація і загибель бомжів є виправданими з огляду на природні закони — таким чином суспільство «очищається» від людей, які виявилися «зайвими» в ньому. Автор свідомий того, що це звучить жорстоко, але, якщо дивитися правді у вічі, нині в нашому суспільстві де- факто панує саме таке ставлення до цієї проблеми.
Зрозуміло, що на прикладі тільки Житомира робити широкі узагальнення стосовно проблеми бомжизації міст ризиковано, але автор впевнений, що раніше чи пізніше (краще раніше) цими питаннями доведеться зайнятися всерйоз як державним і комунальним установам, так і громадським організаціям.
ЩО РОБИТИ?
Грунтуючись на бесідах з офіційними особами, про які йшлося вище, і на власних спостереженнях автора, потрібно зробити наступне. Спочатку необхідно спробувати взяти на облік хоча б більшість бомжів. Потім виявити серед них хворих на туберкульоз та інші небезпечні хвороби — таких направити на лікування. Алкоголіків пролікувати від алкоголізму (навіть примусово через суд). Знайти рідних цих людей і спробувати допомогти відновити їхні зв’язки з ними. Запропонувати бодай якусь роботу, хоча в умовах масового безробіття це буде зробити вкрай складно. Допомогти тим, хто не має паспортів, отримати їх. Бомжам пенсійного віку допомогти оформити пенсії. Бомжам-інвалідам, бомжам-пенсіонерам, хворим на інші хвороби (психоневрологічні, наприклад) запропонувати місця в спеціальних інтернатах. Хоча відомо, що туди дуже неохоче йдуть навіть «нормальні» люди. Тут треба ще раз підкреслити, що значна частина бомжів спочатку не захоче мати справу з державними або громадськими організаціями. Але якщо вони побачать, що їм щиро хочуть допомогти, то більшість із них піде на контакт з цими установами.
Окремим питанням слід виділити проекти створення нічліжок для бомжів (дехто з посадових осіб так їх і охрестив «бомжатниками»). По-перше, у тих, хто хоч якось стикається з цією проблемою, нема одностайності у поглядах на те, якими повинні бути притулки. В усіх випадках ті, хто ночував там, з настанням дня повинні були б залишити їх. І зрозуміло, що основним фактором, який міг би обумовити вибір того чи іншого варіанту, стане наявність необхідних для цього коштів (у бюджеті Житомира на згадані цілі не змогли викроїти ні копійки).
Утім, в таких випадках постане проблема необхідності огляду вуличних «пацієнтів» лікарями з метою виявлення хворих на інфекційні хвороби, педикульоз, тощо і направлення їх у відповідні лікувальні заклади, обладнання душів для помиття і спеціальних прожарувальних камер для дезинфекції їхньої одежі, видачі одежі від «секонд-хенд», годування хоч раз на день чимось схожим на їстівне. Щоправда, коли з’являться нічліжки, охочих вигнати людей з їхніх домівок може побільшати, але цей можливий негатив не повинен стати перешкодою створенню згаданих притулків.
А ще там потрібні (про це говорив і мер Житомира А.Фесенко) представники служби зайнятості, щоб спробувати залучити бомжів до якоїсь оплачуваної роботи. Тобто, треба надати бомжам шанс на повернення до нормального життя, як вони його, цей шанс використають, буде вже залежати від них. Скоординувати ці зусилля мали б місцеві служби соціального захисту. Зрозуміло, що все це буде коштувати недешево. Безумовно, що за нинішніх обставин бюджети (що місцеві, що центральний) такого навантаження не витримають. Але до цієї справи могли б підключитися благодійні організації, релігійні конфесії, підприємства, приватні особи тощо...
А може, дійсно, суспільство не повинно брати на себе такий обтяжливий клопіт — опинилися люди на узбіччі життя, то хай там і животіють, хай вмирають. Нема людини — нема проблеми?
Але давайте зважимо, що державі обійдеться дорожче: подальша деградація значної частини її громадян, яка буде прогресувати і затягувати на дно суспільства все нових і нових його членів (а це буде означати різке збільшення маргінальних груп у нашій країні) чи спроба зупинити і навіть спрямувати в зворотний бік цей процес.
Р.S. Поки писався цей матеріал, кілька бомжів, яких знав автор (про смерть одного з них вже згадувалось), випали з поля його зору. Проте з’явилися десятки нових.
