Після останніх заяв і пропозицій, що пролунали на Мюнхенській конференції з питань безпеки та після неї, стає зрозумілим, що Стамбульський саміт НАТО має шанси стати не менш історичним, ніж Вашингтонський 1999-го. Тоді йшлося про перше розширення Північноатлантичного альянсу на Схід, і вперше було заявлено про вихід дій НАТО за попередні межі відповідальності Альянсу, що до тієї пори дорівнювали кордонам країн — його членів. Зараз гостро стає питання про надання НАТО принципово нової ролі (згідно з тими рішеннями, що були ухвалені у Вашингтоні та Празі), а відповідно, й про створення принципово нового механізму прийняття рішень, про істотний перерозподіл ігрових ролей між Сполученими Штатами Америки та європейськими союзниками, про серйозну внутрішню реформу Альянсу.
Помічник Генерального секретаря НАТО Жан Фурне, який заявив, що між Європою та Сполученими Штатами існує незбалансованість у прийнятті рішень і що «з обох боків Атлантики треба щось міняти», став чи не першою високопоставленою офіційною особою Альянсу, яка озвучила слова, сказані «Дню» одним із західних експертів півтора року тому: НАТО потребує структурної реформи, й це буде проведено «в робочому порядку». Як це може бути зроблено, поки що не розголошується, зараз говориться лише про боротьбу з надмірною забюрократизованістю, скорочення числа комітетів, передачу ряду функцій Атлантичної Ради (складається з послів країн-членів НАТО) до комітетів. Проте очевидні розбіжності в поглядах між «старою Європою» та Сполученими Штатами, і навіть саме по собі розширення Альянсу до 26 членів (про що буде офіційно заявлено в Стамбулі) з планами прийняття ще щонайменше трьох нових членів (йдеться про Хорватію, Македонію та Албанію) дійсно потребуватиме нових підходів і, можливо, нової філософії. Вперше різниця в поглядах між провідними членами Альянсу стала помітною під час іракської кризи, коли Німеччина, Франція та Бельгія не погодилися з рішеннями, пропонованими Сполученими Штатами. При цьому, однак, ніхто не ставив під сумнів необхідність самого існування НАТО, і не йшлося про вихід з Альянсу жодної з незгодних країн.
Чергова неузгодженість виникла вже під час Мюнхенської конференції з приводу заклику Сполучених Штатів до залучення НАТО до стабілізації Близького Сходу. Суперечки, як показало обговорення проблеми в Мюнхені, тривають і всередині «старої Європи», і серед інших союзників. Проте очевидно, що ця тема буде однією з головних під час Стамбульського саміту. Один із варіантів її вирішення запропонувала Італія: міністр закордонних справ цієї країни Франко Фраттіні заявив, як повідомили агентства, що Рим 3 березня на засіданні Атлантичної Ради виступить з ідеєю підписання пакту між НАТО та країнами Середземноморського басейну для протидії тероризму. Це б перетворило нинішні звичайні відносини на привілейоване партнерство (досі особливе партнерство в різних формах з Альянсом мали тільки Росія та Україна). На думку міністра Фраттіні, цей пакт міг би бути розширеним і охоплювати близькосхідні країни включно з Іраком.
У разі успішного просування цієї ідеї був би зафіксований вже третій масштабний вихід НАТО за межі суто північноатлантичного простору. Перший раз це сталося 1999 року з сумнівними з правового погляду бомбардуваннями Югославії, другий триває й дотепер — Альянс керує операцією в Афганістані. «Близькосхідний акцент» діяльності НАТО міг би стати першою серйозною заявкою на глобальний характер Альянсу — але тільки в разі досягнення внутрішнього консенсусу, до якого зараз досить далеко, та успішності самої місії. Така заявка, знову ж таки, потребуватиме надзвичайно серйозного переосмислення функцій Альянсу, його нинішньої ролі в системі міжнародних відносин, і особливо — відносин з Росією, яка вже зараз вимагає інспекційного доступу до баз НАТО, щоб переконатися, що вступ до Альянсу балтійських держав не означає для неї загрози. Неважко припустити, що проблема готовності Альянсу до таких змін буде ключовою не лише під час Стамбульського саміту.
Проблема готовності європейських країн-членів НАТО до більш самостійних дій залишається актуальною з часу закінчення «холодної війни». Гучно оголошена Францією й Британією «європейська оборонна ініціатива», схоже, дещо пригальмувала. Створити європейський корпус швидкого реагування, здатний до розгортання в будь-якій точці земної кулі в найшвидші терміни, поки що не вдається, i першим результатом зараз можна вважати рішення Франції та Британії створити спільний контингент з 1,5 тисячі військових, які мають бути готовими до розгортання протягом двох тижнів будь-де. Цей контингент, як пише Financial Times, заплановано створити до 2007 року, він не повинен конкурувати з НАТО. «Єврокорпус» п’яти країн-членів ЄС також поки що не пройшов справжнього «бойового хрещення». Однак за всіх умов країни ЄС все одно не мають сьогодні альтернативи НАТО в якості існуючого механізму спільної безпеки, «європейський» елемент якої цілком міг би виступати в якості автономної структури.
Нинішній етап розширення НАТО, як неодноразово наголошувалося, не є останнім. Після Румунії, Болгарії, Словенії, Словаччини, Латвії, Литви, Естонії на черзі — Хорватія, чий вагомий розвиток відзначив міністр оборони США Рамсфельд, Македонія і Албанія, чиє приєднання викликано передусім міркуваннями реконструкції Балкан. «Балканський вимір» може стати набагато серйознішим викликом, ніж східний, але й це — ще не остання нота. «Атлантизм» поступово «бере в кільце» Чорне море, й Україна, якій вдається виконувати роль партнера, має всі шанси повністю вписатися до нової архітектури безпеки. Досі процес стримувався проблемами розвитку самої України, роллю Росії та проблемами розвитку самого НАТО. Зараз експерти, як українські, так і західні, стверджують, що попри передвиборні репутаційні втрати Україна до Стамбульського саміту має шанси переконати атлантичне співтовариство в необхідності переходу до нової якості відносин. Основою була б вже не Хартія про особливе партнерство, а, можливо, угоди про приєднання до Плану дій з набуття членства та поглиблений політичний діалог (остання готувалася ще до саміту в Празі).
