Виклики чи загрози?

Учора в столичному Українському домі відбулися перші президентські слухання на тему: «Виклики, породжені свободою». Президент вирішив порадитися з вiдомими та поважними в країнi людьми — як вирішувати проблеми, очевидні вже й для влади. Одну з них окреслив ведучий слухань, перший заступник глави Секретаріату Президента Іван Васюник: «В Україні стала легітимною декларативна політика. Ми навчилися підписувати полум'яні документи, однак, підписуючи їх, тримати щось, тобто фігу в кишені, розуміючи, що не обов'язково виконувати їх, або наступного дня можна робити все зовсім навпаки... Українська демократія — унікальне явище, так би мовити, демократія одноразового використання народу під час виборів».

У реальності перші президентські слухання скидалися радше на великий круглий стіл. Але саме їх проведення, а також заявлена владою готовність шукати «нові форми громадянсько-державного діалогу» — чинники, безумовно, позитивні. У ході слухань обговорювали зокрема концепцію стратегічної ради з розвитку держполітики при Президентові України, якій і планують доручити подальше налагодження відкритого діалогу Президента з суспільством. Віктор Ющенко, який відкривав і закривав пленарне засідання форуму, пообіцяв врахувати почуте при підготовці щорічного президентського звернення.

Мабуть, найсильнішими були виступи на слуханнях міністра економіки України Арсенія Яценюка та письменниці Оксани Забужко. Тези виступу О. Забужко «День» пропонує увазі своїх читачів.

Після революції нова влада успадкувала країну, яка знаходиться на порозі гуманітарної катастрофи. За індексом гуманітарного розвитку Україна посідає в Європі 80-те місце — третє з кінця. Головне національне багатство кожної країни — її люди, їхні здібності й потенціали — марнувалось і продовжує марнуватися в цілком варварський, «пострадянський» спосіб.

За всi роки незалежності Україна так і не виробила (і не збиралася виробляти!) самостійної гуманітарної політики — ні інформаційної, ні культурної. Постколоніальне, а за ментальністю — радянське, українське чиновництво взагалі не мало поняття, що ця сфера в незалежній країні належить до таких самих першочергових державних пріоритетів, як політика економічна, фіскальна чи зовнішня (відомий курйоз, коли одного з кучмівських гуманітарних міністрів запрошено було виступити на східноєвропейському форумі з питань культурної політики, і наш достойник простодушно розповів міжнародному співтовариству про те, що політики повинні бути «культурні», — навіть не здогадуючись, що словосполучення «культурна політика» може мати якесь інше значення). Все, що робилося в цій сфері українською державою, — це розвал старої, ще радянської інфраструктури і нічим не обмежений бенкет на її руїнах — у вигляді паювання бюджетних коштів по власних кишенях. Все, що робилося в цій сфері українською нацією, робилося не завдяки, а всупереч державі, — в режимі самодіяльних «партизанських» ініціатив. В результаті такого «самодіяльного» розвитку Україна за роки незалежності випала з числа культурних націй.

Ця катастрофа пройшла непоміченою і для нової політичної еліти, що прийшла до влади внаслідок помаранчевої революції, — прийшла без виразної програми гуманітарних реформ, щиро ототожнюючи «гуманітарку» з соціальною сферою, тобто зі збільшенням доходів населення (це логіка не XXI, а XIX століття, — доінформаційної доби, коли ще вважалося, ніби ліквідація матеріальних злиднів автоматично призведе до ліквідації й злиднів духовних: тільки в ХХ столітті цивілізація дійшла до розуміння, що це сфери незбіжні, хоч і взаємопов'язані). Масштаб тих духовних злиднів, у які скотилася країна, досі не заміряний. З певністю можна ствердити тільки те, що її «культурні політики» примудрилися в історично стислі терміни виконати колосальну руйнівницьку роботу. Інформаційний простір нації — той, без якого неможлива її політична єдність і формування самої національної ідентичності, — було роздроблено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та вправляла на наших просторах свої ідеологічні впливи як сама хоче.

(При цьому інформаційна ізоляція України від решти цивілізованого світу залишилася на рівні 1991 року). Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий, кіно-, аудіо-, відеоринок. Мільйони українських громадян посаджено, в кращому разі, — на вбогий духовний пайок «із сусідського столу», в гіршому — взагалі фізично позбавлено доступу до всіх і всяких духовних цінностей, — чим зведено націю до рівня тубільного племені, щедро забезпеченого хіба що рекламою «вогняної води» та ще ритуальними співами й танцями а-ля Кіркоров—Басков. Безжурно розтриньканий інтелектуальний потенціал нації, її мізки — десятки тисяч висококваліфікованих фахівців, які внаслідок триваючого від 1990 х «брейндрейну» розтеклися «по чужих країнах» (і для повернення яких на Батьківщину досі не було з боку держави жодного поруху!), українська невігласократія спробувала компенсувати на рівні свого розуміння, — прискореним темпом штампуючи дипломи «доцентів з кандидатами» та «проффесорів» iз двома «ф», як колись більшовики свою «червону професуру». У висліді інституційно українська наука стала стрімко деградувати, перетворюючись на бізнес торгівлі дипломами, — на тлі обвальнго, і далі прогресуючого падіння якості освіти на всіх рівнях (за жодним із міжнародних рейтингів жоден український університет не входить ні в першу світову тисячу, ні навіть у першу європейську сотню найкращих університетів, — коли говоримо про успіх економічних реформ у Польщі та країнах Балтії, варто пам'ятати: одна з причин успіху — в тому, що тамтешні університети серед ліпших таки значаться, і книжок на душу населення там видається в кількадесят разів більше, ніж в Україні).

Отже, духовно — інтелектуально, інформаційно, культурно — Україна себе сьогодні не забезпечує. Усі її гуманітарні показники — на рівні не європейських країн, а колишніх колоній третього світу. Приховати це неможливо — одна-єдина ганебна ескапада на кшталт тої, яку наші «культурні» чиновники утнули на Франкфуртському ярмарку-2005, здатна завдати абсолютно невідшкодовного удару по іміджу країни, значною мірою звівши нанівець і позитивний образ Майдану, і всі запевнення керівників держави на міжнародних саммітах про буцімто «європейську націю» (те, що позитивний імідж кожної країни створюється, насамперед, коштом державної пропаганди її культурних здобутків, для нової влади ще також не стало аксіомою). Але найбільша загроза 14 років нашого культурного колоніалізму — не «зовнішня», а «внутрішня»: у цих умовах неможлива ні національна консолідація, ні витворення політичної нації. Позбавлений доступу до знання в найширшому сенсі, український громадянин не може й знати, чим йому пишатися, — почуття, без якого не буває повноцінного громадянства. Не маючи доступу до власної культурної спадщини (жодного зібрання творів класики за 14 років, жодного музею, який би відповідав сучасним вимогам і т.д.), вкрай погано знаючи історію й минулу, й сучасну (приклад — медійна презентація Майдану), ніколи не чувши імен тих, хто складає славу національного пантеону, позбавлений загальнонаціональних інформаційних інститутів громадянскої спільноти (без друкованого органу, аналогічно до «Figaro», «Spiegel» чи «New Yorker», неможлива консолідація освіченої верстви в масштабі всієї країни), — одне слово, без культурної ідентичності — український тубілець залишить своїх племінних вождів бавитися скальпами політичних противників — і вигравати вибори не в діалозі з власним народом, а в шахових партіях із політтехнологами іноземних держав.

Це не «виклик, породжений свободою», — це загроза, породжена рабством. Загроза майбутньому нації, яка має за собою, мабуть, найтрагічнішу історію в Європі, — і яка в усіх випробуваннях зуміла зберегти гідну подиву моральну силу й душевне здоров'я. Не варто випробувати, наскільки може вистачити цих сил і здоров'я в умовах того духовного голоду, в які її поставлено, — краще вчасно виправити пріоритети: з колоніальних — на державницькі.