пам’яті видатного режисера Сергія Параджанова.
9 січня минуло 75 років від дня його народження. Він помер вісім років тому і похований на своїй історичній батьківщині — у Вірменії, але Україна шанує і шануватиме його ім’я з особливим трепетом і ніжністю. Напевно не тільки тому, що він зняв ледь не найбільш увінчаний міжнародними нагородами і символічний за проникненням у суть характеру нашої землі фільм «Тіні забутих предків», а й тому, що дав своїм колегам приклад немислимої, абсолютно еталонної свободи, якій можуть позаздрити і сучасні митці, котрі творять у набагато більш вегетаріанський, аніж параджанівський, час.
Про Параджанова цими днями говорять і пишуть багато — пристрасно, надривно, глибокодумно. Говорять як про генія, котрий, навіть враховуючи скомпрометованість епітета, який у нас прийнято ліпити до будь-якого піжона, справедливо. Він, мабуть, і був генієм — не тільки у своїх унікальних зрілих кінороботах — «Тінях...», «Саят-Нові», «Легенді про Сурамську фортецю», а й за самою надмірністю своєї натури, якій було завжди тісно — чи серед прописних моральних істин, чи художніх шаблонів, чи загальножиттєвих правил. По суті, сама поява і присутність таких людей у світі спростовує невикорінний диктат банальності в ньому.
Тому вчасно і передбачливо стримаємо перо, готове вивергати панегіричні штампи. Хоча б тому, що історія вчить: немає способу надійнішого щоб знищити унікальність генія, аніж сліпа посмертна слава — увесь цей фіміам тупого захоплення, патока відфільтрованих мемуарів, невгамовне солодкі соплі і придихання. Дай Боже, щоб великого Сергія Параджанова, фантазера й максималіста, порушника табу і жерця краси, не звузили посмертно. Він-то якраз розумівся на божественній нешанобливості. І такому дорогоцінному мистецтві свободи.
