Прогноз, зроблений три місяці тому про те, що народні протести незабаром повалять диктатуру в Тунісі, усунуть від влади в Єгипті Хосні Мубарака, спровокують громадянську війну в Лівії Муаммара Каддафі та здіймуть переполох серед режимів від Марокко до Ємену, викликав би серйозний скептицизм. Ми знали, що гніт був сухим, але ми не знали, як і коли він спалахне. Тепер, коли це сталося, як далеко може поширитися полум’я?
Деякі коментатори стали називати цей момент «арабською весною», пробудженням, яке може назавжди підірвати самодержавство на Близькому Сході. Ефект доміно здається очевидним. У країнах регіону проживає надто багато молодих людей, і там дуже мало робочих місць. Ціни на продовольство зростають. Корупція викликає гнів.
У Єгипті молоді люди, натхненні зображеннями супутникового телебачення, а ті, хто отримав підтримку через сучасні засоби зв’язку, розпалили й підтримали вогонь. З огляду на доступність цих технологій, їхня здатність каталізувати протест може подолати кордони, які колись здавалися неприступними.
Та коли на карту поставлено виживання авторитарних режимів, вони швидко вчаться виявляти загрози в околицях та адаптуватися до їх зустрічі. Хоча супутникове телебачення, мобільні телефони та онлайнові соціальні мережі можуть примусити деякі авторитарні режими більш чутливо реагувати на потреби громадян, уряди можуть також використовувати ці технології для виявлення і локалізації загроз, для контролю комунікацій між активістами і для передачі власних повідомлень. Або, в разі потреби, вони можуть просто відключити їх.
Якщо говорити про це конкретніше, то протести, які сьогодні хвилюють арабський світ, мають мало спільного з «празькою весною» 1968 року або революціями, які прокотилися Східною Європою наприкінці 1980-х. На відміну від східних німців, чехів та поляків періоду холодної війни, ті, хто протестує на нинішньому Близькому Сході, не об’єднані опозицією до іноземного контролю. Слід зазначити, що багато хто з арабської молоді обвинувачує Америку в підтримці місцевого диктатора, але їхнє обурення не можна порівняти з антирадянськими настроями у Варшавському договорі. В арабської молоді немає Радянського Союзу, який треба повалити, — і немає Європи, до якої можна було б приєднатися.
Натомість нинішній Близький Схід понад усе схожий на дедалі неспокійніші колишні радянські республіки кілька років тому. 2003 року «революція троянд» у Грузії привела до влади молодше покоління на чолі з президентом без зв’язків із радянським комунізмом. Михаїл Саакашвілі залишається при владі, хоча жорстока чотириденна війна з Росією 2008 року різко обмежила можливості Грузії впливати на події за її межами.
В Україні помаранчева революція 2004 року скасувала результати сфальсифікованих виборів, відтіснивши Віктора Януковича на користь Віктора Ющенка. Але 2010 року, коли популярність Ющенка досягла рекордно низького рівня, Янукович виграв вибори, які міжнародні спостерігачі оголосили вільними і справедливими.
У Киргизстані 2005 року «тюльпанова революція» змусила Аскара Акаєва піти у відставку. Внаслідок нашвидку проведених виборів президентом країни став Курманбек Бакієв. Проте 2010 року новий раунд протестів примусив Бакієва піти у відставку.
Як і на Близькому Сході, кожне з цих потрясінь відобразило готовність багатьох людей ризикувати своїм життям і засобами для існування, аби повалити корумпований уряд, який не міг чи не хотів генерувати можливості й добробут для них. Усі три вибухнули, як грім серед ясного неба. Донині їхнім основним тривалим ефектом було те, що вони налякали сусідню автократію і спонукали до дій.
Уряди Вірменії, Азербайджану, Білорусі та Узбекистану відфільтрували й розігнали організації громадянського суспільства, вигнали західних спостерігачів та співробітників гуманітарних організацій і залякали місцеві суди, щоб ті гарантували потрібні рішення, пов’язані з проведенням виборів. Узбекистан, зокрема, довів свою готовність жорстоко обійтися з протестувальниками. Найбагатші з пострадянських держав, Росія і Казахстан, вдалися до аналогічних попереджальних кроків проти нестабільності, що ніколи не наставала.
Як у Грузії й Україні, в Тунісі та Єгипті будуть нові уряди, яким доведеться боротися зі старими проблемами. Інші арабські режими поки що торують собі шлях назад до стабільності за допомогою грошей, яких у більшості колишніх радянських республік не було. У деяких із них досить коштів для нових субсидій, адресних пожертвувань і для того, щоб більше платити своїм військовим та силам безпеки й дедалі більше укріплювати їхні інструменти і методи боротьби з заворушеннями.
Загрози для багатших держав Перської затоки, зокрема, перебільшені. Бахрейн, єдина країна у світі з більшістю шиїтів, керована монархією сунітів, залишається в напруженні. Але король Хамад бен Іса Аль Халіф може й надалі розраховувати на допомогу своїх друзів із глибокими кишенями в Саудівській Аравії, які мають тверді наміри запобігти поширенню безладів у Бахрейні на східну провінцію своєї країни, багату на нафту, в якій також проживає більшість саудівських шиїтів. Урешті-решт, більшість шиїтів у Бахрейні, мабуть, отримає більше прав, політичного представництва, грошових виплат та робочих місць, але Халіф залишиться при владі.
Ще менше ризику в самій Саудівській Аравії, де король Абдулла нещодавно обіцяв більше стимулюючих витрат на понад 130 млрд. доларів США. Нечисленні демонстрації в Саудівській Аравії складаються практично з шиїтської меншості, яка викликає мало співчуття в більшості сунітів та іноземних будівельників, які просять підвищення заробітної плати і покращання умов праці.
Президент Сирії Башар аль-Асад користується більшою внутрішньою підтримкою, ніж передбачають нещодавні повідомлення в ЗМІ про заворушення на півдні країни. Також уряд Ірану, очевидно, не стикається з реальною небезпекою. Жорстокий розгін протестів після виборів 2009 року продемонстрував рішучість влади будь-що підтримувати порядок. Сьогодні більшість членів опозиції Ірану продовжуватиме намагатися змінити країну в межах нинішньої системи. На Близькому Сході лише заворушення в Ємені можуть призвести до ще однієї зміни режиму.
За межами Лівії, де жорстока безвихідь може тривати протягом деякого часу, режими Північної Африки, які поки що тримають оборону, також виплутаються. Протести в Марокко не зменшили широкої народної підтримки короля Мухаммеда, тож нині обіцянки економічних і політичних реформ, імовірно, задовольнять опозиційні партії. В Алжирі демонстрації втратили імпульс, а президент Абдель Азіз Бутефліка може розраховувати на своїх військових, щоб утримати непохитних активістів в узді.
Арабська весна перевернула уявлення про народне терпіння в регіоні. Почалася нова глава. Але ми ніколи не повинні переоцінювати здібності нових урядів вирішувати старі проблеми — або недооцінювати винахідливість і жорстокість старих режимів.
Ян БРЕММЕР, президент Eurasia Group і автор книги «Кінець вільного ринку: хто стане переможцем у війні між державами і корпораціями?»
