Говорять, що коли сниться цирк, це означає, що наяву людині вдалося зберегти радість життя. Розшифрувати загадку підсвідомості в цьому випадку не важко — асоціативний ряд «цирк — радість — оптимізм — енергія» настільки стійкий, що уявити собі улюблене з дитинства мистецтво підхопленим мітлою кризисності здається нереальним. Він-таки, стійкий асоціативний ряд, заважає усвідомити й те, що сьогодні артистові з червоним ковпачком на носі, який виконує неймовірні сальто-мортале, нерідко доводиться проводити ревізію всіх кишень, щоб купити собі щось на вечерю. Або, наприклад, те, що жонглер, який демонструє ідеальну точність і спритність рук, через п’ять хвилин після виступу думає про те, що манежної вправності йому, напевно, недостатньо, щоб у 40 років знайти собі роботу… Проте про все по порядку.
Сьогодні цирк у тіні. Ні, не подумайте, що в українців хліб затьмарив свого вікового партнера — видовища. Річ у тім, що тепер у нас як такого центрального державного цирку з усією його атрибутикою — яскравим фасадом, постійною трупою й різноманітними програмами — не існує. По суті, з усього перерахованого залишився хіба що будинок на столичній Площі Перемоги, що іменується Національним цирком.
До речі, на його підтримку й іде велика частина виділених на цей вид мистецтва бюджетних грошей. Тут виступають переважно гастролери, а вітчизняна циркова братія розійшлася по фірмах і фирмочкам й працює в «бродячих» шапіто. Існують, щоправда, й інші варіанти адаптації артистів до сучасних умов. Наприклад, поїхати за кордон, потрапити у відому (або не дуже) трупу й за десятки тисяч доларів вертітися під куполом і зникати з чарівного ящика. Нині естафету колишнього Союзу, де цирковий жанр був у чималій пошані, перехопила Корея. Там у цей вид мистецтва з кожним роком вкладають усе більше грошей, і тамтешній цирк поступово стає предметом національної гордості. Цікавий нюанс розповів член Всеукраїнської громадської організації «Цирковий союз Кобзова» Віктор Кошман. Коли в Корею вперше приїхали працювати українські артисти, зустріли їх там добре, і місячну працю оцінили в тисячу доларів. А коли приїхали з візитом у відповідь і довідались про прибутки українських артистів цирку, наступного разу нашим артистам більше ніж 500 доларів не запропонували.
Для того, щоб їхати за кордон або «світитися» на батьківщині, звісна річ, потрібен, як мінімум, номер, що хоч трохи виділяється. У цирковому жанрі все відбувається як у співаків, які усвідомлюють, що успіх гарантовано при наявності яскравого хіта. На відміну від вокалістів, які перебувають при продюсерах, у цьому випадку фінансова сторона номера цілковито лягає на артиста. Режисура, костюм, при необхідності тварина… кошторис виходить пристойний. Тому знаходилися і знаходяться сміливці, котрі, сподіваючись на успіх і подальше фінансове благополуччя, продавали квартири. Чим і давали старт жорстокій грі під назвою «російська рулетка». Не вийшло — артист залишається без квартири, без коштів для існування, а заразом і без гучного імені. За словами В. Кошмана, такі випадки, на жаль, нерідкісні, як нерідкісні й сорокарічні утриманці, які сидять на шиї у родичів або живуть на циркову пенсію. Мало кому вдається перекреслити спогади про своє щоденне царювання на манежі, захоплені очі глядачів і стати на облік у центр зайнятості. Однак є й свої винятки. Якщо не знали — одна з тих немолодих жінок, що продають кульки під будівлею Національного цирку — заслужена артистка України.
Проте цирк — це заразлива хвороба, одного разу підхоплений вірус якої вже не виводиться ніякими ліками. Звичайну — але лише для мігруючого цирку — історію розповів директор одного із семи цирків «Кобзов» Сергій Свірін. Заїхали вони якось у невелике місто. В один із днів після виступу підходить до нього дівчина. Збентежено посміхаючись, представляється Ларисою й просить лише про одне: щоб артисти взяли її із собою. Недовгі роздуми трупи цирку-шапіто — і тепер Лариса так само, як і вони, живе у фургончику; після того, як продасть квитки на виставу, готує собі обід на маленькій електроплитці й коротає дні у двометровій кімнатці.
Чесно кажучи, не зараженим цирковим вірусом життя цих артистів здається повним відчаєм. «Італійський дворик», зроблений із декількох фургонів, що стоять навколо, польові кухні, відсутність зручностей і неможливість побути насамоті. У випадку із цирком «Кобзов» артисти можуть почуватися дійсно по-королівському: все ж таки душ і нагрівальні прилади взимку в кімнатах для інших бродячих артистів — небачена розкіш. Спокійне життя у власній квартирі називається відпусткою. Решту 11 місяців п’ять разів на тиждень о 19.00 починається робота, повне табу на алкоголь, біль у спині та постійна гра. Жінки, кожна з яких виховує відразу всіх дітей циркової трупи, в перерві між репетиціями й виставою обдумують меню. До речі, спостереження свідчить, що в цирку існує неписаний шлюбний закон: артистка може вийти заміж лише за колегу — ніхто не захоче возити за собою безробітного чоловіка. Що ж до сильної статі, то цей закон не діє. Наприклад, дружина клоуна Володимира Чайковського, будучи за фахом кравчинею, циркові лаштунки пізнає лише за збігом життєвих обставин, тобто емпіричним шляхом доводить, що з милим і в курені рай. Подібна історія сталася й з нинішнім директором цирку Сергієм Михайловичем. Провівши всю юність на манежі, він у якийсь момент ухвалив рішення покінчити з ним раз і назавжди. Працював слюсарем, шофером, обзавівся сім’єю. Здавалося, запах тирси й барви манежу можуть сплисти хіба що в мемуарах. А ні: потягло назад. Спершу сімейна незгода щодо професійних пристрастей ледь було не закінчилася розлученням, а потім дружина наважилася їздити з ним. Цікаво, що весь комплект професійних витрат циркові артисти все ж усвідомлюють. Ольга Маковій iз акробатичного дуету «Бархан» цирку «Кобзов» безапеляційно заявляє, що не бажає циркової долі своїм дітям, каже, що мріє бачити їх серйозними людьми з вищою освітою. Проте, як правило, виходить iз точністю до навпаки. Іншого способу життя циркові діти собі не уявляють. З пелюшок стаючи свідками того, як створюються номери, їхній професіоналізм зароджується ще на генетичному рівні.
Чим, власне, викликана багаторічна стійкість циркового магнетизму, артисти пояснити не можуть. Після першого виступу з’являється адреналінова залежність — тобто необхідність у тому, щоб у час «Ч» серце починало напружено калататися. Крім того, розказують артисти, існує така річ, як енергетичний бумеранг. Для того, щоб вийти ще раз на сцену, треба напередодні відчути емоції глядача, перебрати їх на себе й подзарядитися позитивом. У свою чергу, артист також віддає багатотисячній аудиторії свій заряд. Що ж первинне, а що вторинне — це питання для артистів схоже на дискусію про яйце й курку. Просто так воно є, й не може бути інакше, стверджують вони.
Слід сказати, що це, в принципі, й усе, чим відрізняється психологія циркова від психології глядачів. Усупереч тому, що може здатися, артисти далеко не всі душа компанії, рідкісні дотепники й заводії. Часто буває навпаки: сценічна ексцентричність обертається на замкненість і неговіркість у житті. Та й приколи циркових мало чим відрізняються від розиграшів у менш «святкових» колективах. Хіба що підганяються вони під умови життя й роботи. Наприклад, жарт про те, що ведмежа вилізло з клітки, або що 1 квітня комусь присвоїли звання заслуженого — не ті жорстокі насмішки, які часом можна побачити між клоунами на арені.
До речі, найбільші філософи в цирку — клоуни, що ще раз підтверджує полярність манежного й життєвого образів. Вони говорять, що їхній жанр — найтяжчий, притому, що слов’янський глядач набагато чутливіший і критичніший, ніж європейський. Оцінюючи українського глядача, клоун Ігор Олійник говорить, що зараз ми охочіше сміємося над собою, ніж раніше. Саме із цієї причини такий щирий захват викликає інтерактив під час вистави, а аж ніяк не демонстрація підніжок і кпинів один одного. Частково це сталося, на думку І. Олійника, тому, що сьогодні у глядачів немає кумирів у цьому жанрі, подібних до Нікуліна, Карандаша або Олега Попова. А ще — що нині сміхотерапія набагато запитаніша, і для того, щоб досягти своєї мети, вона повинна використати витончені методи й техніку.
Проте це теорія. Артисти розуміють, що «в самому нефальшивому мистецтві» фальші сьогодні як ніколи багато. Ольга Маковій каже, що в Україні не почувається значущою й потрібною — професіонали нині не в моді, оскільки вимагають належної винагороди за свою працю. Так з’являються вульгарні клоуни, які викликають швидше жалість чи огиду, ніж задоволення, й гімнасти, які можуть похвалитися хіба що костюмами. Часом вони звинувачують глядачів, говорить О. Маковій, у тому, що вони, мовляв, сьогодні тупі й не зрозуміли всієї філософії номера. Хоча в цирковому мистецтві не повинно бути недомовок — глядач і артист тут говорять однією зрозумілою і простою мовою.
Комусь з артистів це дійсно вдається. Трупа «Кобзова» розказує, як часом після вистави до них підходять глядачі й запитують: чи можна прямо зараз придбати квиток на завтра. Іноді вони признаються в тому, що їх просто охопило нав’язливе бажання «звірити» роботу, а іноді — що цирк сьогодні один iз небагатьох дієвих і корисних наркозів. Що Олена Гаврилова, яка прийшла на виставу цирку шапіто «Кобзов» (зауважимо, сама) питанню про цілі свого перебування в цирку абсолютно не здивувалася. «У житті сьогодні дуже багато сурогату й штучності і так мало свята. Ось прийдеш сюди, подивишся, зарядишся як від цілющого джерела й почуваєшся інакше. Поділишся отриманим зі своїми знайомими — дивишся: все не так уже й погано».
