Вони дуже люблять народ. У даному випадку — український. Завжди любили. Співпереживали йому ревно й щиро. Саме тому так твердо й цілеспрямовано знищували ворогів, його ворогів, народу. Селян, інтелігентів, робітників. Усіх. Навіть себе самих. З того часу вони звичні до насильницької смерті.
А ось окрему людину вони люблять менше, значно менше. Будь-яку окрему людину. Давно це було, дуже давно, а ще й сьогодні носять на свої демонстрації та мітинги портрети Сталіна. Це він, Сталін, навчив їх не боятися смерті. Чужої смерті, не своєї.
Інших проблем у них вже немає. Олігархів побороли, приватну власність заборонили, знаменитий свій демократичний централізм у країні відновили. Залишилося небагато: відновити смертну кару. Природно, в суто виняткових випадках, як вища міра кримінального покарання. А тоді в країні сама собою відновиться й колишня тоталітарна гармонія. Гармонія — номенклатурні закриті розподільники, що доповнюються тюремними карцерами для незгодних. Для нових «відщепенців».
...Розумію, вони не такі. Не настільки безглузді, аби розлучатися з власним бізнесом, заміськими особняками й дорогими автомобілями. Базікаючи про класову свідомість і вічне вчення Леніна-Сталіна, вони таємно й жадібно насолоджуються вседозволеністю дикого українського капіталізму, такого ситого, такого солодкого. Вони, комуністи, теж люди. Звичайні люди, що як і раніше, не вірять у загальнолюдські моральні цінності.
Їх — все менше й менше. Тому що вони нудні й несучасні. Мізерний їх електорат з кожним роком зменшується. Загрожуючи перетворити їх на дрібну непарламентську партію. Яких і без них в Україні більше ста. Сумна перспектива. І для єдино вірного, вічного вчення, і для самих портретоносців, зовсім не готових жити «як всі», виключно на недепутатську зарплату. І на недепутатську пенсію. Ось і придумують вони відповідні до теперішнього моменту дражнилки. Для нас, невдоволених і знервованих. У надії ще декілька років не піти в безповоротне історичне забуття: «Хоча б декілька років... А там знову щось придумаємо таке!» Аби залишитися в парламенті, аби при владі. Сумна вигадка, не вельми приваблива і цього разу. Навіть примітивна: «Даєш смертну кару!»
А ось і не примітивна, як виявилося. Журналісти клюнули, експерти обговорюють, правозахисники сперечаються, телебачення показує. Хоча й самі комуністи, і журналісти, що пожвавились, і глибокодумні експерти з правозахисниками знають: неможливо. Повернути смертну кару — неможливо. Ми давно увійшли до членства Ради Європи... Всі — знають, всі — розуміють. А ось клюнули. Допомагають комуністичному піару. Серйозно обговорюють поданий комуністами законопроект. Безглуздий, недолугий законопроект. Розрахований на найнижчі пристрасті зруйнованих важким життям громадян. З єдиною метою: привернути до себе увагу.
Що ж, вийшло. Привернули. Так само діють і терористи: «Наплювати, що про нас говорять. Аби говорили, не забували!» Розумні в нас комуністи. Історичний досвід, мабуть, дається взнаки.
