Нещодавнє святкування 1020-ї річниці хрещення Русі стало помітною (якщо не видатною) подією в духовному житті України. Браку коментарів немає, та значна частина оцінок зосереджена довкола злободенно-політичної, «хвилинної» актуальності візитів на берег Дніпра двох патріархів — Вселенського Варфоломія I та Московського — Алексія. Хоча тут останнє слово скаже Історія.
Важливо зазначити, що ці події свідчать про сенсожиттєве середовище, яке визначало історію українського народу, його етичні й духовні основи. Вже Іларіон, перший слов’янський єпископ України-Русі, у своїй книзі «Слово про Закон і Благодать» оцінював хрещення Русі як «Народження нового народу», покликаного завершити християнізацію Східної Європи, розкрити соціально-політичний статус християнства, відкрити духовні джерела відродження нації. Таким чином, 1020-річний ювілей хрещення Русі має набагато ширший, некон’юнктурний історико-філософський аспект. Адже для духовного життя один лише той факт, що річниця прийняття християнства на Русі відзначалася саме там, де це й необхідно було робити — у Києві — досить значний. Навряд чи варто доводити, як важливо усвідомити ту унікальну роль, яку відіграла наша столиця Київ у вітчизняній і світовій історії.
Про все це і йшлося в бесіді кореспондента «Дня» з відомим українським філософом, доктором філософських наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, професором Сергієм Борисовичем Кримським.
— У яку духовну «систему координат» сьогоднішньої України вписується, на ваш погляд, святкування 1020-річчя хрещення Русі?
— Суспільний розвиток незалежної України в останні роки позначений згасанням енергетики Майдану. Це драматичне явище, бо ослабла революція завжди є об’єктом несправедливої, а часом і брутальної критики. Насторожує тут і та обставина, що на місці, що звільняється від суспільного пафосу, починає виступати як головний персонаж подій повсякденність, якщо бажаєте, «сірі будні» у їхньому обивательському, навіть споживацькому вимірі.
— А як ви, Сергію Борисовичу, оцінюєте сам феномен повсякденності та яке суспільне навантаження він несе?
— Звісно, повсякденність не може бути усунута. І її не можна оцінювати виключно негативно, бо вона і є безпосереднє, практичне життя людини. Проблема тут полягає в іншому — як вона, повсякденність, поєднується з романтичною природою українського менталітету й української культури взагалі.
Тут не можна не помітити, що людина — єдина істота, яка не живе виключно у предметно-речовому світі. Вона завжди у центрі громадських думок, високих символів і святинь. Можна сказати, що для людини типовим є сенсожиттєве середовище існування — саме воно і захищає нас від усіх драм і прикрощів буття, дозволяє вижити в найбільш невідповідних умовах. Тим більше, що в цьому сенсожиттєвому середовищі також є ціннісні критерії, що замінюють роль економічного чинника в предметному світі.
— Що конкретно ви маєте на увазі, Сергію Борисовичу? Адже саме ціннісний хаос стає, по суті, найбільшою проблемою нашого сьогодення. І це, здається, жахливіше за будь-які економічні негаразди...
— Ви знаєте, широко відома притча про людину, яка хотіла купити... щастя. І на питання про ціну цієї покупки людина отримала відповідь: «30 хвилин щастя вимагає півжиття!». «Чому така ціна?» — спитала вона. «Це не ціна, це собівартість» — відповіли їй.
Ось і виходить, що сенсожиттєве середовище людини дозволяє піднятися над повсякденністю і вижити навіть там, де, здавалося б, це неможливо зробити. Суха статистика свідчить, що найбільшу тривалість життя мають диригенти симфонічних оркестрів, бо вони щодня стикаються з найбільшими досягненнями людського духу, мають можливість «вслухатися» в них. Адже життя — це не лише фізична присутність у світі, але й смислове наповнення емоцій і почуттів, пов’язаних із переживанням цього світу.
— І ось ми, Сергію Борисовичу, підходимо в нашій бесіді до проблем Історії та Вічності. Вічність надзвичайно тісно пов’язана з сучасністю.
— У киян була можливість зауважити цю обставину нещодавно, коли «сірі будні» нашого буденного життя були «просвітлені» святкуванням 1020-річчя хрещення Русі. Ця обставина підняла нас над повсякденністю, дозволила зрозуміти, що ми живемо на землі не просто «матері міст руських», а в зоні великої християнської православної культури, яка формувалася всією українською нацією.
Більш того, місто Київ у ході української історії стало предметно-життєвим середовищем українців. Київ належить до тих найрідкісніших міст, які сформувалися під знаком апостольського пророцтва. Вже Андрій Первозваний пророче виголосив, що на київських горбах засяє Благодать Божа. Адже Київ освячений мощами безпосереднього учня апостола Петра — Климента Олександрійського — та численними святими Лаври.
У Києві височіє один із найчудовіших християнських храмів світу — храм Софії, ідейно-художня програма якого проголосила концепцію «софійності», тобто розгляду світу як тексту божественних значень. Таким предметно втіленим текстом високих значень і став Київ.
— І, вочевидь, Київ має свої паралелі на величній карті історії? Вічне Місто — Єрусалим, Вічне Місто — Рим...
— Безумовно. Знаменно те, що конфігурація пагорбів у районі Майдану, починаючи від пагорба, на якому стоїть готель «Київ», і від повороту Хрещатика до Музейного провулка, де будинок Шевченка позначений високим пагорбом, на якому колись була телевізійна вежа, — все це топографічно утворить хрест як символ хресного шляху України.
Невипадково вже у житії Володимира Святого Київ було названо «Другим Єрусалимом», а самого Володимира охарактеризовано як другого Мойсея. Про це свідчить і топографія історичних пагорбів, на яких виник Київ. Їхні назви (Кияниця, Хоревиця, Щекавиця) позначені біблійними метафорами. Справді, якщо назву Кияниця можна пов’язати з напівлегендарним засновником міста, Києм, то Хоревиця та Щекавиця не мають таких очевидних історичних рефрентів. Навіть незрозуміло, звідки, власне, взялися ці назви: Хорив, Щек, яких нібито у жодній мові світу немає. Проте Біблія нам свідчить, що Хоревицю можна порівняти з розповіддю про вручення Богом на горі Хорив Мойсеєві скрижалей Заповіту (10 заповідей). Коли ж Мойсей засумнівався, що перед ним Бог, то Господь перетворив палицю в руці Мойсея (Кий!) на змія — і навпаки.
Якщо врахувати, що вже академік Марр пов’язував назву Щекавиці з давньоруським словом «Щек» — змій, то топологічний ряд назв «Кияниця», «Щекавиця», «Хоревиця» асоціюється з образами змія, палиці й однієї з центральних гір Синайської гряди — біблійною горою Хорив, яку інколи називають Синаєм. Перед нами, таким чином, постає біблійна метафора, що пояснює топографію місць історичного виникнення міста Києва.
Позначення Києва як Другого Єрусалима канонічно закріплене 45-м псалмом, написаним над зображенням Оранти у Софії. Цей псалом, що належить до затвердження божественної непохитності Єрусалима, був переадресований на Київ, що і затверджує уявлення про нього як про Другий Єрусалим.
— Очевидно, давньоруська культура Х—XIII століть, духовним серцем якої був Київ, дає дуже багатий матеріал для підтвердження вашого висновку?
— Риси цієї аналогії з Єрусалимом спостерігаються й у старокиївській архітектурі. Річ у тім, що Золоті ворота є не лише у Києві, але й у Єрусалимі. Це ті ворота, через які до Вічного Міста в’їхав Христос. Вони були закладені іновірцями, які хотіли не допустити другого приїзду Месії до їхнього міста; та якщо у Єрусалимі закривають вхід для Месії, то київські Золоті ворота навпаки — ніби Дугою Вічності відкривають вхід божественної благодаті до нашого міста.
Можна, звісно, сказати, що київські Золоті ворота — це конкуруючий варіант константинопольських Золотих воріт. Однак над київськими воротами височіє церква Благовіщення (появи Христа у світі), вони є ніби пам’яткою самого Благовіщення, тоді як церква Марії біля константинопольських Золотих воріт — це не знак божественного Благовіщення, а символізація діви Марії як захисниці міста від ворогів.
Київські Золоті ворота, таким чином, пов’язані з єрусалимськими асоціаціями. Таке порівняння Києва з другим Єрусалимом не означає затемнення християнських цінностей, воно лише свідчить про те, що Київ — це Боже Місто, таке ж вічне, як Рим або Афіни, місто, гідне стати столицею українського народу, епічна історія якого, за світовим досвідом, порівнянна з історичним досвідом греків і римлян. А цей досвід свідчить, що за «Іліадою», тобто подіями героїчної боротьби народу за своє місце в історії, йде «Одіссея», тобто тривала мандрівка у бурхливому морі в пошуках своїх рідних джерел, свого національного материка у драматичній і непростій історії нашого часу.
