Перші блискавки вдарили по Троєщині близько півночі. Я лягаю досить пізно, тому бачив їх виразно — далекі бузкові лінії з невисоких хмар, підсвічених міською загравою. Грому на столичній Оболоні не було чутно. Ближче до світанку я прокинувся від досить сильного вітру і таких самих — беззвучних — спалахів зовсім неподалік, у полях за кордоном мого району, за вулицею Північною.
Ніч видалася задушливою, тому я встав, щоб узяти пляшку води з холодильника. Той не працював. Квартира залишилася без електрики. Напевно, і весь будинок — із цілковитою впевненістю не можна сказати, бо час ранній: вуличні ліхтарі згасли, а сусідні вікна ще переповнювала сонна темрява. Повернувшись до кімнати, я побачив, що мій кіт Яшка, флегматичний чорно-білий товстун, стоїть посеред кімнати, втупившись у картаті завіски на вікнах, і тужливо, з підвиванням, нявкає при кожному новому спалаху.
— Нумо спати! — наказав я йому, але він вміє бути впертим: зробив кілька кроків до ліжка і занявкав голосніше. На щастя, спалахи припинилися одномоментно, причому разом із вітром. Кіт швидко заспокоївся, перейшовши на сите муркотіння. Уже засинаючи, я подумав, що так і не дописав статті про новий голівудський фантастичний фільм, а світло відновлять бозна-коли, і завтра вранці відбудеться формений аврал. Що за прикрість, чесно — я ж байдужий до такого кіно, а сил і часу витрачаю на нього надзвичайно багато, варто лише вийти на екран якійсь розмальованій спецефектами іграшці, і ось будь ласка — натовп у захваті, гроші рікою, зали повні, хочеш не хочеш, а звіт відстукай...
Людина і кіт спали міцно та беззвучно. Залишалося кілька годин до того, як, розгорнувши дерен, розкидавши асфальт, виблискуючи неприродно яскравими гнутими поверхнями, просто з-під землі в різних місцях Києва вилізуть гігантські рила жукоподібних, ніколи і ніким не бачених машин. Як одна за іншою, встаючи на гнучких павукових ногах, вони загудять низькими, жахливими голосами. Як безпощадні бірюзові промені упнуться в дахи франтуватих новобудов на Липках, на набережній, у центрі. Як спалахнуть верхівки каштанів на Хрещатику, і попіл почне осідати на лискучі дорогі авто з їх заціпенілими від жаху господарями. Як із гуркотом каменепаду, в хмарі гару та пилу, в польоті розламуючись на шматки, безглузда, більше схожа на величезну обламану, вкрадену з невідомо чийого набору виделку, звалиться колона на Майдані. І закричить тисячоголоса горлянка — високо-високо. Як на атракціонах. Так, як на атракціонах. Які плавляться зараз у Гідропарку впереміш із піском.
І кіт, і людина бачили кожен своє сновидіння. Кіт — уже вкотре — тікав і ніяк не міг втекти від сірого мовчазного собаки, який гнав його під місяцем прямою безлюдною вулицею, де не росло жодного дерева. А я бачив дивну картину — в іншому світі, під покровом іншого циферблата режисер із дивовижним чи німецьким, чи єврейським прізвищем зняв фільм, що починався з повідомлення про електромагнітний катаклізм в Україні. Де, як сказала диктор, мила молода мулатка, живуть 48 мільйонів осіб. «Яка нісенітниця. Вже менше» — подумав я уві сні.
Ранок не настав.
