Іракська криза розколола світ на тих, хто «за», і тих, хто «проти» вирішення питань воєнним шляхом. Розподіл позицій вдарив по трансатлантичній єдності — відносинам Сполучених Штатів і деяких країн Європи. Із легкої руки американського уряду до європейських держав, які не побажали приєднатися до антиіракської коаліції, було прикріплено ярлик «старої Європи». Протистояння позицій досягло такого рівня, що сьогодні мало хто візьметься спрогнозувати, коли ж удасться подолати американо-європейські протиріччя. Інтерв’ю, наведене нижче, є у деякій мірі віддзеркаленням дискусій, які відбувалися на міждержавному рівні. Даніель Кон-Бендiт (лідер німецької Партії зелених) і Роберт Каган (ідеолог зовнішньої політики Сполучених Штатів) розмірковують про війну і намагаються відповісти на запитання, які ж реальні її причини, які стратегічні цілі переслідує Вашингтон. Два різноманітні погляди на одну проблему; суперечка, в якій, можливо, народилась істина.
— Пане Каган, пане Кон-Бендіт, ніколи раніше з часів Другої світової війни не було таких глибоких розбіжностей між Сполученими Штатами та Європою. Які, на вашу думку, причини ситуації, що склалася?
Кон-Бендіт: — Уявлення американців про світ я б назвав більшовицько-демократичним: «Ми повинні змінити світ, а історія потім покаже всім, що ми мали слушність». Свобода, багатокультурна демократія, пошуки свободи, капіталізм — якби всі ці цінності визнавали в будь-якому кутку планети, то — на думку Джорджа Буша та інших американців — не існувало б тоталітаризму, а тому відбувалося б менше конфліктів. Якщо стояти на подібній позиції, виходить, що європейці нічого не знають ані про світ, ані про історію — всі вони боягузи.
Каган: — Ваша згадка про більшовизм виглядає симпатично, але заплутує. Розбіжності між Штатами та Європою дійсно найглибші з моменту закінчення Другої світової війни. Причиною сьогоднішнього конфлікту стала іракська проблема, розбіжність же полягає в різному відчутті небезпеки, що нам загрожує. Європейці протягом кількох десятиріч терпіли діяльність RAF і, як і раніше, продовжують терпіти ІРА та ЕТА. Американці кажуть: ви, європейці, не маєте щонайменшого уявлення про новий тероризм, котрий скоїв злочини 11 вересня. Ваш тероризм — це авто, начинені вибухівкою, та вибухи в магазинах, а наш тероризм — це хмарочоси, що розсипалися на друзки і 3000 загиблих. У Вашингтоні було встановлено батареї протиракетної оборони. А найбільшим попитом у магазинах користуються ізоляційна плівка та пластмасові панелі, оскільки люди хочуть захистити себе від впливу токсичних газів.
— Пане Кон-Бендіт, чому ви виступаєте проти війни з Іраком?
Кон-Бендіт: — Тому що війну проти тероризму як всередині, так і за межами Афганістану не завершено. Немає жодних доказів існування зв’язку між Іраком та терористами. Уряд Сполучених Штатів ухвалив рішення про напад на Ірак одразу ж після подій 11 вересня. Крім того, американська сторона не обговорила зміну своїх стратегічних планів зі своїми європейськими союзниками.
Каган: — Ось саме в цьому й полягає одна з основних помилок багатьох європейців. Неправда, що позиція США щодо Іраку є наслідком змови неоконсерваторів, які скористалися подіями 11 вересня. Ще 1997 року Мадлен Олбрайт запропонувала знищити Саддама Хусейна. 1998 року, без будь-якої резолюції ООН, за наказом президента Клінтона протягом чотирьох днів проводилося запекле бомбардування іракських територій. Не йдеться про те, що кілька осіб нібито хочуть маніпулювати всім іншим світом. На даний момент є принаймні чотири президенти-демократи, які виступають за війну з Іраком.
Кон-Бендіт: — 1991 року я виступав за те, щоб американці окупували Багдад. Я виступав за створення коаліції, здатної протистояти тероризму. Як усім чудово відомо, я не принциповий пацифіст. США впродовж тривалого часу надавали допомогу Саддаму Хусейну, Дональд Рамсфельд навіть якось потис йому руку. Швидше, йдеться про те, чи може війна бути прийнятним інструментом зовнішньої політики. Нам необхідно зрозуміти, чи може політика одностороннього превентивного нападу привести до того, що завтра весь світ стане стабільнішим і справедливішим.
— Пане Каган, ви якось сказали, що американців можна вважати вихідцями з Марса, а європейців — вихідцями з Венери. Пан Кон-Бендіт також виходець з Венери?
Каган: — Принаймні його позиція — це позиція типового європейця. Європейці мають ілюзії, що міжнародну політику можна провести без використання військової сили та влади. Але вже в Косово вони потребували допомоги Сполучених Штатів, щоб зупинити геноцид.
Кон-Бендіт: — У цьому випадку ви дійсно маєте слушність: ми, європейці, не мали ані політичної сміливості, ані військової сили. Мені самому було соромно, що в Боснії ми не змогли — або не захотіли — допомогти згвалтованим жінкам і приниженим чоловікам.
— Пане Каган, чому, на вашу думку, в Європи склалися такі непрості відносини з військовою силою?
Каган: — Якщо ви гулятимете лісом і натрапите на ведмедя, а в кишені у вас буде лише складаний ножик, ви будете поводитися дещо інакше, ніж якби ви мали рушницю. Той, хто має в руках рушницю, відчуває себе сильним і стріляє, той же, хто рушниці не має, вважатиме за краще врятуватися втечею. Європа слабка, її позиція визначається історичним досвідом, програними війнами та відчуттям безтурботності часів «холодної війни», коли безпеку Європи гарантували Сполучені Штати. Сьогодні ж, після закінчення «холодної війни», європейці вважають, що можуть вирішити всі конфлікти, дотримуючись політики переговорів, в основі яких лежить історичний досвід та мультилатералізм.
— А який американський стиль вирішення проблем?
Каган: — США правлять у світі, який відповідає моделі Гоббса (Hobbes), де всі борються проти всіх і неможливо довіряти нормам міжнародного права.
— Європа втратить увесь свій вплив, якщо продовжуватиме дотримуватися своєї політики?
Каган: — Можливо. Європа займається обговоренням таких питань, як, де краще випускати той або інший сорт сиру. Європейці поводяться так, немов на планеті більше не залишилося вогнепальної зброї.
Кон-Бендіт: — Я це називаю прогресом; так, саме величезним досягненням цивілізації.
Каган: — Не інтерпретуйте мене неправильно. Мені дуже подобається жити у Брюсселі. Сьогоднішня Європа — це певна подібність раю, в якій просто неможливо думати про війну. Європейці створили своєрідну ідеологію, що не надає військовій силі жодної важливості. Подібну позицію цілком можна зрозуміти, але, в будь-якому разі, вона не перестає приховувати в собі проблеми. Якщо Європа хоче бути світовою державою, їй буде необхідна військова сила.
Кон-Бендіт: — Європа, зрештою, — це своєрідний колектив. Європейці керуються ідеями солідарності, але нарівні з цим бояться брати на себе відповідальність. Американці ж, навпаки, дотримуються неоліберального погляду на світ. Сполучені Штати роблять лише те, що їм заманеться. Це країна з високими моральними цінностями, дуже благородна країна, яка іноді стає егоїстичною та жорстокою. Американці кажуть: ми сильні й тому можемо і повинні перетворювати світ самостійно.
Каган: — Це правда. І подібна відмінність за часiв сьогоднішнього іракського конфлікту проступає виразніше, ніж будь-коли раніше. Безумовно, після повалення Саддама Хусейна з’явиться багато проблем. І, звичайно ж, я не з тих, хто каже: «Раз, два, три — все готове і жодних проблем. Спочатку — встановлення демократії в Іраку, а потім — і в інших країнах арабського світу». Міркувати подібним чином просто безглуздо. Я усвідомлюю, наскільки небезпечні кроки, які ми робимо. Але небезпека сидіти склавши руки набагато більша.
Кон-Бендіт: — Мене завжди вражає надмірна гордість американців. Їхня улюблена позиція «ми цього досягнемо». Ваша книжка, пане Каган, вся просякнута цією гордістю. Але саме виведення американських військ з Афганістану, щоб полегшити напад на Ірак, і доводить, наскільки небезпечною може бути подібна стратегія.
Каган: — Упевненість у тому, що під час Другої світової війни можна було одночасно перемогти і Німеччину в Європі, і Японію в Азії, також можна вважати надмірною гордістю. Так, надмірною гордістю можна вважати й нашу упевненість, що Японію реально перетворити з імперської диктатури на певну подобу демократії, а в Європі реально встановити тривалий мир після стількох століть воєн.
Кон-Бендіт: — Так, але в Європі йшлося про цивілізовані суспільства, які після визволення самостійно зайнялися розбудовою демократії.
Каган: — Це правда.
Кон-Бендіт: — Крім того, в цьому випадку Сполучені Штати цікавить не тільки мораль і демократія. На відміну від Боснії, в Іраку США переслідують власні цілі. Мораль та інтереси часто тісно пов’язані між собою.
Каган: — Чому погано переслідувати одночасно обидві цілі?
Кон-Бендіт: — Можливо, цю позицію також варто було б захищати публічно. Крім того, мені б хотілося, щоб Європа була більш щирою. Мільйонам людей, які виходять на вулиці з акціями протесту проти війни і вигукують: «Ні війні за нафту!», варто б було сказати: так, добре, але в такому разі наше суспільство повинно споживати менше нафти, оскільки ми всі від неї залежимо.
Каган: — Але в той самий момент, коли Буш (Bush) відмовився б від нападу на Ірак, Європа знову повернулася б до питання, яке її цікавить найбільше: сама Європа.
— Що мало б статися в Іраку?
Кон-Бендіт: — Саддама повинні були б роззброїти інспектори. ООН мала б узяти у свої руки відповідальність за виконання програми «Продовольство в обмін на нафту», щоб покласти край залежності іракського народу від Саддама Хусейна. Гарантом такого стану стали б війська, розташовані поза межами країни.
Каган: — І скільки солдатiв? Сто тисяч? Двiстi тисяч?
Кон-Бендіт: — Я не хочу грати зараз у генерала. Але чому контингент не може складатися з такої ж кількості солдатiв, скільки потрібно для підтримки миру після захоплення Багдада?
Каган: — А якби Саддам відмовився?
Кон-Бендіт: — У такому разі я міг би відповісти вам, керуючись старою європейською логікою: усе це є лише питанням часу.
Каган: — На це б знадобилися роки. Це надто складно, до того ж подібна політика потребувала б значних витрат.
Кон-Бендіт: — Війна й подальша окупація навряд чи коштуватимуть вам дешевше.
Каган: — Що ви всі знайшли в цій людині, заради якої готові створювати собі стільки проблеми, замість того, щоб просто взяти та повалити її?
Кон-Бендіт: — Загине багато мирних жителів.
Каган: — У Косово вони також вмирали.
Кон-Бендіт: — Відмінність полягає лише в тому, що тоді ми протистояли режиму агресивному, який проводив загарбницьку політику.
Каган: — Саддам Хусейн захопив Кувейт та Іран, він вбивав курдів на півночі своєї країни. Все це сталося понад десять років тому. І, що, через це тепер ми повинні залишити його живим?
— Пане Каган, як ви вважаєте, сьогодні Європа більше боїться Буша, ніж Сад— Пане Каган, як ви вважаєте, сьогодні Європа більше боїться Буша, ніж Саддама?
Каган: — Європа не боїться Саддама, а, крім того, не може зрозуміти страху Сполучених Штатів. Європейці уявляють себе місіонерами нового світового порядку по-європейськи, а американців сприймають як головну загрозу цьому. Саддам може бути небезпекою для будь-якої іншої частини планети, але з погляду європейців він абсолютно не є небезпечним.
Кон-Бендіт: — Загрозою для Європи буде постійне угодовство з рішеннями, прийнятими США. Але європейці більше не хочуть цього. Пригадайте Кіотську угоду або позицію Америки щодо створення Міжнародного кримінального трибуналу. Складається враження, що сьогодні американці зобов’язані одним лише американцям.
Каган: — Європі доведеться навчитися жити з цією дійсністю, і вона може поводитися або розумно, або безглуздо. Проте в тому, що стосується відносин зі Сполученими Штатами, в європейців не відчувається жодної дипломатичної спритності. Якщо їм здається, що американці не вірять у дієвість подібного органу, що відповідає за дотримання міжнародного права, необхідно піти на зближення для усунення розбіжностей.
Кон-Бендіт: — Головною помилкою у вашій політиці є упевненість у тому, що демократичний уряд може впродовж тривалого часу нав’язувати свою волю проти бажання народу. Мільйони людей вийшли на вулиці, щоб висловити свій протест війні.
Каган: — У цьому я з вами згоден. У цьому випадку ми стикаємося з лемою «демократія вбиває дипломатію».
Кон-Бендіт: — Політики можуть діяти проти більшості лише тодi, коли абсолютно упевнені в необхідності подібного рішення. Протягом останніх п’яти років уряд Німеччини прийняв рішення про участь у війні в Косово та в Афганістані, позаяк був переконаний в тому, що Німеччина має взяти на себе відповідальність, замість того, щоб просто за цю відповідальність заплатити. Штати повинні зрозуміти, що європейцям необхідний час, щоб розібратися, які зміни необхідні, щоб вони змогли взяти на себе відповідальність.
Каган: — Добре, але тоді ми стикаємося з класичною трагедією. Обидві сторони сьогодні переконані, що не можуть діяти інакше, і в обох сторін склалося враження, що праві саме вони.
— Чи можна найглибиннішою причиною сьогоднішніх розбіжностей між Європою та Америкою вважати прагнення США до поширення власної могутності?
Каган: — Так. Саме такою і є наша політика впродовж 400 років, з тих часів, коли ми були лише невеликими колоніями на узбережжі Атлантики.
Кон-Бендіт: — В ім’я зла або в ім’я добра?
Каган: — Такий вибір постає надто рідко. Необхідно миритися з дійсністю. З погляду Сполучених Штатів, у міжнародного порядку може бути лише один центр — США, а не Рада Безпеки ООН.
Кон-Бендіт: — Керуючись такою ідеологією, Сполученим Штатом вдалося повалити Альєнде, принести до В’єтнаму війну і зробити ще багато страшних помилок.
Каган: — Це притаманно людині. Коли в руках у когось величезний та чудовий молоток, йому всюди ввижаються цвяхи. Але іноді цей хтось поцілює собі по пальцях. На відміну від Європи, США знають, чого хочуть. Європі ж варто замислитися над тим, чим вона є сьогодні та чим хоче бути завтра.
Кон-Бендіт: — Саме цим ми й зайняті. Ми будуємо Європу. У багатополярному світі нам доведеться взяти на себе більше відповідальності у питанні безпеки. Запобігання конфліктам, соціальна справедливість та екологічна відповідальність — на цій основі будуть створені Сполучені Штати Європи.
Каган: — Не знаю, чи усвідомили ви це, але між народами Європи існують розбіжності. США адаптують свою політику лише в тому випадку, коли Європа матиме реальну владу. Іноді мені здається, що європейці хочуть створити багатополярний світ, просто проголосивши його існування.
Кон-Бендіт: — Європа — аж ніяк не фантастична машина. Європа має два керма: одне — в руках у Ширака (Chirac), друге — в руках у Шредера (Schroeder), а на задньому сидінні сидять всі інші, які сперечаються про те, яким шляхом їхати. Варто пригадати, що колишні країни соцтабору зовсім недавно стали незалежними державами, і, відзначивши це, погодитися, що деяких результатів ми все ж таки досягли. Цей процес потребує більше часу, ніж життя мого покоління. Але його результатом стане співтовариство, яке зможе розділити відповідальність зі Сполученими Штатами та іншими багатонаціональними союзами.
