Сашко «занедужав» ще в Коростені, коли вчився у сьомому класі. «Занедужав» мрією стати лікарем. Батько Сашка був військовим й переїжджати доводилося часто. Однак саме в цей час, він добре це пам’ятав, якось непомітно і легко, у нього почали виявлятися перші симптоми цієї «хвороби». Чомусь у дворі всі пацани із синцями і порізами бігли саме до Санька. Він вміло забинтовував рани та й обробляв їх зеленкою «не так боляче», як справжні лікарі.
Від кого передалася Сашку ця тяга до медицини, важко сказати. Може від двоюрідної бабусі? Адже її теж кликали Саша — Олександра Олександрівна. Вона жила в Ленінграді, була ветераном й інвалідом війни 1-й групи. До кінця блокади вона була поруч із хворими і пораненими оточеного міста, закінчила війну капітаном медичної служби. Після війни, коли вже похитнулося здоров’я, працювала лікарем на швидкій допомозі доти, поки могла ходити... Через усе своє життя Олександра Олександрівна пронесла таку велику любов до людей, що іноді Сашку здавалося, що всі хто хоч раз спілкувався з його бабусею, до кінця життя заряджалися її позитивною енергією, оптимізмом і милосердям.
ЯК ЛЕЙТЕНАНТ ГЕНЕРАЛА ДО ПОЛЬОТУ НЕ ДОПУСТИВ
