Президент України Леонід Кучма привітав ветеранів Великої Вітчизняної війни і киян з 60- річчям звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників. «Історична битва на берегах Дніпра восени 43-го стала важливим етапом на шляху до Великої Перемоги. Столицю України повернули її народу завдяки безсмертному подвигу, самопожертвуванню і ратній доблесті наших воїнів», — йдеться у вітання Президента. «Вшановуючи сьогодні славетних визволителів української землі, доблесних учасників цієї героїчної й у той же час трагічної епопеї, ми схиляємося перед їхньою славою, висловлюємо глибоку вдячність за наближення свободи і незалежності нашої країни. Історичні досягнення старшого покоління завжди залишаться невичерпним і життєдайним джерелом мудрості, любові до рідної землі, сили духу, яскравим зразком служіння народу», — відзначив Л. Кучма. «Нехай над Україною завжди сяє сонце свободи. Нехай процвітає у віках золотоверхий Київ!», —говориться також у вітанні. Вранці керівництво України поклало квіти до могили Невідомого солдата, вшанувавши пам’ять загиблих хвилиною мовчання. А на Хрещатику відбувся урочистий марш ветеранів — визволителів Києва. «Останнім часом трохи краще і урочистіше почали відзначати цей день, — говорить учасник бойових дій під Києвом, захисник Москви i Курської дуги, полковник Червонопрапорної Овруцької повітряно-десантної дивізії Павло Чеботарьов. — За Київ загинуло дуже багато людей. Вода була справді червоною, коли ми форсували Дніпро, німці мали дуже сильні укріплення, а ми перепливали річку на човнах, справді грудьми проривали».
Ще одній учасниці війни Єфросинії Ількiвні Комаковій, ветерану праці, було у ті часи лише 15 років, але вона брала у визволенні столиці безпосередню участь. «Я тоді жила в селі Бортничі під Києвом, — розповідає Єфросинія Ількiвна, — і нас німці звідти гнали в кінці жовтня на Київ. Там, де зараз Харківський масив, стояли наші фронти. Танки почали відбивати фашистів, а ми сховались в окопи. Раптом чуємо — вибухує міст. Ми вилізли з окопів і побачили перших молодих кавалеристів, які йшли визволяти місто і не знали дороги до Дніпра, i я зголосилася їм її показати. Мене, підлітка, посадили верхи на коня, і я показувала дорогу. А потім осколком снаряда мене поранило і кавалеристи залишили мене в одному з будинків біля Дніпра, де я пролежала тиждень, а мама не знала, де мене шукати. Молоді ж ті хлопці всі загинули в Дніпрі». Єфросинія Ількiвна розповідає зі сльозами на очах, згадуючи, яке в день визволення було всезагальне щастя, навіть незважаючи на те, що німцi спалили багато хат і церков, а святкувати доводилось на згарищах...
