Наближається дата відзначення пам’яті жертв Голодомору, і можна сподіватися на чергові порції оцінок окремих науковців та публіцистів, які хором заспівають про організовані владою, та ще й в контексті боротьби за президентську посаду, «танці на кістках». На кістках померлих голодною смертю у 1932—1933 роках і не похованих по-людськи понад семи мільйонів українських селян.
Виникає запитання — а чому ж у тих самих 1932—1933 роках радянська робітничо-селянська влада, тобто диктатура ВКП(б) гідно не поховала тисячі заморених нею селян, на плечах яких в’їхала у свій соціалістичний рай? Із належним поцінуванням у партійній пресі, з мітингами, із співчуттям щодо трагедії або ж розгромними статтями про перемогу над класовим ворогом. Усе-таки понад сім мільйонів — неможливо не побачити. Радянська влада роздувала до небачених масштабів знищення ворога народу, героїзувала жертв класової боротьби. А тут не помітила, вона промовчала, а правильно — замовчала свій злочин.
Щоправда, танці були. Багатотисячні маніфестації з нагоди святкування річниць Великої Жовтневої соціалістичної революції, першотравневі дні солідарності трудящих. Правда, коли нещасні українські трудові селяни мільйонами конали у голодних оселях разом зі своїми народженими при радянській владі дітьми, і коли їх часто ще живими звозили у кагати, як гнилі буряки, то ніхто з ними класової, людської, соціалістичної солідарності не проявляв — ні комуністи з комсомольцями, ні органи безпеки, ні робітничо-селянська армія, ні братні народи, ні робітники з промислових центрів. Були тисячі мітингів із оркестрами у містечках, де сп’янілі від класової боротьби комісари звітували про забраний у селян хліб і запивали самогоном, співаючи комуністичних пісень. Це були танці на кістках. І продовжувалися вони до 1991 року.
Знову писатимуть, що про голод у Москві не знали — ні Сталін, ні Каганович, не знало Політбюро, масштабів вимирання людей не могло оцінити ЦК КП(б)У, обкоми знали мало, бо інформація надходила погано, а місцеві активісти правдиво не звітували. Та ми знаємо, що згідно формули Леніна соціалізм — це облік і контроль. У радянської влади та її озброєного загону ОГПУ облік був поставлений залізно. Посортовані вороги народу, в’язні , виселені, розстріляні та засуджені, прописані й безпаспортні, агенти і донощики. Не пропускали жодного сказаного проти радянської влади слова, протесту, жодного народженого чи померлого. Особливо ворогів і класово неблагонадійних. Усе знали, але оскільки самі голод організували, то про масштаби своїх злочинів не писали у пресі, не було історичних, демографічних досліджень, про нього заборонили говорити, такі розмови одразу ж оцінювалися як антирадянщина і суворо каралися.
Страх від самого явища Голодомору, від відчаю, коли неможливо хоч щось з’їсти, допомогти вмираючим внукам, дітям, батькам, паралізував. Помирали ж мільйони протягом року по всій Україні, за таких обставин голод убив дух, вирвав душу, зломив національний хребет українського народу. І заморозило, заціпило вуста тим українцям, хто вижив, аж до 1991 року. Голодний мор втілила у життя не чума, не холера, не орда зі зброєю, не фашистська окупація, а рідна радянська влада, озброєна комуністичною ідеологією.
Із ворогами можна боротися словом, організацією, зброєю, народженням дітей, із хворобами — ліками, але з голодом неможливо було боротися. Це була пастка — не вбивають, не травлять, не вивозять у Сибір, а просто забрали хліб і не пускають з села. Як можна коментувати тисячі фактів людоїдства не десь на безлюдному острові, а в родючій Україні, у «найбільш гуманному суспільстві рівності та справедливості»?!
Ще писали і писатимуть, що голоду не було, тим більше геноциду, адже померло всього один-два мільйони і це у порівнянні з неврожайними роками в Російській імперії ледь не норма, тож дивуватися нема чого. Що Компартія не могла організувати голод, бо дуже шанувала трудовий народ. Що Голодомору не було, а було тимчасове голодування в окремих областях через неврожай або тому, що куркулі приховали хліб від середняків і бідняків. Що померли окремі люди, які не вміли господарювати, які не вступили до колгоспу. Якби вступили — вижили б. Що коли Центр узнав про голод, то дав вказівку виділити зерно з інших регіонів Союзу, допоміг. І наведуть цифри рятівного благодійництва. Благодійництва для мертвих.
А скільки мільйонів селян (і були вони майже на сто відсотків українцями) мали померти, щоб голодну смерть визнати за геноцид? Коли під час перепису населення 1926 року в Україні було 29 мільйонів українців, то для окремих дослідників геноцидом мала б бути смерть близько шістнадцяти мільйонів селян. Живими б залишилися тільки мешканці міст. Якщо ж ви оцінюєте геноцид іншими цифрами, то напишіть якими?
Але чому «червона мітла» забирала не тільки зерно, а й картоплю, моркву, квасолю, худобу, птицю, всілякі запаси продуктів? Щоб не було чого їсти. Чому тисячі сіл були занесені на «чорні дошки», ізольовані озброєними загонами та приречені на вимирання? Чому було прийнято «Закон про колоски» від 7 серпня 1932 року? Чому між УРСР і РСФСР поставлено кордон із військ ОГПУ, щоб не пропустити втікачів на територію, де голоду не було? Чому населення міст мало можливість купити їжу, а голодних селян, дітей, яких для порятунку батьки відправляли у міста, влада не тільки не годувала, а відганяла від міст і вони вмирали попідтинню, на вулицях?
Ці люди не були в армії Петлюри, Махна чи Денікіна (всіх отаманів, повстанців, офіцерів, есерів, куркулів чекісти до 1932 року вистріляли або вивезли в ГУЛАГ), багато з тих селян були ще недавно у Червоній армії. Вони не були антикомуністами, українськими буржуазними націоналістами, демократами, фашистами. Вся їхня вина була в тому, що вони були українцями і хотіли працювати, господарити своїм древнім, перевіреним віками традиційним способом. Для них дикістю були оті неприродні «колхози». Такими ж дикими були колгоспи і для селян у Росії. Але Голодомором знищили українців. Росіяни мали хоч збільшовичену, але свою державу, нею, відродженою імперією, пишалися навіть білоемігранти. А українці, навіть чисельні з комуністів, зрозуміли, що у 1918—1920 роках помилилися, що потрібно було воювати за свою державу, а в ній вже вирішувати питання соціальної справедливості. Українців знищували, щоб не думали про незалежність і не заважали готуватися до світової революції.
Писатимуть, що партія не винна, що голод організували місцеві незаможні українці, комсомольці, комуністи, які діяли від себе, через свою політичну короткозорість. Отака собі сільська голота, недоуки, засліплені класовою ненавистю. Але у Радянському Союзі, тим більше у тридцяті роки, коли більшовицькі опричники шукали за ворогами народу цілодобово, арештовували не тільки петлюрівців, денікінців, попутників, усяких там есерів чи соціал-демократів, а різного типу ухильників-комуністів, жодна свавільна акція, жодна ініціатива без команди зверху була неможлива. Каралося все. А хто не виконував вказівки партії — ставав ворогом народу. Голодомор був задуманий зверху і до крапки з комою виконаний внизу. І чи були вони «своїми», оті з «червоної мітли»? Виявилося, що окупантами можуть бути і «свої», зі свого села. Керували ними, правда, чужі соратники.
Чому жодного з організаторів і виконавців насильницького вилучення продуктів у селян не було покарано? Але хіба карають солдатів своєї армії за виконання наказів? Хіба карають офіцерів і генералів за виграну війну? У цій спецвійні проти українського народу були свої герої, свої нагороджені. Всі, хто вірою і правдою виконав сталінський наказ, хто пов’язав себе круговою порукою участі в нечуваному злочині, стали становим хребтом, основою радянської влади в Україні. Вони добре знали, що робили, як було, за чий рахунок жирували, і також мовчали, але не від страху, як простий народ, а з почуття виконаного обов’язку.
Мовчала совість партії — пролетарська інтелігенція, сотні письменників і тисячі журналістів, які жваво відгукувалися на чергові політичні кампанії, оспівували їх. Мовчало все прогресивне людство, таке чутливе до насильства, тоталітаризму, фашизму. А зерно було. Воно гнило, проростало запарене, промокле на складах, ним вантажили кораблі, щоб відправити на міжнародні ринки, отримати валюту для закупівлі техніки і провести індустріалізацію — возвеличити соціалізм, готуватися до війни.
Правда, Любченко зі Скрипником застрелилися, потім Кремль розстріляв укапістів, частину українських більшовиків-ленінців, і не тільки за те, що недовиконали соціалістичне змагання з винищення власного народу, потім знищили самих гауляйтерів України Постишева та Косіора і розчистили поле для чергової когорти сталінських соколів.
І чому Голодомор був у 1932—1933 роках саме в Україні і на Кубані? Святотатством було б говорити, що він мав би бути у Білорусі чи в Росії, чи в республіках Кавказу. Його не мало б бути ніде. Тим більше при такому прославленому ладі. Але він був організованим для певної території, і чомусь ця територія була Україною, або ж населена українцями, і саме проти селян. І вони прекрасно знали, що робітничий клас не піде виручати селян, бо він не був ні організованим, ні передовим, ні гегемоном, ні авангардом, він не був самостійною політичною силою. Робітників запрягли до експлуатації класом озброєної комуністичних вельмож не менш жорстко, ніж селян.
Україна для кремлівських верховодів була ненадійною. Її ледь приборкали, втопили у крові у 1918—1920 роках. Українське селянство не хотіло йти у колгоспи, чинило опір, укапісти обстоювали особливість шляху, проводили українізацію і відривали український пролетаріат від російського, отже страждали на націоналізм. Невідомо було, як поведуть себе українці у разі чергової війни, у разі наступу СРСР на Європу. Війна комуністів з українцями була війною на випередження.
Події Другої світової, особливо 1941 рік, показали: Україна була винищена більшовиками політично настільки, що не спромоглася ні вчинити опору німецьким окупантам, ні виступити на захист самостійності. Похідні групи ОУН зустріли на сході картину повного винищення українського життя і патріотів. У жорстоких умовах — при переслідуванні гестапо, спромоглися організувати за півтора року структури ОУН у кілька сотень, а то й понад тисячу осіб у всіх областях України. Таких структур не мало комуністичне підпілля. УПА на заході України була 1943 року у рази чисельніша і організованіша за загони радянських партизанів організованих НКВД із Москви. Можна припустити: коли б Компартія не організувала Голодомору, коли б не було винищено сім мільйонів українців, які мали почуття власної і національної гідності, мали досвід приватного господарювання, пам’ятали про УНР і розуміли злочинність радянської влади, ці два-три мільйони чоловіків-патріотів разом з ОУН проголосили б Українську державу, створили б Українську Повстанську Армію на терені всієї України, а не тільки на заході. Українська армія поповнила б свої ряди червоноармійцями з України і воювала б на два фронти, проти двох тоталітарних режимів. Незалежна Україна без сталінізму могла б отримати підтримку російського народу і, скоріше за все, спільними зусиллями розгромили б як німецький нацизм, так і звільнилися б від комунізму ще в сорокових роках.
Пишуть, що голод був і в Росії, а не тільки в Україні. Так, на Поволжі голод був у 1921—1922 роках, був у 1932—1933 роках на заселеній українцями родючій землі, житниці Росії Кубані. Кількість жертв у цьому регіоні ні радянською, ні російською владою донині так і не порахована. Але голоду не було в Білорусі, в Криму, не було на Кавказі, не було в Сибіру, не було на теренах європейської Росії, його не було на Волині і в Галичині, які гнобилися буржуазною Польщею, але був на сусідньому Поділлі, на Вінниччині, Житомирщині, на хлібородних Полтавщині та Слобожанщині. Голоду могло не бути в Україні, але він був, бо його організувала Комуністична партія для беззбройного народу, перетворивши цілий народ у свого ворога. І голод не вибирав — якщо проживали у тих чи інших селах росіяни, болгари, німці, євреї,поляки,греки і не належали до «червоної мітли», то вони вмирали разом з українцями.
Чому сьогоднішня влада Росії не хоче визнати Голодомор в Україні геноцидом і вшанувати пам’ять невинно знищених? Адже вона не має до цього стосунку. Адже ж вона вважає себе демократичною, засудила злочини комунототалітаризму, кладе вінки до могили Денікіна, борця з більшовиками. Якщо постраждав від голодомору російський народ — поставте меморіали жертвам, як у Москві, так і в Поволжі та на Кубані, в інших місцях масових жертв, вшануйте своїх співвітчизників. Це по-людськи, цивілізовано, патріотично. Чому до цього так довго йшла Російська православна церква, адже саме місія церкви — провести панахиди, поминання, освятити хрести на тисячах могил, оцінити страждання мільйонів людей і захистити пам’ять про них.
Вклоніться жертвам в Україні. Визнайте цей страшний геноцид, щоб більше не повторювався ніде на землі, як роблять це народи світу, парламенти держав.
Знову напишуть про мільйони гривень, «викинуті» на Меморіал жертвам Голодомору, про надуманість і недоречність висвітлення теми Голодомору в засобах масової інформації, про розпалювання історичною тематикою протистояння в суспільстві.
Але скромний — як для такої надважливої, масштабної, трагічної сторінки в житті українського народу — меморіальний комплекс, за браком коштів більш як наполовину недокінчений, ви оцінюєте в грошах. Інші народи витрачають сотні мільйонів доларів, щоб увіковічнити свої трагедії або ж перемоги. Подивіться на польський меморіал у Львові, меморіали у Берліні, Москві, Вашингтоні, музейні комплекси пам’яті Голокосту, створені євреями по всьому світу. На національні святині жоден народ, який себе поважає і має національну гідність та пам’ять, грошей не рахує і творить гідні меморіали.
А як же правильно вшановувати пам’ять про Голодомор? Підкажіть, — ви, напевне, краще знаєте. Але чому ж ви цього не робили і не робите? Може, це знає КПУ, прогресивні соціалісти, Партія регіонів та інші партії влади, які вісімнадцять років збирають голоси на теренах, найбільш понищених голодом? Може, у обласних центрах уже давно поставлені вами меморіали, у районах — пам’ятники, на могилах-кагатах у кожному селі поставлено хрести, складено списки померлих, записано спогади ще живих, видано книжки, поставлено фільми, вивчено архіви, написано дипломні роботи, кандидатські й докторські дисертації. Але вам цієї України, цієї сторінки в історії України не потрібно, ви хочете мовчати, як мовчали усі роки радянської влади із тих самих причин.
Звичайно, ніхто не поверне до життя понад сім мільйонів українців, господарів, самодостатніх трудівників, патріотів України, україномовних людей. Вони не народили ще інші мільйони, які могли б народити, вони не передали нащадкам своєї пам’яті, свого досвіду, свого генетичного коду і знання, не виховали і не навчили. З ними інакшою була б Україна і влада у ній. Ми втратили цілу українську Атлантиду, те, чим найбагатший народ — дух, пам’ять, своє «я». Залишилися жити ті, хто був переляканий комунізмом до смерті, до мозку кісток, потім запрасований двічі перейденими через Україну фронтами війни, зачистками гестапо та енкаведе, потім ще один голод 1947 року, який забрав понад мільйон українців і сорок років «забамбулювання-зомбування» пропагандою. За таких умов, здавалося б, про все забудеш.
Діти й онуки тих, хто організовував і втілював програму Голодомору, звичайно, або ж не знали про злочини своїх батьків та дідів, або ж чули, що «мало ми їм дали», що «недобили, недоморили», і таким нащадкам нічого сьогодні сказати. Інші розуміють, що саме завдяки такій політиці їхні предки отримали проїзні квитки до комуністичного раю, до класу компартноменклатури, які приватизували радянську державу, а після її розвалу стали новою буржуазією, «приватизували» колишню державну власність у конкретних руках. Виглядає, що у 20 — 30-х роках винищили власників, ненависну буржуазію, щоб через шістдесят років самими стати буржуазією.
А навіщо ж було народ гробити, товариші? В ім’я чого ви знищили мільйони людей? Де ваші колгоспи? Де ваш комунізм разом із розвиненим соціалізмом? Де СРСР разом із соціалістичним табором? Ви навіть не покаялися за свої злочини, — не те, що вшановувати пам’ять закатованих голодом, не хочете.
А де так швидко взятися українцям, які по-європейськи, цивілізовано мають творити нове життя? Де нація?
