На спеку нинішнього літа донецька влада відреагувала введенням графіків подачі води. Тепер жителям більшості промислових міст та селищ регіону доводиться терпляче чатувати біля водопровідних кранів із відрами. Фахівці ж твердять, що така ситуація може невдовзі поширитися й на сусідні регіони.
Між тим майже під усім посушливим Донбасом простягнулася унікальна система збору ѓрунтової вологи. Утворили її старі виробки вугільних шахт, загальний лабіринт яких, за досить приблизними оцінками, сягає кількох тисяч кілометрів. Ця колосальна дренажна система збирає щороку 770 — 800 млн. кубометрів води, якої б теоретично вистачило для задоволення потреб усього сходу країни. Наприклад, у Луганській області, згідно з офіційною статистикою, з шахт відводять 228 млн кубометрів води на рік, що помітно перевищує традиційний водозабір з артезіанських свердловин та найбільшої річки регіону Сіверського Дінця. Проблема ж полягає в тому, що так звані шахтні води рясно забруднені природними й техногенними речовинами. Навіть якщо в шахтарському місті закривається остання шахта, адміністрація мусить дбати про відпомпування води з покинутих виробок упродовж десятиліть. Інакше шахтні води піднімуться до поверхні, отруять родючий шар землі, підтоплять будівлі, дороги, комунальні мережі. Так, за словами донецького мера Олександра Лук’янченка, до 17% території промислового мегаполісу перебуває під такою загрозою. Такі шахтарські містечка, як Родинське, Білозерське, Добропілля, систематично лишаються взимку без опалення через те, що траншеї теплотрас там нагадують венеціанські канали...
Кілька років тому Європейський Союз запропонував Україні профінансувати розробку проекту використання шахтних вод для побутових потреб. Відповідно, постановою Кабміну було визначено пілотний населений пункт — стотисячний Антрацит у Луганській області, населення якого, за свідченнями міського голови В’ячеслава Саліти, протягом останніх 50 років недоотримувало половину води: лише 15 тис. кубометрів на добу при мінімальних санітарних нормах 33 тис. кубометрів.
Старі місцеві копальні «Центральна» та «№7-7біс» уже давно не дають на-гора вугілля, а працюють як «водокачки», рятуючи шахтарське місто від підтоплення та водночас остаточно гублячи місцеву річку Кріпенька. Згідно з проектом, пілотний утилізаційний комплекс в Антрациті мав продукувати з шахтних стоків 825 кубометрів питної води на годину. Ентузіасти новації підрахували, що зможуть навіть поділитися своїм несподіваним скарбом із сусіднім шахтарським містом Красний Луч, яке також потерпає від хронічної спраги. До того ж науковці рекомендували водночас із водоочисткою споруджати цех із видобування з відходів (рапи — концентрованого сольового розчину) дефіцитних хімічних речовин, що помітно наближало б проект до відмітки самоокупності.
Проте ЄС зголосився дати гроші лише на розробку проекту. На цій початковій стадії все й загальмувалося, бо коштів на будівництво установки не знайшлося ні у держави, ні, тим більше, у депресивного шахтарського містечка. Пізніше представники антрацитівської влади намагалися залучити до справи приватних інвесторів, даючи їм палкі клятви, що городяни, мовляв, погодяться платити за питну воду будь-яку ціну, бо ж альтернативи в них все одно немає. У відповідь чули, що ризики занадто великі, адже населення Донбасу заборгувало за комунальні послуги сотні мільйонів гривень.
Ситуація почала покращуватися поточного року, коли компанія «Донецьксталь», що спеціалізується на металургії та видобутку вугілля, вирішила вкласти вільні кошти у вирішення проблеми шахтних вод. За словами заступника директора з інновацій ПрАТ «Донецьксталь» Романа Узбека, в будівництво комплексу водоочищення для Антрацита планується вкласти 300 млн доларів. Компанія розраховує швидко відбити інвестиції, бо, як пояснює академік НАН України, директор Інституту колоїдної хімії та хімії води Владислав Гончарук, найсучасніші технології очистки дозволяють знизити собівартість отриманої питної води до 0,01 чи навіть 0,001 копійки за літр.
У разі успіху — будівництво аналогічних комплексів можна буде розгорнути в цілій низці шахтарських міст, що мають гострі проблеми з водопостачанням та водночас надлишок шахтних вод: у Торезі, Сніжному, Шахтарську, Кіровському, Стаханові, Перевальську. Серед стратегічних планів — транспортування надлишків отриманого продукту в сусідні посушливі сільськогосподарські райони.
Проте незалежні експерти б’ють на сполох: держава відійшла від вирішення цієї проблеми, а отже водопостачання десятків населених пунктів регіону залежатиме в перспективі від одного-єдиного приватного монополіста. Яку цінову політику він проводитиме? Побоювання небезпідставні, адже свого часу держава зробила очевидну похибку, передавши канал «Сіверський Донець — Донбас» комунальній компанії «Вода Донбасу». Негативні наслідки для населення не забарилися: новий власник стратегічної артерії, з якої гамують спрагу чотири мільйони донеччан, заходився відразу ж піднімати тарифи. І пожалітися немає кому: не хочеш платити — не пий.
