Зустрілися ми з Володимиром біля його будинку, на тихій сільській вулиці недалеко від місцевого цвинтаря. Невисокий, стомленого вигляду чоловік набирав воду з колонки, а біля воріт стояв той самий КамАЗ. Час був обідній, і Володимир заїхав з роботи додому допомогти дружині по господарству. Похмуро вислухавши нас, надовго задумався й, нарешті, зітхнувши, запросив до будинку — низенької хатини, де, не зважаючи на більш ніж скромну обстановку, було чисто й затишно. Палячи одну сигарету за другою — аж надто багато звалилося на його плечі — він почав розповідати про себе й про те, що трапилося на трасі під Києвом.
Народився Володимир Куделя в родині сільського шофера в селі Миколаєвка Новомосковського району, де потім був головою колгоспу Павло Лазаренко і де досі головує його брат Іван Лазаренко. Незабаром батьки переїхали до сусідньої Губиніхи. Тут пройшло дитинство, звідси забрали до армії, де служив в Уссурійську водієм автобату. Після «дембеля» працював шофером у Новомосковську та Дніпропетровську, де й познайомився з майбутньою дружиною Оленою. А років вісім тому, намучившися в місті без житла з двома дітьми, вирішили переїхати до батьків дружини до Олександрополя. Адже на землі, як відомо, прогодуватися легше, ніж на асфальті.
Так би собі й жили потихеньку, якби не ця злощасна поїздка на Волинь. «Взагалі- то, — говорить Володимир, — їздили ми туди вже не раз. Наше господарство — ТОВ «Луговське» — міняло в Маневичах за бартером зерно на запчастини для тракторів. Поїхали і цього разу, адже надворі весняно-польові роботи. Крім мене в кабіні КамАЗа були головний інженер господарства Віктор Чернецький і тракторист Іван Шолом». Виїхали десь близько опівдня 25 березня, дорогою двічі зупинялися — заправитися й перекусити. Вже вночі, десь о пів на дванадцяту проїхали по шосе Золотоноша — Бориспіль повз перетину з дорогою на Харків і Чернігів. «І тут, — розказує Володимир, — на узбіччі я побачив знак «Транзит вантажного транспорту заборонений». Оскільки осьова лінія на шосе була не суцільною, вирішив розвертатися. Пропустив якусь «легковушку» й почав розворот з увімкненими габаритними вогнями. Ще здалеку, майже за кілометр, помітив фари автомобіля, що рухався, однак і на думку мені не спало, що його водій не побачить КамАЗа з причепом, що розвертається на рівній дорозі... Уникнути зіткнення я не зміг, — говорить він, — адже моя машина важка, а з боків траси досить глибокі кювети. Та й сталося все дуже швидко». Як водій з 20- річним стажем, Володимир Куделя схиляється до того, що водій «Тойоти» швидше за все задрімав або відвернувся. А оскільки швидкість була величезною, десь до 160—180 км на годину, «зустріч» на шосе закінчилася трагічно.
Удар у зчеплення між КамАЗом і причепом був настільки сильний, що «Тойота», зігнувши могутній дишель, міцно засіла під ним.
Один iз них назвався Удовенком. Він і сказав, що в зеленій «Тойоті» був Чорновіл. Потім по мобільному телефону викликали ДАІ, швидку допомогу. Виламали дверцята, дістали водія й того пасажира, який до аварії спав на задньому сидінні. Водія поклали на зерно, пульс у нього ще бився, але недовго. А самого Чорновола не могли дістати до ранку, доки не приїхав кран. Судячи з усього, помер він миттєво, ще під час удару, надто сильними були ушкодження». Після аварії Володимира Куделю відвезли на допит до Борисполя, де він прожив кілька днів у готелі. Допитували, за його словами, і в міському управлінні міліції в Києві. Після чого відпустили, взявши підписку про невиїзд з місця проживання. Додому він повернувся все на тому ж КамАЗі з причепом. А його супутники — Чернецький і Шолом — поїхали з Борисполя ще раніше, перевантаживши зерно на іншу машину, надіслану з Дніпропетровщини.
Тепер Володимир живе в напруженому очікуванні своєї долі, та він повністю впевнений у тому, що правил дорожнього руху не порушував. Ще на місці аварії правоохоронці також начебто дійшли такої думки. Проте один з них зазначив: два трупи — факт неабиякий. А днями до Олександрополя знову приїжджав слідчий iз Києва й після допиту порадив шукати адвоката. Звістка ця вбила родину наповал, бо подружжя Куделів, за їхніми словами, за останні чотири роки «зарплати майже не бачили». «Живемо з городу й невеликого господарства — розказує Олена. — Дітям — 15-річній Юлі й 10-річному Артему — на майбутній рік тільки на підручники треба по сто гривень, а звідкіля їх узяти, якщо й на одяг та взуття нічого немає!» Правда, керівництво господарства у разі суду обіцяло виділити для поїздки до Києва мікроавтобус...
В існуючі версії щодо «замовленого вбивства» й «спланованої автокатастрофи» в селі ніхто не вірить, саме ж подружжя, почувши про це, гірко посміхнулося. «Та Володя навіть курку зарізати не може, — говорить Олена, — сама впораюся, якщо треба. А тут люди!»
Прощаючись, виходимо у двір, тиснемо один одному руки, але фотографуватися на спомин Володимир категорично відмовляється й навіть ховається за свого КамАЗа. З'ясовується, що в родині всерйоз побоюються... помсти соратників Чорновола. Перезирнувшись, знизуємо плечима й на машині без зайвого поспіху, уважно роздивляючись дороговкази, залишаємо Олександропіль.
