Голова Української гільдії головних редакторів (керівників)
засобів масової інформації, головний редактор газет «Молодь України» й
«Український футбол» Володимир Іванович Боденчук народився 1955 року в
селі Сухівці на Рівненщині. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського
університету. В редакції газети «Молодь України» з 1977 року (кореспондент,
зав. відділом, редактор щотижневого додатку «Студентський гарт», відповідальний
секретар, заст. головного редактора). 1987 року призначений головним редактором.
Заслужений журналіст України (1994). Автор збірок публіцистики «Погляд
із п'єдесталу», «Вогонь наших буднів», «Честь прапора».
АНКЕТА «Дня»
1. Голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко
в одному з інтерв'ю нашій газеті сказав, що представникам нинішньої влади
бракує усвідомлення, що вільна преса — це єдине, до чого вони зможуть апелювати,
коли будуть не при владі. А що Ви думаєте із цього приводу? І чим, на ваш
погляд, різниться ставлення до свободи слова колишньої компартійної влади
і сучасної?
2. Як бачить свою роль очолювана вами гільдія в
боротьбі за те, щоб преса в нашій країні справді стала четвертою владою?
3. Які положення українського законодавства щодо
роботи ЗМІ, на ваш погляд, треба змінити?
4. Як часто ваші колеги-редактори звертаються до
гільдії по допомогу в боротьбі зі свавіллям чиновників?
5. Ви доволі часто спілкуєтеся з членами вашої гільдії.
Вони усвідомлюють, що причетні до того, наскільки свідомий вибір зроблять
громадяни України на президентських виборах у жовтні?
6. Як Ви ставитеся до справи колишнього редактора
«Правды Украины» Олександра Горобця?
7. Як, на ваш погляд, ринкові відносини позначилися
на корпоративній журналістській, редакторській солідарності?
1. Гарна думка. Хотілося б лише, щоб наші можновладці працювали
так, щоб їм потім не доводилося ні до кого апелювати. Хіба до власної совісті.
Бо якщо нічого не зміниться, то не буде до кого звертатися — продано.
Ну, яка була колись свобода слова? Якось Леонід Макарович
Кравчук у ті часи на всеукраїнській нараді редакторів «пробрав» мене за
«ідеологічну» помилку дуже елегантно: «Недавно я розмовляв iз редактором
«Молоді України» — це дуже розумна людина, але навіщо він це надрукував...»
Після наради до мене підходили колеги: «Не сумуй, старий! Цитували Маркса,
Леніна, Горбачова, але ні про кого не казали, що такий розумний». Я після
того прагнув порозумітися з другим секретарем ЦК партії Кравчуком, але
він відмахнувся: «Чого ти причепився? Написали мені таке». А вже через
рік філософські праці Миколи Бердяєва, за цитату з яких постраждала газета,
почали видавати. Отак керували пресою.
Тепер — різниця невелика. Є пан, і якщо ти пишеш так, що
йому не подобається, — летітимуть голови. Може, не так артистично, як колись.
Вам просто «подякують» за роботу. Мої колеги роблять круглі очі, коли на
запитання «хто вас тримає?», чують відповідь «самі тримаємось». Але нині
це рідкісний варіант.
2. Гадаю, що тут боротьби ніякої не існує: у нас преса — давно
вже влада. Питання лише в тому, хто нею володіє. Ви ж бачите, як переходять
із рук у руки газети, телеканали й змінюють свою орієнтацію. У гільдії
ми прагнемо якомога менше торкатися політичних питань — нам би професійні
інтереси захистити. Тому й підтримали створення профспілки журналістів.
Повірте, це було нелегко. Шалений спротив.
3. Всі. У нас стільки метушнi навколо
цього, що, вважайте, тему ми забалакали. Закон має складатися з одного
пункту — цього не можна. Далі працюй як тобі підказує серце й дозволяє
талант. А ми все ще повинні передбачити, що подумає «Іван Іванович».
4. Дуже рідко. Хіба що колеги з периферії. З тих, хто ще вірить у всесилля «центру».
Здебільшого, на жаль, звертається редактор зі скаргою на редактора. У нас
ще модно повчати на сторінках однієї газети, як треба робити іншу. От і
телефонують: «На засідання гільдії більше не прийду, якщо Сидоренка не
притягнете до відповідальності». Наївно, звичайно...
5. Усі давно свідомі. Більше того — майже всі вже «мають»
свого президента. І якщо ви завтра абсолютно переконливо доведете, що той
же Сидоренко — не просто кандидат на посаду президента, а герой України,
однак голосуватиме за нього лише його газета, або канал. Свобода преси
має ще й таке лице: я купив газету й друкую те, що хочу. За нинішніх економічних
умов вижити дуже складно, тому дійсно незалежних видань залишилося мало.
Цілком можливий такий варіант: за вказівкою редактора кореспондент прославляє
певного кандидата, але голосуватиме на виборах за іншого.
6. Мені б дуже хотілося, щоб цієї справи взагалі не було.
Бо для нас вона програшна в усіх варіантах. Якщо винен Горобець — звичайно,
погано. Хоча, важко уявити цю ситуацію, щоб після неї ще до міліції звертатися.
Отож якщо для нього влаштували «виставу», то це ще гірше, бо таким чином
можна розправитися з будь-ким. Наголошую: це моя особиста думка. А серед
редакторів одностайності з приводу цього скандалу ми не дійшли.
7. Ніяк. Бо її просто не було. То на чому ж тоді позначатися?
За компартійних часів нерідко один редактор хвалився, що не потрапив «у
халепу», як його сусід і колега. Пригадую, ми надрукували матеріал про
те, що в комсомольських організаціях Чернігова не почуєш української мови
— «Десь там, на околицях». Звичайно, була розмова в ЦК. Викликали на килим
навіть Петра Симоненка, який «відав» ідеологією в комсомолі. І, до речі,
тримався під час тієї «розборки» досить гідно. Однак «чортів» дали тоді
вдосталь. А один із «старших товаришів» на своїй редакційній планірці багатозначно
підніс вказівного пальця і виголосив: «Бачте, «Молодь України» вляпалася,
а ми розумніші». Отож про якусь корпоративну солідарність говорити важко.
Ми й гільдію створили заради того, щоб її налагодити.
Ведучий рубрики «Прес-клуб «Дня» Валентин ПУСТОВОЙТ
Тел. (044) 414.98.20, факс 414.43.31 e-mail:[email protected]
