Вчора Президент України Віктор Ющенко представив колективу українського зовнішньополітичного відомства нового керівника Володимира Огризка, якого було обрано на цю посаду 18 грудня 2007 року. Слід зазначити, що Огризко фактично з третьої спроби став керівником зовнішньополітичного відомства України. Навесні минулого року антикризова коаліція не підтримала його кандидатуру, звинувативши Огризка в антиросійськості. Зокрема, представникам цієї коаліції не сподобалося те, що перший заступник міністра виступив українською мовою на одному з українсько-російських круглих столів. Якими були головні досягнення України на зовнішній арені за 90 років iз часу заснування вітчизняної дипломатичної служби? Як просувається Українська держава на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції? Навіщо нашій державі потрібен План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) і чи можна вибудувати українсько-російські відносини на принципах взаємодовіри і взаємоповаги? Чи буде забезпечена в умовах демократичної коаліції системність зовнішньої політики України? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю дипломата номер один в Україні Володимира ОГРИЗКА.
ПРО ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ТА ЗДОБУТКИ
— Вітчизняна дипломатична служба офіційно, вже втретє, відзначає своє професійне свято. Й досі в нашій країні тривають святкування з нагоди 90 ї річниці створення української дипломатії. А чи є чим похвалитися дипломатичній службі України? Володимире Станіславовичу, назвіть, будь ласка, декілька прикладів найвидатніших досягнень чи провалів української дипломатії за 90 років.
— Говорячи про визначні моменти в історії української дипломатії, неможливо оминути буремні 1917—1920 роки, коли створення української дипломатичної служби, визнання молодої Української держави з боку провідних країн світу і встановлення з ними дипломатичних відносин відбувалося в непростий період завершення Першої світової війни, революції в Росії та подальшої кривавої громадянської війни, в тому числі на території України.
Аналізуючи період перебування України у складі Радянського Союзу, хотів би відзначити участь Української РСР у заснуванні Організації Об’єднаних Націй (1945), подальшу активну діяльність в рамках цієї організації, зокрема, членство України в Раді Безпеки ООН тричі (1948—1949 рр., 1984—1985 рр., 2000—2001 рр.) та головування на ГА ООН в 1997 році, участь у розробці та підписанні Паризького мирного договору (1947), який став основою післявоєнного устрою в Європі.
Новий історичний етап у розвитку української дипломатії розпочався після прийняття історичного Акта про незалежність України 24 серпня 1991 року. Тоді перед Міністерством закордонних справ постали цілком нові завдання, пов’язані з визнанням України міжнародним співтовариством. Визнання України практично усіма країнами світу, встановлення з ними дипломатичних відносин та активний розвиток двостороннього співробітництва, створення договірно-правових рамок міжнародної діяльності України, відкриття представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні, створення ефективної мережі власних дипломатичних і консульських представництв — все це є колосальним здобутком новітньої дипломатії України за роки незалежності.
Серед конкретних надбань варто було б згадати досить непросте укладення базових політичних договорів з сусідніми країнами, зокрема, — Росією та Румунією, міжнародно-правове оформлення державного кордону України, а також такі моменти, як підписання Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС та Хартії про особливе партнерство з НАТО, встановлення відносин стратегічного партнерства із США та Польщею, успішний розвиток взаємовигідних відносин із багатьма країнами Європи і світу. Перелік досягнень можна було б продовжувати...
«ПОДАЛЬШЕ ПОЗИЦІОНУВАННЯ УКРАЇНИ...»
— Також хотілося б почути вашу оцінку діяльності української дипломатії за нинішній рік: які були досягнення і провали за цей час?
— Міжнародна діяльність України у 2007 році та робота української дипломатії, на мою думку, в цілому заслуговує на схвальну оцінку, оскільки зусиллями МЗС та усіх інших причетних міністерств і відомств було забезпечено дотримання національних інтересів України та виконання більшості пріоритетних завдань зовнішньої політики, задекларованих на 2007 рік.
Сьогодні ми можемо говорити про розвиток процесів європейської та євроатлантичної інтеграції на тлі наближення до комплексної реалізації положень Плану дій Україна—ЄС у політичній площині, а також у сфері реформування економіки, юстиції, правоохоронних органів, транспорту, енергетики. У 2007 році українські дипломати доклали зусиль у справі укладення та ратифікації Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз та реадмісію, визначення перспективи створення спільної з ЄС зони вільної торгівлі після набуття Україною членства у СОТ, сприяли подальшому просуванню на шляху до укладення нової, посиленої угоди між Україною та ЄС тощо.
Серед цьогорічних здобутків вітчизняної дипломатії необхідно відзначити успішне завершення переговорного процесу щодо вступу України до Світової організації торгівлі: було підписано двосторонні протоколи про взаємний доступ на ринки товарів та послуг з усіма країнами-членами Робочої групи СОТ.
Розширено практичне співробітництво з НАТО шляхом подальшої участі України у миротворчих операціях Альянсу, забезпечено дипломатичний супровід укладенню контракту між НАТО та АНТК ім. Антонова щодо використання українських літаків стратегічної авіації, створено умови для поширення об’єктивної інформації щодо цілей та діяльності Організації північноатлантичного договору в українському суспільстві, зокрема, започатковано роботу Мережі партнерства Україна—НАТО та удосконалено інформативний потенціал веб-порталу «Україна—НАТО».
Минулий рік позначився успіхами й у сфері двосторонньої дипломатії: Сполученими Штатами було прийнято Акт про консолідацію свободи через НАТО, в якому закріплено намір наших північноамериканських партнерів сприяти набуттю Україною повноцінного членства в Альянсі. Отримано однозначну підтримку поступу України до ЄС з боку Великої Британії. Активізовано переговори України та Російської Федерації щодо розмежування Азовського і Чорного морів.
Спрямовано зусилля на подальше позиціонування України як регіонального лідера, зорієнтованого на побудову дієвих та надійних механізмів регіонального співробітництва. Так, під час головування України в ГУАМ організацію було перетворено на повноцінну міжнародну регіональну структуру. Активну роль українська дипломатія продовжувала відігравати у питанні придністровського урегулювання. У листопаді було проведено Київський безпековий форум із урегулювання «заморожених конфліктів» у контексті безпеки та стабільності Чорноморського регіону. Також із листопада Україна очолює ОЧЕС і націлена на реалізацію насиченої та перспективної програми головування.
Протягом року здійснювалася активна робота, спрямована на удосконалення захисту українських громадян та юридичних осіб за кордоном: було започатковано роботу call-центру, спільно із одним з українських мобільних телеоператорів запроваджено sms-інформування громадян України, які перетинають український кордон.
Ще одним надзвичайно важливим моментом є ухвалення на Генеральній конференції ЮНЕСКО резолюції про вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. Цього ж місяця нам вдалося домогтися схвалення та оприлюднення на 15- му засіданні Ради Міністрів ОБСЄ спільної заяви «Про 75-тi роковини Голодомору 1932—1933 рр. в Україні». Відповідні правові документи із засудженням цього терору проти українців схвалив ряд парламентів країн Європи та Латинської Америки, і цей процес, сподіваюся, продовжуватиметься.
«ЗАПРОШЕННЯ ДО ПДЧ — ЦЕ ПИТАННЯ МІЖНАРОДНОГО АВТОРИТЕТУ ТА ВИЗНАННЯ...»
—Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху інтеграції в НАТО?
— За роки співробітництва з Альянсом українська дипломатія має на своєму рахунку чимало досягнень і перемог. Україна однією з перших серед країн колишнього СРСР стала членом Ради Північноатлантичного співробітництва (сьогодні РЄАП). Вона першою приєдналася до програми «Партнерство заради миру». Нам вдалося закласти до єдиного на сьогоднішній день засадничого документу Україна—НАТО — Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО — такі положення, як відкритість Альянсу для членства України, підтримка державами — членами НАТО суверенітету та незалежності України, її територіальної цілісності, демократичного розвитку, економічного процвітання, започаткування постійно діючого механізму політичних консультацій, нерозміщення ядерної зброї на території своїх нових членів.
Ми законодавчо закріпили питання курсу України на членство в НАТО; запровадили систему міжвідомчої координації співробітництва з НАТО. Її основним елементом є Міжвідомча комісія з питань підготовки України до вступу в НАТО та інститут національних координаторів галузевого співробітництва з НАТО.
Україна є єдиною державою — не членом Альянсу, яка бере участь у всіх поточних миротворчих та антитерористичних операціях під проводом Альянсу. Цільові Плани Україна—НАТО на 2007 та 2008 роки за структурою та наповненням максимально наближені до Плану дій щодо членства. І це — не за принципом «кожен кулик нахвалює своє болото». Такі думки висловлюють самі країни НАТО, високо оцінюючи наші здобутки й у реформуванні країни, й у міжнародній миротворчій діяльності під проводом Альянсу, й узагалі — в усьому спектрі співробітництва з цією організацією.
Інша справа, що українська дипломатія могла б із легкістю мати в своєму активі і ПДЧ, і, можливо, вже подану заявку на членство в НАТО, якби наш рух у цю структуру протягом останніх 15-ти років не нагадував відому одеську пісеньку «крок вперед і два назад». Саме через ті «кроки назад» ми маємо зараз доводити євроатлантичній спільноті, що наші пріоритети і цілі залишаються незмінними, а ми самі є прагматичними передбачуваними партнерами.
— Чи під силу Україні отримати ПДЧ наступного року на саміті Альянсу в Бухаресті?
— Щодо перспектив нашої держави отримання ПДЧ наступного року на саміті Альянсу в Бухаресті, хотів би зазначити, що ми маємо докласти всіх зусиль задля отримання запрошення до Плану дій щодо членства в 2008 році. За умови, що всі три гілки влади однозначно висловляться «за», отримання запрошення стане можливим і під час квітневого саміту в Бухаресті. Для керівництва України запрошення до ПДЧ — це питання міжнародного авторитету й визнання. Отримання Україною такого запрошення стане визнанням демократичного характеру і серйозності намірів української влади стосовно реформування держави у відповідності з найвищими стандартами.
«...МИ НЕ ПРАЦЮЄМО З КИМОСЬ ПРОТИ КОГОСЬ»
— Як відомо, Росія дуже гостро сприймає будь-які кроки України, спрямовані на наближення до Північноатлантичного договору і загалом до розширення НАТО на Схід. Чи не виникнуть для нашої країни додаткові труднощі у відносинах із Росією після приєднання до ПДЧ і, взагалі, — чи не погіршиться безпека України від такого кроку?
— Справді, ця тема для нас є принципово важливою. Тому що йдеться про безпеку України. Це не перший раз, коли Україна впритул підходить до цієї теми. Ви, напевне, знаєте, що трохи більше ніж рік тому це питання вже обговорювалося. На жаль, тоді через відому внутрішньополітичну ситуацію його було відкладено. Питання приєднання до ПДЧ є принципово важливим хоча б із того погляду, що воно зафіксовано в коаліційній угоді. Обидві демократичні сили, які сьогодні утворили в парламенті більшість і, відповідно, уряд, домовилися, що це буде одним із напрямків їхньої спільної діяльності. Я хочу також згадати закон про основи національної безпеки від 2003 року, в якому так само чітко і ясно зафіксовано, що одним із напрямків нашого розвитку є набуття повноправного членства в Європейському Союзі та НАТО.
Що стосується власне ПДЧ, то хотів би відразу наголосити: План дій щодо членства не є, як кажуть деякі вітчизняні й іноземні політики, планом дій із «затягування» України в НАТО. ПДЧ на 90% є планом, насамперед реформування української політичної системи. І лише 10% припадає на безпекові, військові та правові питання, а також на питання ресурсного забезпечення. Загалом все це стосується підготовки України до того, щоб бути на рівні сучасних європейських демократій. Хіба це нам загрожує чи це нам погано? Напевно, ні.
Зрозуміло, що зовнішня реакція може бути різною. Але я думаю, що й у відносинах із Російською Федерацією ми будемо ще і ще раз наголошувати на тому, що ми не працюємо з кимось проти когось. А що наша мета полягає в спільній співпраці заради системи безпеки, яка повинна охоплювати всі країни, що бажають створювати цю систему колективної безпеки в Європі. Вони на це мають повне право.
Щодо негативних наслідків від ПДЧ, то можу назвати лише один. Нам треба буде набагато більше працювати і, по суті, швидкими темпами навести лад у державі. Це складний, а інколи навіть болісний процес, який на деяких етапах може трактуватися неоднозначно. Раджу всім, хто бажає глибшої обізнаності з цього питання, завітати на спеціалізований веб-сайт www.ukraine- nato.gov.ua, на якому, сподіваюся, знайдуться відповіді на всі запитання з тематики євроатлантичної інтеграції України.
— Чи може Україна впливати на зміст ПДЧ і закласти в цей документ пункти, які підвищують безпеку нашої держави?
— Йдеться про приєднання до Плану. А це стандартна схема, яку вже визначено і до якої ми маємо приєднатися. Власне, існуючі на сьогодні цільові плани в дуже багатьох аспектах є однаковими стосовно набуття членства, але названі по-іншому. Питання не в назві, а в суті. Я думаю, що головне — протягом найближчих років досягти такого рівня демократії, плюралізму і всього того, що називається сучасним громадянським суспільством, щоб не виникало питання, як назвати чи як оцінити. Питання полягає в тому, щоб наше суспільство стало справді європейським і демократичним.
НЕПРОСТИЙ РІК ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
— Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху просування нашої країни в ЄС?
— Європейська інтеграція — це непросте питання, вирішення якого залежить не лише від успішності діяльності дипломатичної служби. Завданням української дипломатії на цьому шляху є забезпечення сприятливого зовнішньополітичного середовища, позитивної позиції держав — членів ЄС, просування нових вигідних для України ініціатив. Все інше, а я маю на увазі найголовніше — реформи, є завданням усіх гілок влади.
За роки незалежності Україна проторувала чималий шлях до реалізації своєї стратегічної мети, визначеної ще 1993 року в Постанові Верховної Ради «Про основні засади зовнішньої політики України», — набуття членства в ЄС. Ми впевнено, але інколи здається, що повільно, рухаємося в обраному напрямку.
2007 рік був непростим для європейської інтеграції України. Тривалий період політичної невизначеності в Україні, дострокові вибори до парламенту, незавершений процес вступу України до Світової організації торгівлі, а окрім цього — складні процеси формування нових установчих правових рамок функціонування Європейського Союзу — все це не дозволило повною мірою реалізувати ті задуми, які були на початку року.
Але я радий, що більшість питань вирішено: обрано демократичним шляхом новий український парламент, сформовано коаліційний уряд України, а члени ЄС 13 грудня схвалили новий установчий договір ЄС, більш відомий як Лісабонський договір. Отже, і Україна, і ЄС готові увійти в наступний 2008 рік вільними від тягаря інституційних проблем.
Водночас, не слід вважати, що ми згаяли цей рік. Навпаки, зроблено багато важливих справ. У лютому на міністерському засіданні Україна—ЄС я особисто разом з моїм німецьким колегою Ф. В. Штайнмаєром, який тодіпредставляв німецьке головування в ЄС, офіційно оголосили про початок переговорного процесу щодо укладення нової посиленої угоди. З того часу наші переговірники вже провели п’ять раундів переговорів із своїми колегами з делегації ЄС, щоб детально обговорити майбутнє наших відносин на середньострокову перспективу. Українська позиція щодо доцільності укладення нової угоди у форматі угоди про асоціацію залишається незмінною.
У червні на засіданні Ради з питань співробітництва Україна—ЄС були підписані дві важливі угоди: угода про спрощення видачі віз та угода про реадмісію осіб. Ми завершили процедури набуття чинності цих угод, і тому українські громадяни вже з 1 січня наступного року зможуть особисто відчути наслідки спрощення візового режиму поїздок до держав-членів ЄС.
Протягом року Україна результативно виконувала положення спільного Плану дій Україна—ЄС, який добігає кінця у лютому наступного року. На початку 2008 року ми плануємо здійснити масштабну оцінку реалізації цього документа та чітко зрозуміти наші «сильні» та «слабкі» місця у процесі внутрішніх реформ.
ПЕРСПЕКТИВА, СУСІДСТВО Й МОЖЛИВОСТІ
— Якщо говорити про європейську інтеграцію, то багато експертів і дипломатів звертають увагу на те, що Європейська політика сусідства може певним чином зашкодити прагненням України вступити до Євросоюзу. А з іншого боку, в інтерв’ю «Дню» європейський комісар Беніта Ферреро-Вальднер заявила, що Україна дуже погано використовує можливості Європейської політики сусідства. Володимире Станіславовичу, якою має бути європейська політика України, щоб не втратити перспективу членства в ЄС і водночас скористатися можливостями Європейської політики сусідства?
— Перспектива у нас очевидна й полягає в тому, щоб стати членом Європейського Союзу. Це завдання надзвичайно складне й важке. Безумовно, 90% роботи на цьому шляху ми маємо зробити самі в себе. Це наше домашнє завдання, і ніхто інший — ні високопосадовці у Брюсселі, ні Євросоюз — цієї роботи за нас не робитимуть. І це зрозуміло. Тому на сьогодні ми маємо чітко усвідомити — ми повинні використовувати всі наявні можливості, які тільки для цього існують. У цьому контексті наш головний пріоритет на 2008 рік полягає в тому, щоб підготувати нову посилену угоду між Україною та Європейським Союзом. У цій угоді ми маємо максимально зафіксувати можливі напрямки поглибленої співпраці з Європейським Союзом. Це означає, що в такий спосіб ми просунемося значно далі від тих форм, які на сьогодні є чинними у наших відносинах з Євросоюзом. Чи використовувати для цього створений ЄС механізм — Європейську політику сусідства, якщо це допоможе Україні наблизитися до Євросоюзу? Безумовно, так. І навпаки, віддалити, якщо ця політика може бути використана для того, щоб поставити бар’єр між Європейським Союзом і Україною. Наші колеги у Брюсселі та наші дипломати у контактах iз представництвом Єврокомісії в Україні якраз працюють над тим, щоб знайти таке поєднання всіх можливих форм, щоб це дало акумулюючий ефект. Щоб у результаті ми стали не далі від ЄС, а ближче до нього.
— Коли ми говоримо про нову поглиблену угоду, чи вдається Україні вкласти в цей документ своє бачення її наповнення?
— Це наша мета. Безумовно, ми намагатимемося досягти її. Хотів би наголосити на тому, що в позиції низки європейських країн з’являється дедалі більше розуміння того, що Україна не може бути просто країною в рамках Європейської політики сусідства. Це значно більше. Ми відрізняємося від інших країн, охоплених цією політикою, тим, що ми є європейці, маємо європейську традицію та європейську перспективу. Тому, безумовно, тут усе в руках дипломатії. Ми поставили перед собою дуже важливу мету — до саміту Україна—ЄС, який відбудеться у вересні наступного року, підготувати такий текст угоди, який би максимально відповідав нашим євроінтеграційним прагненням.
ЗАПОВІТ ШУЛЬГIНА І ПРИНЦИП ВЗАЄМНОСТІ
— Володимире Станіславовичу, чи наблизив європейську перспективу України нещодавній Лісабонський саміт, на якому було підписано угоду про реформи?
— Мені здається, що Лісабонський саміт дав відповідь на ті запитання, які хвилювали країни Європейського Союзу, а нам він дав більше шансів, ніж було досі. На мою думку, Лісабонським самітом закінчено певний період у внутрішньому розвиткові Євросоюзу, який тепер може спокійно дивитися на розширення, але в перспективі. Без урегулювання речей, які були до Лісабона, йти вперед було надзвичайно важко. Після того, як визначено, що таке Європейський Союз, як ця структура функціонуватиме, які її повноваження, яким чином вона діятиме далі, можна подивитися, що є поки що за межами Європейського Союзу. І таким чином подумати над перспективою. Ми не говоримо сьогодні про те, що Україна завтра набуде членства в Євросоюзі. Це було б нереалістично і, мабуть, не об’єктивно, тому ми говоримо про якусь перспективу. Лісабон нам справді дає сьогодні можливість говорити з Європейським Союзом про перспективу, і ця перспектива, я думаю, очевидна. Україна є європейською країною і буде в Європейською Союзі. Це ще сказав перший міністр Шульгiн. Коли дипломати покладають квіти до його меморіальної дошки, де було перше міністерство, вони завжди повторюють його слова, що в Європі буде Європейський Союз, а Україна буде членом ЄС. Ми мусимо виконати заповіт нашого першого міністра.
— Чи спроможний Київ у відносинах із Брюсселем діяти на засадах взаємності?
— Безумовно, принципи взаємності притаманні для будь-яких переговорів. При цьому можливі вихідні позиції, які відрізняються. Можливі розбіжності, які відразу знаходять своє врегулювання. Можливо, бувають питання, які потребують додаткового вивчення. Але для того й існують дипломати, щоб вирішувати ці питання і наближати позиції. Я переконаний, і це є абсолютним фактом, що в Європейському Союзі до України ставлення, безумовно, буде більш позитивним, ніж це було досі. Особливо тепер, після того, як сформована демократична коаліція та уряд. Тому ми мусимо цим шансом скористатися.
МОДЕЛЬ СПІВПРАЦІ З НАЙБІЛЬШИМ СУСІДОМ
— Володимире Станіславовичу, чи бачите ви можливість вибудувати вiдносини між Києвом і Москвою на засадах прагматизму, партнерства, взаємодовіри і взаємоповаги? Як ці вiдносини мають вибудовуватися?
— Це наш пріоритет. Ще раз хочу наголосити, що з Росією у нас є лише одна модель співпраці — це взаємовигідна, партнерська співпраця і повага одне до одного і до права вибору кожного. Це надзвичайно важливо, тому що саме ці засади закладено в основу нашого Великого договору, підписаного десять років тому. Сьогодні ми маємо на меті розвивати цей договір через укладення нових угод. Цього року такі пропозиції були надані російській стороні. Ми зараз узгоджуємо перелік документів, які будуть розроблятися. Тобто тут справа є очевидною. Росія була, залишається і завжди буде нашим найбільшим сусідом і партнером. Тому що так склалося в історії. Але, безумовно, в цих відносинах ми будемо в першу чергу дбати про свої національні інтереси. Це об’єктивний підхід, який іншим бути не може.
Серед основних пріоритетів особливу увагу приділяємо повноцінній реалізації потенціалу економічної взаємодії, що надасть додаткових імпульсів економічному зростанню в обох державах та підвищенню добробуту наших громадян. І тут я б хотів звернути увагу, що врешті-решт «не газом єдиним ми живемо», у нас в економічній сфері є ще більш масштабний проект — я маю на увазі створення зони вільної торгівлі у повному обсязі, без винятків і вилучень.
Немає нічого надзвичайного в тому, що іноді з деяких питань між нашими державами виникають певні суперечності. І свідченням зрілості та цивілізованості нашого співробітництва має стати спроможність вирішувати ці суперечності за столом переговорів, без зайвого ажіотажу і нагнітання пристрастей та з беззастережним дотриманням законних прав та інтересів одне одного. Ми сподіваємося, що наші російські партнери розділяють принципову позицію щодо необхідності уникнення конфронтаційних підходів при вирішенні суперечливих питань та орієнтації наших спільних зусиль, насамперед, на ті сфери та конкретні проекти економічного співробітництва, які уже в близькій та середньостроковій перспективі реально покращать життя і українців, і росіян.
Хотів би наголосити, що з початком роботи українсько-російської міждержавної комісії, яку ще часто називають «Комісією Ющенко—Путін», ми отримали потужніший механізм двосторонньої взаємодії на міждержавному рівні. У найповнішому використанні потенційних можливостей цього нового інструментарію ми бачимо надійний шлях до врегулювання як застарілих питань, так і уникнення можливої політизації двосторонніх відносин на тлі вирішення внутрішньополітичних питань.
— Чи достатньо для розвитку партнерських відносин з українського боку почати закуповувати газ за ринковими цінами? На які кроки, зі свого боку, має піти Москва?
— Щодо кроків, на які, згідно з вашим запитанням, має піти Москва, то насамперед я хотів би наголосити, що чогось нового не варто й вигадувати — надалі необхідно дотримуватися духу і букви Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, який ще часто називають Великим договором.
Сьогодні відносини між Україною та РФ переживають важливий етап свого, якщо хочете, переформатування, в результаті чого наше співробітництво стає більш ефективним, прагматичним і прогнозованим, позбавляється зайвої заідеологізованості. Прийшло усвідомлення нових реалій, зміцнилося відчуття того, що наші країни мають жити стабільно, в умовах демократії, мають бути інтегровані — у світову економіку, світову політику, систему загальних цінностей, які ми поділяємо.
Уявляється, що стратегічний інтерес демократичної Росії має полягати у сильній, процвітаючій Україні — надійному партнері й сусіді у цей непростий час. Тією ж мірою й наша держава якнайбільше зацікавлена у стабільній, демократичній Росії. Саме виходячи з цих постулатів, маємо намір і надалі розвивати конструктивний діалог задля співробітництва з нашими російськими партнерами.
Наш алгоритм подальших дій чітко визначений: ми й надалі послідовно вестимо діалог із Росією, невідступно дотримуючися власних зовнішньополітичних пріоритетів — європейської та євроатлантичної інтеграції.
ПРО СИСТЕМНІСТЬ І ЗАВДАННЯ НА МАЙБУТНЄ
— До речі, в інтерв’ю «Дню» ваш попередник Арсеній Яценюк назвав одним із недоліків зовнішньої політики України брак системності. Чи можна зарадити цій проблемі тепер, коли створено демократичну коаліцію?
— Справді, минулий рік у цьому відношенні був дещо складним для нас. Тому що не було одного голосу в зовнішній політиці України. Сьогодні такий голос є. Це для українських дипломатів колосальний, величезний подарунок. Тому що коли країна говорить одним голосом, з нею спілкуються, до неї поважно ставляться, її насправді поважають як передбачуваного партнера. Наявність сьогодні такої можливості справді є шансом унікальним, і я сподіваюсь, що дипломатія використає цей шанс на сто відсотків.
— Які першочергові завдання, на вашу думку, стоять перед українськими дипломатами на наступний рік або найближчі роки?
— Зовнішньополітичні пріоритети України залишаються незмінними і базуються на неухильному обстоюванні наших національних інтересів. Вони включають європейську та євроатлантичну інтеграцію, активну регіональну політику, передусім у Чорноморському регіоні, а також такі ключові складові, як розвиток рівноправних і добросусідських відносин iз Російською Федерацією та іншими сусідами, стратегічними партнерами — США та Польщею, забезпечення економічних інтересів та енергетичної незалежності України. Нашими пріоритетами безумовно залишаються захист інтересів українських фізичних та юридичних осіб за кордоном, підтримка закордонного українства, зміцнення іміджу та авторитету України у світі, активна участь у багатосторонніх механізмах міжнародної співпраці, заходах щодо підтримання міжнародного миру та безпеки.
Звичайно, Україна — як учасник міжнародної спільноти націй — не може не реагувати на нові виклики, стрімку еволюцію системи господарських відносин, у зв’язку з чим постійно і неминуче виникають нові завдання у нашому зовнішньополітичному порядку денному.
Ми не можемо ігнорувати значний економічний, соціокультурний потенціал країн Азії, Африки та Латинської Америки — саме тому ми сьогодні звертаємо нашу увагу на ці регіони. Ми не можемо закривати очі на загострення проблем тероризму, торгівлі людьми, нелегальної міграції — саме тому ми приєднуємося до глобальних зусиль щодо боротьби з тероризмом, зокрема — у ядерній сфері, та ініціюємо міжнародні механізми протидії нелегальній міграції, зокрема — в контексті створення єдиного реадмісійного простору по лінії ЄС—Україна — країни-постачальники нелегальних мігрантів. Ми не можемо не звертати увагу на загрозливий стан довкілля у світі. Ця проблема безпосередньо впливає на життя наших громадян і є національним інтересом. Саме тому Україна — серед підписантів Кіотського протоколу.
— Володимире Станіславовичу, чи вдасться Україні наступного року домогтися визнання в ООН Голодомору геноцидом українського народу?
— Ми маємо плани як на двосторонньому рівні, так і в рамках міжнародних організацій. ООН перебуває серед наших ключових цілей, тому, безумовно, ми будемо доносити цю правду до світової громадськості. Але не з метою звинуватити когось, а щоб надати інформацію, вшанувати пам’ять і запобігти таким речам у майбутньому. Я дуже дякую газеті, що вона велику увагу приділяє цій священній для українського народу темі. Ви стільки зробили в цьому плані! Я вам дуже вдячний за те, що головний редактор «Дня» пані Івшина передала МЗС у дар багато матеріалів iз цієї тематики. Я хотів би особливо побажати, щоб ця співпраця по цій особливій темі продовжувалася.
