Володимиру Йосиповичу Здоровезі цими вихідними — 9 жовтня — виповнилося 75! Відомого філолога, авторитетну в вітчизняних журналістських колах людину, завідувача кафедри журналістики Львівського національного університету добре знають читачі «Дня». Володимир Йосипович протягом багатьох років виступає на шпальтах газети як експерт з мас-медійних питань. Крім того, не так давно він перевидав свій підручник «Теорія і методика журналістської творчості», яку й подарував нашій редакції. «Книжка мені дуже дорога — вона вистраждана», — каже ювіляр.
— Володимире Йосиповичу, як відзначаєте свій ювілей?
— У праці — читаю лекції. А якщо прийдуть друзі, колеги по роботі, журналісти, можливо, вип'ємо по чарці. Я спеціально нікого не запрошував. І я не бачу в відзначенні власного ювілею якоїсь особливої потреби. Я — скромної думки про себе і про свою працю.
— Ви випустили у світ уже не одне покоління журналістів. Як ви думаєте, чи зміняться та яким саме чином аргументи вибору професії у ваших студентів після останніх змін у країні?
— Вибір професії не завжди залежить від політичної ситуації. Я думаю, що в цьому немає жодних закономірностей. Пригадую, коли журналістика переживала перші перебудовні роки, конкурс на факультет дуже впав. Але останнім часом, коли журналістика була «в загоні» (в 2002— 2003 рр.), раптом суттєво збільшилась кількість бажаючих здобувати фах журналіста. Але це не означає, що всі бажаючі бути журналістами ними стануть. У професію підуть лише ті, які виявляють потребу в ній. Я не думаю, що ті події, які тепер відбуваються на очах молоді, якось негативно вплинуть на вибір професії. Можливо, навіть навпаки. Період «постпомаранчевої революції» навіть може додати нам нових професіоналів.
— Які, на вашу думку, можуть бути критерії «допуску» в журналістику? І чи можна нині в сучасних умовах, як ви самі писали в «Дні», навчити журналістів продавати працю, а не совість?
— Наразі ми переживаємо золотий час української журналістики. Я думаю, що таких можливостей в Україні ще не було. Звичайно ми переживали й такий «мітинговий» період, коли всі говорили, кричали, проголошували. А нині наступив період критики, самокритики і т.д. Інше питання: чи буде все продовжуватись у тому ж дусі? Я думаю, що навряд чи вдасться загнати журналістів у глухий кут. Але в тому, що на журналістів чинитимуть тиск, я не сумніваюсь. І те, що будуть спроби видати неправду за правду, я теж впевнений. Про це я намагався писати останнім часом у пресі. Хлопці й дівчата, які працюють у районній пресі, наприклад, чекають виборів, як манни небесної...
— Що виношуєте в планах?
— Планів у мене безліч. Аби я міг їх зреалізувати. Зараз мене дiймає, так би мовити, питання «українського інтелекту». І реалізації того інтелектуального багатства, яке ми, безсумнівно, маємо. Мені дуже болить, що цей інтелект не використовується належним чином. Я дуже вдячний газеті «День» і деяким львівським газетам, які роблять все посильне в плані нашого з вами розвитку. Потрібен якийсь перехідний місток, ланка між тими небагатьма, які знають все, і тою великою масою людей, які всього цього не знають. А загалом, моя любов — публіцистика. Можливо, напишу книжку «Українська публіцистика: історія, теорія і досвід». Є іще багато тем, які мені хотілося б відобразити у власних книжках, які б, безперечно, стали при нагоді моїм студентам.
