Принаймні саме такий висновок напрошується після нещодавніх повідомлень прес-служб віце-прем’єра Олега Рибачука і РНБОУ. Нагадаємо, що Олега Рибачука було госпіталізовано з діагнозом «гострий пієлонефрит» (запалення нирок), а через деякий час він поїхав доліковуватися у Словенію. Днями стало відомо, що й Петро Порошенко не довірив себе українським лікарям — на планове лікування секретар Ради безпеки відправився до Мюнхена.
Чи означають поїздки високопосадовців недовіру до вітчизняної медицини? З цим запитанням «День» звернувся до першого заступника міністра охорони здоров’я Святослава ХАНЕНКА.
— Це не недовіра, а, швидше, сумнів. Що нам треба, щоб бути впевненим у якості медичної допомоги? Правильна відповідь: лікар, якому довіряєш. Навіть я, будучи заступником міністра охорони здоров’я, довго думав, до кого піти, коли потребував операції. І вибрав свого друга. Сьогодні їдуть лікуватися за кордон насамперед тому, що у більшості українців немає лікаря, до якого можна було б звернутися й здоровим, і нездоровим, який порадив би хорошого вузькопрофільного фахівця. Пацієнт залишається віч-на-віч зі своєю проблемою. Тобто очевидно: сьогодні нам потрібен інститут сімейних лікарів. У цьому випадку в пацієнта буде можливість вибирати собі медика самостійно. І найголовніше, не думати, який гонорар йому треба дати сьогодні, а який — завтра. Адже будуть працювати лікарняні каси, куди щомісяця, незалежно від стану здоров’я, кожна людина зможе відраховувати певний відсоток свого доходу. Іншими словами, в організаційному плані впровадження сімейної медицини — добрий рецепт від тих сумнівів, які виникають сьогодні у пацієнтів з приводу вітчизняної медицини. До того ж сімейні лікарі на Заході — норма.
Інше питання, що в нас останнім часом на охороні здоров’я, на жаль, роблять політику. Пригадайте історію з «Охматдитом». І коли хтось їде народжувати чи лікуватися за кордон, це може говорити ще і про їхню невпевненість у власній безпеці та прагненні до спокою.
Звичайно, поки ще в нас немає зразкових умов для лікування. Сьогодні в охороні здоров’я переважають процеси руйнування, а не творення. Що показують наші графіки та діаграми? 70% бюджетних грошей ідуть на зарплату медпрацівникам, а ще 20% — на утримання медичних установ. Порахуйте, скільки залишається безпосередньо на лікувальний процес. Сьогодні в нас розроблено конкретні механізми, як вийти з кризи. Але для видимих результатів, звичайно ж, потрібен час. Розшириться мережа приватних клінік, стане на ноги державна медицина — тоді всі й лікуватимуться у нас, в Україні. А ще необхідно потурбуватися про гарантії безпеки в країні загалом і мінімізації ризиків в охороні здоров’я зокрема.
Словом, проблеми є. Але з іншого боку, Україна сьогодні все ж котирується на міжнародному ринку медичних послуг. У медвузах із кожним роком збільшуються групи іноземців, їдуть до нас і лікуватися. Насамперед, тому, що в нас лікарі у лікарнях у своїй більшості дуже професійні, а ціни на їхні послуги в кілька разів нижчі від європейських. Великим попитом, наприклад, користуються наші травматологи, гінекологи, хірурги. Звичайно, профпідготовку українських медиків іще треба удосконалити. Дорога сучасна апаратура — це добре. Але не тільки інструменти повинні допомагати лікарю виходити на правильний діагноз й оптимальний варіант терапії, а його знання та вміння. Ще один важливий компонент — психологія лікувального процесу. Її основами, на жаль, у нас володіють далеко не всі. Але якщо зуміти мобілізувати ресурси організму, то лікування буде набагато ефективнішим.
