Отже, на груповому знімку політичного бомонду всі виділяють дві команди, так званих «хороших» та «поганих». Давайте подивимося, у кому ж зараз більше маємо потребу та чому наш вибір саме такий.
Очолює еліту «святих» Олександр Мороз. Він зовні, безумовно, позитивний. Вигляд втомленого рицаря йому личить. У середовищі скривджених чоловіками жінок він популярний. Легенди про його дбайливість та самовідданість у сім’ї — до речі, РR з подачі Ю. Мостової, — знаходять глибокий відгук у жіночих серцях. Коли він говорить, складається враження, що він свій, домашній. Хочеться пожаліти, поспівчувати його нелегкому життю. І тільки спостерігаючи за тим, як звично він сідає в автомобіль, вартість якого перевищує двадцятирічний сукупний бюджет середньої сім’ї, розумієш, що уявити Олександра Мороза у трамваї з сітками просто не вдається. Він давно вже не звідти, не з трамвая і не такий уже й свій. Він політик і наше добросерде ставлення до нього засновано на його уявній простоті та наївності. Що він уміє робити дійсно добре, то це подавати себе. Педагогічна школа допомагає йому в цьому.
Вважається, що всі люди у місії своїй від народження або пастирі, або вовки в овечій шкурі, або вовки, або вівці. Олександр Мороз не пастир. Він не зміг стати ідеологом соціалістичної ідеї. Я б упевнено віднесла його до честолюбних та покірливих овечок. Але при цьому не вважаю, що це добре, тому що бачу, як він свою особисту філософію постійної турботи про слабих та злиденних реалізовував у політиці. Очолюючи Верховну Раду, він все робив для того, щоб у нашій країні було ухвалено закони, що захищають тих, хто не працює чи не може повноцінно працювати. У рамках сім’ї така ідеологія нешкідлива. Але у державному масштабі вона абсолютно не прийнятна. Тому що призводить до того, що праця не стає пріоритетом та філософією життя. Коли у державі престижна неповноцінність, наслідки, як правило, страшні. На мій погляд, ця ідеологія згубна ще й тим, що позбавляє людей з обмеженою працездатністю будь-якої мотивації до особистiсного зростання та праці взагалі. Вони починають боротися за пільгові права, а не за можливість повноцінно реалізувати себе, можливість поважати себе. Більше того, така філософія на підсвідомому рівні стимулює у «борців за народне щастя» постійну потребу в зростанні кількості тих, хто потребує державної турботи. Заручниками такої філософії стають люди вільнодумні, які не бажають опіки. Ті, кого принижують державні подачки.
Ось і виходить, що ця позитивна людина, яка віддала всі свої сили на те, щоб не зробити нічого поганого, таки нічого й не зробив. Але, не зробив безпосередньо. А непрямо? Навіть найдобрiшi наміри Олександра Мороза у «касетному скандалі» показали всю безмежність його безпорадності. Він став маріонеткою в руках людей , які не відчувають по відношенню до таких понять як честь та гідність батьківщини, її репутація і спокій, жодних етичних комплексів. Політична творча стабільність була принесена ним у жертву невідомо чому.
Другим у списку чудових людей іде Віктор Ющенко. Ми звемо його — наш ніякий прем’єр. Його прекрасні для сімейного вживання якості на політичному терені також виявляються як позитивні властивості працелюбної овечки, готової працювати цілодобово для покращення своєї власної роботи. Не повертаючись до того, що писали про нього газети останні півроку, відзначу тільки одне. У моєму уявленні, він слабка та непринципова людина. І справа тут не у політичних тонкощах стосунків, а у людських його якостях. Наприклад, він рік працював з Юлією Тимошенко в уряді і, на мій погляд, як гідна людина, міг би викласти свою принципову позицію стосовно її арешту. Адже для нього документи слідства навряд чи були закритими. Але, на жаль! Він цього не зробив, як не зробив багато чого іншого. Не знаю, можливо й такі люди потрібні в управлінні державою, але їх статус повинен відповідати посаді та рівню відповідальності.
Не продовжуючи список позитивних героїв політичного бомонду, повернемо голову праворуч та подивимося на «поганих».
У цьому списку два лідери — Віктор Медведчук та Григорій Суркіс. Юлія Мостова у своїй статті охарактеризувала їх одночасно і позитивно, і негативно. З одного боку, як кістяк міцної команди, яка заснована на суворих принципах чоловічої дружби та взаємовиручки, уміє конкретно формулювати свої завдання, а з іншого, здатна переступити та переробити все, що стоїть на шляху, якщо, звичайно, поставить перед собою таку мету.
Вважається, що локалізує та об’єднує команду «поганих» Григорій Суркіс. Інформації про нього у ЗМІ мало і вірогідність її викликає сумніви. Збоку він здається людиною, яка удає, що її не цікавить громадська думка. Багато з тих, хто спілкувався з ним, кажуть, що він некомфортно почуває себе з малознайомими людьми, тому обмежує коло друзів тими, яких вважає корисними для себе особисто. Напевно, для того, щоб не надівати маску овечки або доброго дядька. Іноді він виглядає снобом, для якого публічна кар’єра багато значить. Але що б там не говорили, такі люди як Григорій Суркіс, як правило, завжди знаходять або створюють собі можливості впливати на політику держави. По-перше, тому що їм це просто цікаво. А по-друге, тому що цей вплив забезпечує високий рівень свободи власної реалізації.
Щодо Віктора Медведчука, то він схожий на людину, яка дійсно дуже не любить слабких людей. Але при цьому їм щиро співчуває. Йому немовби важко бути сильним. Як політик він діє розсудливо. Але збоку здається, що влада йому потрібна не тому, що він знає, що буде робити. Принаймні свого часу його аргументація на користь коаліційного уряду не була підкріплена доказами конкретних планів діяльності. Швидше влада йому потрібна тому, що він не хоче влади слабких. Це свого роду захисна реакція. Тому що влада слабких та інтелектуально посередніх, не витримуючи особистiсної конкуренції, завжди знищувала людей сильних. І використовувала для цього всі свої ресурси.
Віктор Медведчук молодий, грамотний та потенційно перспективний політик. Але визнати у ньому лідера правих не поспішають ні праві, ні всі інші. Експертиза нової програми партії, яку він очолює, показала, що він всерйоз не займається питаннями партійного будівництва, не використовує ресурси, що є у нього навіть на соту частку відсотку. А це означає, що ця команда не така уже й невразлива. І якщо вона не змінить стратегії та тактики політичної діяльності, то у найближчому майбутньому на політичному Олімпі з’являться більш сильні та перспективні люди.
То що ж поганого у команді «поганих»? Те, що вони справляють враження сильних людей чи те, як вони стали багатими? Швидше друге. Вони точно і грамотно розрахували можливості адміністративного, фінансового та владного ресурсів, скористалися ними максимально ефективно у своїх особистих цілях. І хоч всі розуміють, що конкуренція у боротьбі за ці ресурси була жорстокою та масовою, нам важко погодитися з тим, що вони заслужено перемогли у ній, заклавши цією перемогою підвалини особистого матеріального благополуччя. Що поробиш, ненавидіти багатих ми вміємо. Цей талант у нас закладено генетично. Але якщо подивитися на цю ситуацію пильніше, то стануть очевидними і наші надбання. Хтось став багатим, а ми назавжди стали розумнішими, зрозуміли, що слабкими бути не можна, що розумом користуватися треба. А головне, усвідомили, що перекладати на чиїсь плечі ношу власної відповідальності за власне життя вже не вдасться. Багато з нас, отримавши такий урок, пристосовувалися до реалій життя i іноді діють як вовки у хворому стаді. Але я переконана, що це добре. Будемо швидше бігати, краще міркувати та завжди знати, що вижити можна, тільки ставши розумнішим, швидшим та маючи більш повний комплект тих самих етичних якостей взаємовиручки, порядності та чистоти стосунків, яка гарантує в нових умовах перемогу в конкуренції.
Роблячи свій вибір на користь добра чи зла, сили чи слабкості, ми повинні зрозуміти, чого хочемо від політиків і що є добро та зло у процесі реалізації ними своїх особистих, життєвих установок. Зрозуміло одне, що органічною та повноцінною наша влада буде тільки тоді, коли ми усвідомимо, що у ній повинні бути і вовки, і вівці, і пастирі, і вовки в овечій шкурі. Тоді їх взаємодія буде конструктивно творчою. Тому, я не сумніваюся, що вже у найближчому майбутньому наші уподобання сформують політичну еліту за принципом усвідомленої потреби в різних людях. З різними поглядами та критеріями вчинків.
Сьогодні така величезна кількість ніяких нібито порядних людей, які становлять державну владу, робить нашу країну безликою та безсилою. А це означає, що слабких, безпринципних людей при владі більше. І всі зусилля, всі ресурси держави спрямовані ними на те, щоб здаватися хорошими. Хто знає, можливо, краще нехай будуть «поганими», але здатними на справжні вчинки, на справжню дружбу, на справжні переконання та взагалі хоч на що- небудь творчо справжнє.
Розумію, що така точка зору викличе неоднозначну реакцію. Пригадають Лазаренка та підрахують збитки. Але я і у ситуації з ним бачу багато корисного. Це перший в історії України прецедент, коли вищий державний чиновник не просто пішов у відставку, а сів на лаву підсудних. Не за ідею, не за правду, а, по суті, за використання владного ресурсу для особистого збагачення. І що б там не говорили про випадковий збіг політичних обставин, про рівень утримання ув’язнених у США — це в’язниця. Це позбавлення не тільки матеріального достатку, а, передусім свободи та чесного імені. Причому назавжди! Класне щеплення організму державної влади від вовчої інфекції!
Юлія Мостова у своїй статті висловлює тривогу стосовно того, щ о ’ такі люди, як Медведчук та Суркіс, можуть зробити з покірливим та безмовним народом. Але я і себе до таких не відношу, і народ таким не вважаю. Переконана, що у нас набагато більше сильних людей, ніж здається на перший погляд. Сьогодні ми маємо ту владу, якої заслуговуємо. І я думаю, що влада сильних та розумних людей передусім нас зробить сильними.
