Трансформація НАТО, сфери його відповідальності, сенс існування Альянсу — ці теми наразі досить активно обговорюються в західному експертному й політичному середовищі. Розбіжності думок з приводу іракської війни, очевидно, послугували лише приводом для глибокої дискусії щодо перспектив Альянсу. Наведена нижче стаття відображає, умовно кажучи, помірно проєвропейську точку зору й цікава передусім тим, що автор — експерт (а не політик і дипломат) і може дозволити собі відвертіші висловлювання.
Ті, хто думав, що НАТО — найуспішніше вираження трансатлантичної солідарності — знову набуло єдності після іракської кризи, яка викликала так багато розбіжностей, мають відвідати штаб- квартиру Альянсу. Дійсно, зустріч на вищому рівні, що проходила в Стамбулі, продемонструвала показну гармонію. Штаб НАТО, як зазвичай, зайнятий частими зустрічами тепер уже 26 національних делегацій, незліченних комітетів і завалений стосами паперів, які він сам продукує у величезній кількості. Однак усе-таки немає чогось істотного — духу НАТО.
Як висловився один високопосадовий чиновник, організація нагадує старий побитий автомобіль, який тримають доти, доки він працює, але позбуваються його, щойно тільки ремонт стає надто дорогим. Від «старого автомобіля» є певна користь: він очолює приблизно 6-тисячний контингент військ у Афганістані, укріплює нетривку безпеку в Косово і, як було вирішено НАТО в червні, може бути корисним у навчанні іракських сил безпеки. Мати НАТО десь поряд — усе ще хороша ідея. Але, за винятком тих країн, які недавно вступили до НАТО, здається, декілька урядів по обидві сторони Атлантики бояться головної біди — його поступового зникнення.
Не суперечка головних союзників з приводу іракської війни є причиною глибокої кризи, в якій опинився найстаріший і найуспішніший із сучасних всесвітніх союзів. Політичні розбіжності щодо американської акції в Іраку як посилили кризу, так і приховали її справжню причину.
Це пояснює, чому ні США, ні їхні європейські супротивники або прихильники ніколи не прагнули детального обговорення операції в Раді НАТО, ні до, ні під час, ні після іракської війни — вони зрозуміли, що їхні погляди вже надто далеко розійшлися, щоб улагодити свої розбіжності. У цьому також криється причина того, чому скромні зусилля з боку Альянсу, щоб допомогти Америці стабілізувати ситуацію в Іраку, не згуртують НАТО знову.
Звісно, американська адміністрація тепер попросила допомоги в усіх членів НАТО, що сталося на тлі помітного контрасту з її гордовитим висловлюванням два роки тому про те, що НАТО втратило своє значення. Все ж для більшості союзників цей новий підхід є просто тактичним кроком, ознакою прагматизму янкі, а не зміною поглядів адміністрації Буша, спрямованих на відновлення НАТО як головного оплоту трансатлантичного співтовариства.
При цьому європейські уряди так само не демонструють такого прагнення. Звітні публікації зустрічей на найвищому рівні стали скромними, багатослівними. Навіть у тих ситуаціях, коли члени взялися за спільні операції, як у Афганістані, новий здібний Генеральний секретар НАТО, колишній голландський міністр закордонних справ Яап де Хооп Схеффер, має благати, щоб йому виділили кілька вертольотів і декілька сотень вояків — як менеджер збіднілої футбольної асоціації, який намагається створити команду.
Криза довіри та єдності НАТО триває з кінця «холодної війни», а не з бурхливої іракської акції. Альянс може претендувати на важливі досягнення за останні 15 років: він допоміг стабілізувати Європу, оскільки кількість її членів збільшилася до 26; він тримав під контролем Балканський конфлікт; він навіть узяв на себе роль у непередбачених позаєвропейських зобов’язаннях щодо забезпечення безпеки на зразок Афганістану. Але НАТО провалило найважливіше випробування, а саме — гарантувати те, що його члени продовжуватимуть вважати успіхи Альянсу значущими для своїх інтересів.
Це дуже непокоїть. Щоправда, безпека країн-членів у зв’язку з воєнним нападом нині не під загрозою. Але НАТО — це щось більше, ніж просто пакт про оборону.
Як ніяка інша установа, НАТО втілює атлантичну єдність, щось, що залишається необхідним для будь-якого прагнення Заходу забезпечити певний рівень міжнародного порядку. НАТО пов’язує Європу з найсильнішою країною світу, і воно є єдиною у своєму роді організацією, яка зв’язує Сполучені Штати з елементарною процедурою консультації та співпраці. Крім того, НАТО — єдина організація, здатна провести міжнародні військові операції для вирішення багатьох завдань щодо встановлення стабільності в майбутньому.
Тому для європейських урядів не підтримувати НАТО — це божевілля. Спостерігати, як воно в’яне, у кращому випадку фривольно, в гіршому — небезпечно. Замість звинувачувати адміністрацію Буша й сподіватися на зміну влади в США, члени Європейського Союзу мають самі знову потурбуватися про НАТО. Це не передбачає беззастережної згоди з будь-якою американською думкою й забаганкою або попередні спроби посилити внутриєвропейську співпрацю у сфері оборони. Це означає зобов’язання знову зробити НАТО місцем, де обидві сторони Атлантики розвивають загальний підхід до загроз цього світу.
На жаль, більшість європейських урядів просто знизують плечима, коли порушується ця проблема. Така небезпечна байдужість — серйозна ознака кризи НАТО.
