Одразу після виходу в ефір останньої програми «Версії Ольги
Герасим’юк» («1+1») ми зателефонували авторові, щоб запропонувати написати
для «Дня» про все побачене й почуте в Луганську. Голос Ольги, що лунав
у трубці, видавав її сильну застуду, а ще десь у Полтавській області було
погано її дуже старенькій бабусі, і вона збиралася туди їхати. Але все
одно матеріал Ольга пообіцяла написати — як ви розумієте, не задля слави.
Я, як і багато моїх колег, дуже добре знаю, що набагато
легше робити професійну кар’єру в «зірковій» журналістиці — коли відблиск
знаменитості, якій ти сподобився поставити розумне запитання, — впаде й
на тебе. Ще можна вчитися на шоумена — і що дзвінкіше, голосніше і безцеремонніше
звучатиме твій голос і твої нескінченні дотепи — то швидше тебе почнуть
упізнавати на вулицях. Можна назвати себе політичним журналістом — і витончено
складати «круті» версії з чуток, чужих думок і кулуарних скандалів... А
можна просто знімати (або писати) правду про реальне життя сірих і убогих,
багатих і задоволених і намагатися розібратися, чому так, чому одні — такі,
а інші — такі... І намагатися знайти відповіді на запитання, зняти «табу»
з яких бояться найсерйозніші наші державні й політичні «авторитети». І
намагатися допомогти жити і виживати тим, хто про це тебе не просить —
але цього просто потребує. Адже те, що державні мужі не звертають уваги
навіть на факти самоспалення своїх співгромадян, не означає, що ми, журналісти,
повинні мовчати або писати пасторальні картинки. Саме ми повинні реагувати
і на біль суспільства, і на владу, яка цього болю старанно не помічає.
Що й робить у більшості своїх передач Ольга Герасим’юк.
Ми сподіваємося, що на сторінках «Дня» невдовзі зустрічатимемо
ім’я Ольги постійно.
Наталя ЛІГАЧОВА, «День»
Одного разу влітку мені дуже важко було пройти Хрещатиком
— прямо на «оновленому шикарному тротуарі» сиділи в 40-градусну спеку замурзані
шахтарі й стукали касками. Я йшла повз під’їзд Мінвуглепрому — і мені здавалося,
що вони всі дивляться саме на мене, а не на під’їзд. Мовчать, і дивляться,
і стукають. Нісенітниця, звісно, але я почувалася винною, і ноги підкошувалася
так, що я ледве пройшла.
Але потім я посиділа осторонь, приводячи себе, нервову
пані, до тями, і збагнула, що саме подіяло на психіку: вони стукали в цілковитій
тиші. Тобто акуратно відокремлені міліцією від машин і перехожих, вони
сиділи на виділеній ділянці дороги — як, наприклад, заїжджий цирк, — а
потоки людей, чітко керовані регулювальниками, «обпливали» їх і прямували
далі. Охайненько. У столиці був повний спокій і порядок, і всі займалися
своєю справою. І лише той, хто, проходячи, дивився не на годинника, а на
них, бачив, що вони сидять і дивляться на нього. Більше не було на кого.
І тому ноги — раз! І підкошувалися.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК
Цікаво було також почитати газети. Скільки їх іде, скільки
забрала «швидка», що у них у сумці на обід (сало!), скільки п’ють — отакі
захоплюючі шляхові нотатки. І знову — цілковита тиша, немов це не дикість,
що європейською, нібито, державою пішки! Багато днів! Йдуть обідрані, голодні
колони людей. І ніхто не реагує. Не нісенітниця?
П’ять місяців у Луганську перед обладміністрацією сиділо
135 чоловік. Уже, так би мовити, живий пікет. Навколо тихо, неначе звичайна
справа в цивілізованому суспільстві.
У Новий рік помер шахтар, який порушив цю тишу самоспаленням.
Парламент, добренький, нарешті видав постанову заплатити цим пікетувальникам.
Щоправда, не сказав, де взяти.
І знов — баговиння на болоті зімкнулося. Тиша. Лише трупи
мало не щодня почали з початку року діставати з шахт: хто підірветься,
кого завалить...
Довго розповідати можна, але такою неприродною була ця
тиша, в якій відбуваються з людьми дивні речі — вони просто здихають, а
всі обережненько переступають це місце і йдуть у своїх справах.
Ми подумали, що так не може бути. І щось має статися. Тому
й зняли програму в нашому циклі «Версії...», першу нинішнього року.
Поки що через 45 хвилин після ефіру програми, вночі, здійснив
самоспалення ще один майстер, батько трьох дітей. Це страшний збіг. У Румунії,
за збігом обставин, розбушувалися «їхні» шахтарі. У Краснодоні, де ми були,
відмовилися підніматися з шахти гірники, котрі вимагають зарплати. Збіглося
так. Разом з кількома завалами. Кабмін пообіцяв до кінця місяця виплатити
шахтарям зарплату, щоб не збіглося все знову так, що в лютому почнуться
страйки.
Програму ми свою зняли з передчуття, що невдовзі дуже багато
чого співпаде, навіть якщо цю зарплату і виплатять. Бо відомо: цією разовою
виплатою лише підтримується вогонь у топці, де вугілля немає!
Отже, можна передбачити, що катастрофа у вугільному регіоні
цікавить не тільки журналістів, як це може видатися. Ця сюрреалістична
тиша навколо шахтарів і несамовитих журналістських репортажів свідчить
якраз про те, що ситуація дуже цікавить саме не журналістів. Принаймні
в країні, 95% енергоносіїв якої становить вугілля, можна передбачити, що
вугільний регіон навіть дуже цікавить декого з зацікавлених.
Я не політик і не економіст, а — скромний констататор фактів
дійсності, їхній порівняльник і демонстратор (не плутати з «шоуменом»).
І я так констатую і порівнюю, що коли в країні, яка залежить від регіону,
де люди переходять на комбікорм і спалюються, приймають бюджет, у зв’язку
з яким усе в цьому регіоні буде ще гірше, то, мабуть, цією цікавою ситуацією
дуже цікавляться. Чи ні? Якщо я сказала дурницю, мене, як я можу сподіватися,
поправлять старші товариші.
Якщо говорити популярно, то ситуація така, що з більш як
200 українських шахт більшість треба закривати. Та лише дві закриті шахти
на Луганщині відразу ж дали вмираючі селища, підтоплені райони, безробіття,
голод. Це породжує злодійство, яке так назвати язик не повертається (чоловік,
який загинув у шахті, крадучи мідний кабель, був не грабіжником, як його
охрестили газети, — він хотів принести в сім’ю хліб). Усе це породжує колосальний
соціальний вибух. Адже життя в шахтарському регіоні побудоване навколо
шахти. Якщо закрити її — все. Куди їм їхати? Може, до Івано-Франківської
області, де найвищий рівень безробіття без будь-яких шахт?
Плюс лють, голодний гнів, підтриманий роком без зарплати
і невиплатою майже завжди так званих регресних (грошей за втрату здоров’я,
що належать майже всім). Плюс «класова ненависть». (У цьому розумінні смішно
було читати рекламний матеріал про одного з донбаських керівників. Шахтар
звинуватив його в тому, що той за нечесно нажиті гроші відкрив заправну
станцію і наживається. Керівник спитав «тупого» шахтаря: уяви, друже, що
у тебе або у мене виявилося 500 тисяч доларів. Куди їх краще вкласти? За
кордон? Чи, як я, — відкрив заправку, чистота тут у мене, порядок. Журналіст
пише, що шахтареві стало соромно.
Він, уявіть, так засоромився, що не зметикував спитати:
«А звідки у мене, тупого, могли взятися 500 тисяч доларів?..»
Але це все нюанси знову ж класової боротьби.
У Красному Лучі, наскільки я знаю, шахтарі потай вирили
собі нори і видобувають вугілля для себе, на своїх «приватних лавах». Теж
спосіб.
Зрозуміло одне: вибух голодного обурення, який, як відомо,
змітає уряди, директорів та інше, можна відстрочити видачею зарплати. Та
от питання — чи надовго? Його не можна попередити. Як пояснив мені заступник
обладміністрації Луганська Валентин Дзонь: завтра всі будуть без роботи,
якщо не вкладати гроші у виробництво шахт, у видобуток вугілля, яке, якщо
продати, то будуть гроші, а отже, зарплата і нове вугілля, яке, якщо продати,
то... тощо.
Логіка є. Але логіка є й у тому, що не можна продати поки
що й того вугілля (мало), яке видобувають сьогодні. Воно дуже дороге. А
грошей немає. І т.ін. А в бюджеті знов-таки виходу не передбачається.
Я не економіст. Просто припускаю, що економісти є в країні.
І вихід десь є. Просто темно.
Є безробітні — є вакансії. Є вугілля. Є розробки, за якими
можна розумно закрити непотрібні шахти і витримати соціальний удар, забезпечивши
менші синяки. Приклад Великої Британії для нас повчальний, але ми не переносимо
його на наш грунт. Тетчер готувалася до реформи десять років, вона забезпечила
людей роботою і компенсаціями, в Англії закривають шахти багато десятків
років за особливими технологіями. Та й то в колишніх шахтарських регіонах
досі рівень безробіття серед чоловіків помітно вищий, ніж у країні, про
яку не скажеш, що вона неблагополучна.
У нас вже цього неспокійного 1999 року на Луганщині буде
закрито чотирнадцять шахт і сім сьогодні під виробкою. За рік! Ви уявляєте
наслідки? Я ні. Я уявляю лише, який могильний інтерес буде нинішнього року
у журналістів.
Я знаю також, що є план, за яким можна врятувати шахтарів.
Можна зробити регіон привабливим для інвестицій, можна продати вугілля
і відкрити нові лави. Не мені викладати цю стратегію, а фахівцям. Мені
належить повідомляти, що вона є. І що цього може не бути. Бо один з головних
лозунгів практиків на шахтарських землях сьогодні — «Відвести шахтарів
від політичного літа! Врятувати вугільну промисловість!»
Як журналіст я — на боці тих, хто знає вихід.
Ображений шахтар у Краснодоні говорив мені на автобусній
зупинці: «Ми не терпітимемо! Гляньте лише, як гірників пакують до автобусів
—мов собак!»
Я відповіла: «Точнісінько як у нас у Києві пакують у тролейбуси
пенсіонерів і докторів наук. То й що тепер? Хтось кращий?»
Я подумала про себе, сказавши це: от справді відповідь
невільної людини. Отже, якщо всіх — як собак, то сиди і, даруйте, не гавкай?
Я подумала, що, здається, як журналіст я на боці тих, хто
гавкає.
