Складаючи підсумковий рейтинг найважливіших, на нашу думку, програм на українському телебаченні, ми, звичайно, передусім зважили на проекти з прямим соціальним ефектом. І ви помітите це у нашому рейтингу. Але якщо є рейтинг, то повинен бути й переможець. Для багатьох це стане несподіванкою, але ми обрали Дашу Малахову та її «Картату потату» на каналі «Інтер». Чому? У нас є цілий перелік приводів. Але найголовніший полягає в тому, що образ ведучої на екрані — це втілення сучасної української людини, якою її бачимо ми, — професійної, жвавої, активної, з хорошим настроєм, позитивним світосприйняттям і бажанням розвиватися. Тому Дашу Малахову люблять не тільки діти, як стверджує сама телеведуча, а й усі покоління телеглядачів, яким близька тепла та об’єднуюча традиція смачної кухні.
— У вас одна з найживіших програм на українському телебаченні...
— Найживіша? (сміється).
— Так, тому що ви сама жива, у вас жива мова, живе приготування страв. Саме такого — «живого» сьогодні й бракує українському телебаченню? Що скажете?
— Мені дуже складно говорити, чого не вистачає українському телебаченню, бо я є його частиною. Це буде дуже суб’єктивно. Телебачення, як на мене, це абсолютне відображення суспільства. У нас є статичні програми, а є більш живі. Тому не в телебаченні нам не вистачає, а в суспільстві.
— Чого саме?
— Люди затиснуті, закомплексовані. Дуже швидко перейшли ми від соціалізму в капіталізм, і ще не встигли перелаштуватися. А від нас уже цього вимагають журнали, кафе. Ми ніби такі сучасні, європейці, а всередині ми — «азіати».
І свою програму, й сайт, і книжку, я намагалася робити мейнстрімовим, але все ж таки трохи «екстра», щоб люди дивилися й казали: ніби звичайне, але щось є таке...
— Так, але ваш мейнстрім відрізняється від інших. Він сучасний. І український. І живий. Це не безкінечні «Свободи»...
— Це залежить від людини в кадрі, від операторів, режисера, продюсера, від спонсорів. Телебачення — це дуже комплексна річ. Я «жива», тому що така я є. Але якби ми при цьому готували гидоту й знімали б все статично, це б не дало ніякого ефекту.
Мені дуже часто телефонують і кажуть: «Малахова, тут потрібна твоя фотозйомка в латексі». А я не можу на таке піти, бо мене люблять діти. Я поважаю своє становище і себе. Латекс — це апріорі насилля. Я не можу бути садомазо, бо я жінка, яка готує, — у футболці та з дітьми. Можливо, сьогодні в суспільстві, в тому числі й на телебаченні, не розуміють тонкої грані: що — можна, а що — ні.
— Власне, а чи не забагато в тому, що культивують медіа, «латексу»?
—Це залежить від того, що суспільство їсть. Якби ці журнали не купували, їх би не робили. І те, що у нас стільки «Свобод», — це теж проблема нашого суспільства. Або не проблема.
— У вас театральна родина. Ви отримали акторську освіту. Ви й зараз граєте в театрі. Як театральні актори потрапляють на телебачення, нам зрозуміло. Але ж чому саме кулінарія? Не ображаєтеся, коли тато називає вас «буфетницею»?
— Не ображаюсь, це було вже давно. Я не обираю між театром і телебаченням. Я обираю кулінарію. Це моє життєве захоплення. По-перше, це хороше хобі, по-друге, ти завжди цікавий людям, а ще завжди можеш когось нагодувати. Зараз криза? Ну, то не ходіть по ресторанах! Запросіть до себе додому друзів, накрийте стіл — нехай усі бачать, який ти класний.
— До речі, чи може кулінарія стати «територією для втечі», релаксом у складні часи?
— Я не вірю в кризу. На того, хто вірить в кризу, вона й буде впливати. Криза — це можливість для творчості, для вигадування. Одна моя подруга-кореянка розповіла мені, що дуже довго була епоха землі, води, вогню. А зараз — епоха повітря, тобто духовності.
Я зі звичайної родини, і нам, безперечно, складно. У нас зарплата в гривнях по курсу 5.05, а кредити — в доларах — по курсу 8.20. Я розумію, що це не жарти. Але ви бачили, що купують люди в супермаркетах? Та я, головний кулінар країни, дивуюся, бо навіть я не дозволяю собі більше одного дорогого інгредієнта в страві.
Досить багато працюю з дитячими будинками. Я не дуже люблю про це казати, але це моя любов до дітей. Цього року до мене приєдналося дуже багато колег, люди з грошима і без грошей. Хоча зараз і криза, та для благодійності це хороший час.
— Тобто люди відчули епоху повітря?
— Можливо, відчули. Але точно думають про те, що комусь гірше за них. Криза — це добре ще й тому, що цього року фірми не витратили дурні гроші на «корпоративи». Це безглуздість: люди напиваються, і це вважається «корпоративом». Я є членом Асоціації молодих донорів, тому подумала: чому б не піти в лікарню і не здати кров, яка потрібна дітям? Фантастичний «корпоратив»!
Знаєте, до мене вчора підійшла жінка, яку я не пригадала, але вона мені каже: «Я пам’ятаю, які вечірки влаштовувала твоя мама, коли не було взагалі нічого». Вони робили китайські вечірки: дівчата накручували волосся, вставляли в нього виделки... Пам’ятаю, як в акваріумах помідори солили, в ванній раки варили...
Одним словом, як не буде блакитного сиру, — то буде оселедець.
— Головний кулінар країни дістав своє кулінарне коріння від матері? Хто ваш кулінарний гуру?
— Так, мама, бабуся, тітка. Окремої особи не було. Я таких людей щодня зустрічаю. Сьогодні зустріла знайомого, і він розповів мені цікавий рецепт. Перетираєш пюре, робиш із нього млинець, потім тоненько нарізаєш філе оселедця, огірок, мариновану цибульку. Загортаєш у пюре все це, як суші, і викачуєш в нарізаній зелені. Нарізаєш як суші. Просто супер!
Колись мене запитували: «Чи правда, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок?» Скажіть, а кому не хочеться, щоб йому щось приємне робили? Це — турбота. Справа не у їжі. Мені здається, це найпростіший спосіб показати, що тобі хтось не байдужий.
— Ви казали, що українці часто купують екзотичні продукти. А чи можливо нашу кухню поєднати з екзотичною?
— Дуже складно казати: що екзотичне, а що — ні. Шеф-кухар ресторану біля Видубицького монастиря користується давньою кулінарною книгою. Колись прихожани довго йшли до монастиря, а тому лишалися там декілька днів, готували щось, записуючи свої рецепти у книгу. Ця книга до сьогодні зберігається в бібліотеці монастиря. Ми готували таку страву: у вимочене в апельсиновому фреші філе індички загортається лосось, шпинат. Додається соус із куркуми. Потім усе це загортається в свинячу жирну сітку і смажиться. І це — автентичний український рецепт!
— Виявляється, що екзотика — це українська кухня. А заморські продукти — ні. Не готуватимете це у своїй програмі?
— Цей рецепт буде в ефірі на Різдво, вже в січні.
— Ми часто запитуємо своїх героїв про їхні книжки. Які найважливіші книжки для вас? Окрім власної кулінарної книги...
— Десять моїх книг. Жарт. Насправді вона в цю десятку не входить. Сподіваюся, для когось — так, але не для мене. У моїй книжці можна проглянути й мою, і Тані Сороки (співавтор) історію. Мені здається, що життєва побутова філософія — вона саме у кулінарних книжках. Дуже багато читаю кулінарних книг. Люблю й сучасну літературу, й класику.
— Нещодавно, присвятивши програму Індії, ви багато говорили про спеції. Аромати й прянощі 2009 року — які вони?
— Оскільки ми вже говорили про кризу, то я вважаю, що треба запастися макаронами, картоплею і спеціями. Якими спеціями — кожен обирає са — як парфюм або бойфренда. Я, наприклад, завжди до м’яса додаю трохи кориці. Якщо у страві менше м’яса і більше овочів, то завдяки кориці вона стає ніби більш м’ясною. Спеції не повинні дурити, вони теж повинні допомагати стати більш духовними. Спеції дають можливість фантазувати. Сподіваюся, що наступний рік стане для всіх дуже фантазійним!
РЕЦЕПТ ДЛЯ ЧИТАЧІВ «ДНЯ» від ДАШІ МАЛАХОВОЇ
Індійське олів’є
Вам потрібно зробити звичайне олів’є, але не з ковбасою, а з вареною куркою, додати яблук і родзинок, попередньо запарених. У майонез додайте суміш будь-яких індійських спецій — куркуми, трошечки чілі, пудру карі. І ви матимете на столі новорічне індійське олів’є.
