Надіслала вам тему п'ятого тижня на конкурс експертів «Дня» з проханням не розголошувати моїх роздумів, а тепер от після того, як дізналася про половинчасту позицію керівництва каналу СТБ, стала вагатися щодо власної правоти. Адже якщо всі почнемо боятися й услужливо заглядати можновладцям у вічі, нічого на краще не зміниться. Так і будемо животіти й повільно, болісно гинути. Час вже відігнати від себе страх і піднятися вище від того, що придушує і принижує особистість. Я розумію всю свою беззахисність, за мною немає волохатої спини чи волохатої руки, але є в мене набагато більше: чиста совість, незаплямована честь, є голова на плечах, щоб усвідомлювати, що відбувається навколо.
Тому позиція моя така: надалі чиніть так, як вважатимете за потрібне, як будуть вимагати обставини. Вам я повністю довіряю, покладаюся на вашу мудрість і розсудливість.
Величезна подяка вам за те, що в багатотисячному потоці листів помічаєте мої. У № 157 від 28 серпня 1999 року прочитала свої роздуми про статус української мови. Читали вашу газету в колі однодумців і поставили їй найвищу оцінку.
Ви молодці, що несете в маси вогник, від якого прзріває навіть незрячий.
Довголіття вам!
Новомосковськ, Дніпропетровської області
P.S. Ще хочу повідомити вам, що почала орендувати абонентську скриньку і з нового року підпишусь на вашу газету
Вiд редакцiї.
Шановна Ганно Андріївно! Дякуємо за вашого листа. Так, справді, страх знову став багато чого визначати в нашому суспільстві. Саме той страх, який, здавалося ще декілька років тому, вже назавжди буде забутий. Дуже боляче часом читати гострі читацькі листи, що критикують дії влади, а в кінці раптом натикатися на прохання при публікації не називати ім'я автора. Причому здебільшого ці листи саме не анонімні, читачі повідомляють всі свої координати, аж до номера телефону — довіряючи газеті. А от дій влади, передусім на місцях, які підпорядковані суворій «політичній» дисципліні, люди побоюються. І не їхня в тому провина. Та все ж, коли хтось раптом відважується подолати свій страх, у країні з'являється на одну вільну людину більше. Отже, і Україна стає трохи іншою. Адже й треба небагато: щоб таких-от особистих перемог було просто якомога більше. Тоді ми й змінимо наше життя на краще. Так і хочеться вам сказати, шановні читачі: потерпіть ще два місяці...
