Маючи попередні дані щодо виборів — результати опитування громадської думки, можемо говорити про очевидну закономірність. Про неї ми коротко писали в минулому номері (стаття під назвою «Шість тенденцій»), але сьогодні хочемо зупинитися детальніше. А саме — відбулася зміна володаря почесного третього місця. «Сильну Україну» Сергія Тігіпка з цього місця посунула партія Арсенія Яценюка «Фронт змін». Так, це поки що дані голосування за пропорційною системою (відведено 50% місць у місцевих радах), а потрібно ще дочекатися результатів за мажоритарною (інші 50%). Однак така тенденція є. І це зауважують усі експерти.
Арсеній Яценюк після четвертого місця на президентських виборах добре попрацював над своїми помилками. Ще в січні 2010 року він визнав, що були допущені проколи у виборчій кампанії. Тому хороші стартові позиції (очікування громадян), які були тоді в Яценюка (він мав усі шанси зайняти мінімум третє місце), не були конвертовані в результат. Зате сьогодні ми побачили абсолютно іншу виборчу кампанію. Зміна колірної гамми позиціювання партії, відточені гасла, професійно підготовлені рекламні ролики тощо. Наприклад, навіть візуально можна було помітити, що політичний ролик «Фронту змін» на телебаченні відрізнявся від усіх інших. Виборці побачили в Арсенії Петровичі те, що вони чекали — прагматичного, європейського політика. Але це зовнішній бік.
Головне тут — стратегія. Саме вона в Яценюка виявилася правильною. Не секрет, що після перемоги на президентських виборах Віктор Янукович пропонував посаду віце-прем’єр-міністра з економічних питань в уряді Азарова і Яценюку, й Тігіпку. Перший відмовився, не приховуючи, що бажає працювати лише прем’єр-міністром і лише за запропонованою ним програмою, другий же, не зважаючи на попередні заяви про готовність працювати лише прем’єр-міністром, незалежно від того, хто переможе, Тимошенко чи Янукович, погодився. Яценюк як і раніше зайняв нішу опозиції, а Тігіпко перейшов працювати у владу. Як підсумок (попередні результати виборів це показують): перший — виграв, другий — програв.
Крім того, всі ми пам’ятаємо, як відразу ж після першого туру президентських виборів Тігіпко поїхав у Сочі, де зустрічався з представниками російської влади (не високого рангу). Мета — заручитися підтримкою російської сторони в питанні прем’єрствування Сергія Леонідовича. Ще один момент — це підтримка і фінансування встановлення пам’ятника з нагоди 90-ї річниці дніпропетровського комсомолу. Крок не стільки ностальгічний, скільки кон’юнктурний (адже в Україні, як і раніше, багато хто живе минулим).
До того ж, нічого нового у своїй виборчій кампанії Сергій Тігіпко не запропонував. Швидше, в його штабі зробили ставку на те, що можна буде «виїхати» на старих перевірених гаслах, позиціюванні «сильного», успішного тощо. Але навряд чи це виглядає переконливо, коли політик перебуває при владі. Бо на нього автоматично лягає відповідальність. У цьому випадку — за Податковий кодекс, який не критикував лише ледачий, і який досі так і не прийнятий. Істотний удар, виходячи з проекту цього кодексу, припадає на середній клас. А це — основний виборець Тігіпка.
Він і відреагував. Як і відреагував на невиразне позиціювання Сергія Леонідовича. Начебто він у владі, та разом із тим критикує владу. Начебто бере участь у роботі уряду, та разом із тим позиціює свою відстороненість від нього. Так, Тігіпко отримав певний карт-бланш на попередніх виборах, але в результаті не виправдав очікування громадян. Український виборець виявив демократичну гнучкість і виявився вищим за свого кандидата. Бо він, на відміну від Тігіпка, зайняв певну позицію.
Продовження теми на стор. «ПОДРОБИЦІ»
