Шстого серпня, п’ятдесят п’ять років тому, авіація Сполучених Штатів Америки завдала першого в людській історії ядерного удару, внаслiдок якого загинули сотні тисяч жителів японського міста Хіросіма. Наступне — і на сьогодні останнє — ядерне бомбардування іншого японського міста, Нагасакі (на фото), сталося за три дні.
Знамениті кіно- та фотокадри, що обійшли увесь переляканий світ — велетенський ядерний гриб, обгорілі залишки людей та будинки, знамениті японські паперові журавлики в памя’ть про трагедію Хіросіми та Нагасакі — зафіксували народження нового світового порядку. Сполучені Штати стали першою ядерною державою світу, причому використання ядерної зброї як політичного інструменту досі вважають цілком виправданим.
Невдовзі «ядерний клуб» збільшився. До США долучилися СРСР, Велика Британія, Франція, Китай. Світ став іншим. Він став ядерним. Стратеги розробили концепції «ядерного стримування» і «взаємно гарантованого знищення». Радянська та західна пропагандистські машини переконували обивателів у тому, що кожна з ворогуючих у «холодній війні» сторін прагне повторити страхіття Хіросіми та Нагасакі. Кілька разів, починаючи з Карибської кризи 1962-го, могла початися справжня ядерна світова війна. В політиків вистачило здорового глузду не віддавати останньої команди на запуски ракет, кожна з яких мала заряд, у кілька разів потужніший за бомбу, яку американський пілот скинув на Хіросіму.
Після того в політиків так само вистачило здорового глузду розробити режим нерозповсюдження ядерної зброї, заборонити ядерні випробування, визнати, що «холодна війна» закінчилася без переростання в «гарячу». Але — це зовсім не призвело до добровільної відмови членів «ядерного клубу» від свого ядерного статусу. Ядерні ракети, як і раніше, стоять на бойовому чергуванні й готові отримати свої політні завдання.
І водночас ядерний клуб загрожує радикально збільшитися — наприклад, за рахунок Індії та Пакистану, які вже заявили про наявність у себе ядерної зброї. Можливі міжнародні санкції їх не лякають. США запевняють, що Іран теж проводить подібну програму. Кілька інших країн підозрюються. І таким чином, світ зовсім не став безпечнішим — бо якщо поведінку США та їхніх західних союзників можна передбачити, навряд чи варто очікувати, що на когось нападатимуть Росія, що успадкувала радянський ядерний статус, або Китай, то з деякими іншими країнами такої ясності зовсім немає. Адже очевидно, що ядерну зброю скерують передусім проти того, хто її не має, хто не зможе адекватно відповісти. Як це було в 45-му.
І вже хоча б тому зараз, при спогадах про трагедію Хіросіми, все одно виникає запитання: а чи не поспішила Україна оголосити себе без’ядерною, нехай і під шаленим міжнародним тиском, але не домігшися справжніх, міцних, реальних гарантій своєї безпеки? Адже важко назвати такими гарантіями обіцянки п’яти ядерних держав, отримані Києвом в грудні 1995-го. Тодішній міністр закордонних справ України Анатолій ЗЛЕНКО сказав про це «Дню» так: «Може видатися, що ми поспішили з вирішенням цієї проблеми. Але якщо знати питання досконало, то можна відверто сказати, що іншої альтернативи на той час не було. Спосіб вирішення цієї складної проблеми може викликати запитання. Але в тих умовах, я вважаю, то був єдиний правильний шлях вивести нашу державу з багна нескінченних суперечностей. На порядку денному стояло саме міжнародне визнання держави...»
КОМЕНТАР
Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, координатор програм Українського центру економічних і політичних досліджень:
— За великим рахунком, відмова від ядерної зброї — це правильне рішення. По-перше, це веління часу, по-друге, цього вимагає наша заява про без’ядерний статус, також це доцільно з точки зору регіональної політики безпеки і зменшення навантаження на бюджет, пов’язаного з утриманням ядерної зброї. Але сам спосіб відмови від ядерної зброї був не самим ефективним. Вона буває різною — стратегічною, тактичною. На території України було достатньо і тієї, і іншої. І передача Росії спочатку тактичної ядерної зброї, я вважаю, була помилкою. Спочатку слід було віддати стратегічну ядерну зброю, а тоді, на підставі якихось договорів, домовленостей, під певні політичні і економічні зобов’язання передавати вже тактичну ядерну зброю. Таким чином ми могли б розтягнути у часі статус ядерної держави і вести переговори з цієї позиції, у той же час заявивши про свій без’ядерний статус. Тобто ми б вирішували це питання з урахуванням своїх національних інтересів. Набувши статус без’ядерної держави, ми навряд чи щось отримали, — швидше втратили.
Наталя ТРОФIМОВА, «День»
