РІК 1888 — ДЕВ’ЯТИСОТРІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ
1888 року царська Росія — вперше в таких масштабах — відсвяткувала 900-річчя Хрещення Русі та вшанувала пам’ять князя Володимира Святого. Хоч як це дивно, але день пам’яті просвітника Русі — святого рівноапостольного великого князя Володимира (15 липня за православним календарем), у минулі часи досить скромно святкувався в Російській імперії, і тільки в 1888 році, коли проходило святкування 900-річчя Хрещення Русі, цей день був віднесений до числа так званих середніх свят. Про це, зокрема, свідчили високі гості, які приїхали в Україну на свято. До Києва, де проходили основні ювілейні заходи, прибули обер-прокурор Синоду, архієреї Російської православної церкви (далеко не всі), голова Слов’янського добродійного товариства, депутації російських міст, з яких найбільш представницькою була чомусь делегація з Нижнього Новгорода. На урочистостях були присутні тільки двоє предстоятелів помісних православних Церков: Сербської та Чорногорської, а також представники Болгарії, Чехії, Румунії, Галичини, Абіссінії, японських та курдських християн. Особливо блищав своєю відсутністю цар-батечко Олександр III.
Одним із найбільш важливих подій 900-річчя було відкриття пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. Автором проекту був петербурзький скульптор Михайло Мікешин. Він хотів створити «ідею єдиної неподільної» Російської імперії та мав намір прикрасити п’єдестал Гетьмана не тільки статуями тріумфуючих слов’ян, приєднаних до Росії, але й переможених ворогів — затоптаних копитами коня єзуїта, польського пана та єврея. Мудрі київські власті, що передбачали міжнаціональні конфлікти, відмовили Мікешину, однак проект був затверджений царем Олександром III. Але прикрощів Київ усе ж таки благополучно уникнув — на такий багатолюдний та багатонаціональний пам’ятник не вистачило грошей — їх вистачило лише на те, щоб відлити кінну статую Гетьмана. (До 1919 року на бокових частинах постаменту красувалися написи: «Богдану Хмельницькому — Єдина Неподільна Росія» та «Волім під Царя Східного Православного»).
На честь 900-річчя Хрещення Русі та св. Володимира був також закладений київський Володимирський собор, хоч його будівництво розтягнулося через технічні та фінансові причини майже на тридцять років. Напрочуд чудовою частиною собору пам’ятника є унікальні розписи, виконані під керівництвом Адріана Прахова. Значну роль в їхньому створенні зіграли також київські майстри.
РІК 1988 — ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ
Святкування тисячоліття хрещення Русі співпало із занепадом атеїстичного радянського режиму. Наростання кризи в суспільстві та економічні труднощі викликали спроби розширити народну підтримку керівництва країни, в тому числі й за допомогою віруючих людей. У руслі цих заходів 29 квітня 1988 року відбулася зустріч Михайла Горбачова з патріархом Московським і всієї Русі Піменом та членами Священного Синоду Російської православної церкви, на якій генеральний секретар пообіцяв відмінити акти та закони, ворожі щодо Церкви. Тоді ж Горбачов визначив Хрещення Русі в Києві 1000 років тому як «Знаменну віху на багатовіковому шляху розвитку вітчизняної історії, культури, російської державності». Ця зустріч стала переломним моментом у церковно-державних відносинах країни (а потім — країн). Вона відкрила нову сторінку в історії РПЦ.
Урочистості, присвячені 1000-річчю Хрещення Русі, які розпочалися 5 червня в Москві, перемістилися до Києва. Серед багатьох гостей, до Києва прибули чотири предстоятеля автокефальних православних церков: Єрусалимської, Румунської, Болгарської та Кіпрської. Святкування було відкрито 14 червня урочистим актом у Театрі опери та балету ім. Т. Шевченка. Із доповіддю про ювілей та його значення в історії Церкви та держави виступив тогочасний патріарший екзарх України митрополит Філарет (Денисенко). Наступний день почався Божественною Літургією у Володимирському кафедральному соборі. Її очолив патріарх Єрусалимський та всієї Палестини Діодор, якому послужив єпископат Російської православної церкви та гості — представники інших Помісних православних церков. У останній день урочистостей десятки тисяч його учасників стали свідками історичної події в житті всієї Православної церкви — вперше за майже тридцятирічний період, зазвучала молитва в Києво-Печерській Лаврі.
Православна церква, яка протягом всієї історії існування радянської влади відчувала тільки пригнічення, з великою вдячністю сприйняла це повідомлення: «Ми сприймаємо це як дар радянського уряду Російської православної церкви до свята 1000-річчя Хрещення Русі, сприймаємо як знак визнання її видатних заслуг у справі миротворчого служіння на благо нашої Батьківщини», — говорив Київський митрополит Філарет на церемонії передачі документів. Блискавично відбулися зміни у відносинах із владою. Після офіційної програми святкування 1000-річчя Хрещення Русі у Києві на церкву почали дивитися по-новому навіть атеїсти.
РІК 1020 — НАШ ЧАС
Нинішнє святкування «1020» — всупереч тому, що воно не пов’язане з круглою датою — є особливим. Це наше свято, з нашими гостями, на нашій землі, на якій і відбулося Хрещення. Хоч ні талановитого монументального пам’ятника в столиці, ні кафедрального храму, прикрашеного українськими художниками, ні широкої святкової церковної доброчинності поки не було помітно. Сьогоднішній ювілей відрізняється також обіцяним приїздом до України Вселенського патріарха Варфоломея. Всупереч тому, що з боку відомих політичних та церковних (швидше, церковно-політичних) сфер, як в Україні, так і в Росії, було зроблено все можливе (й неможливе), щоб щільно закрити патріарху двері до нашої країни; залишити українські церкви в гетто, з дорогою тільки на схід. Але абсолютно зрозуміло, що навіть Вселенський патріарх багато в чому обмежений у своїх діях, і що вирішувати свої проблеми, зрештою, повинні ми самі. Наш перший Президент справедливо говорить: «Я ціную той внесок, який робить Константинопольська архієпископія, розширюючи наші знання про історичний церковний процес, роблячи акценти на тій ролі, яку грала колись Київська митрополія. Завдяки Вселенському патріарху та його оточенню наше суспільство вийшло з того кола тлумачення історичних подій, яке було намальовано для нас Московською патріархією». Дійсно, в нашій країні вже давно не вистачає шановного «Третього» в церковних справах — заради єднання розколотої Української православної церкви.
Ми віримо в те, що в недалекому майбутньому ( хоча б до ювілею 1030) в нашій країні буде одна Незалежна, Освічена й дуже Віротерпима Помісна Українська церква. А якщо поруч з нею будуть жити які-небудь інші православні та неправославні України, то їх усіх обов’язково запросять на Свято.
